November 20, 2026 - 737 views
Шестирічний Ярослав Гринишин народився у Франції, але щосуботи приходить до Української Паризької школи, поєднуючи її з навчанням у першому французькому класі CP1 та онлайн-завданнями. Навіщо йому таке навантаження, другокласник пояснює з мудрістю дорослого: «Якщо я приїду знову в Україну, бо дуже мрію туди поїхати, то зможу не просто говорити, а знатиму, як писати і читати». А своїм українським одноліткам бажає найголовнішого: «Щоб вони вболівали за Україну, і щоби їхні тата приїхали з війни» (ФОТОРЕПОРТАЖ).
Цей репортаж журналісти Міжнародного освітнього радіо «Український Альянс» (RadioUA.LT) Олена та Олег Головатенки записали під час дводенного візиту до Української Паризької школи (École Ukrainienne de Paris), започаткувавши таким чином медійну співпрацю між Литвою і Францією.

Ще навесні 2022 року творче подружжя дивом вивезло з оточеного росіянами Чернігова до Вільнюса обладнання власної радіостанції, на базі якого нині працює Медіацентр Міжнародної української школи Литви (Tarptautinė Ukrainos mokykla).
Зв’язок між Вільнюсом і Парижем — прямий. École Ukrainienne de Paris, заснована Оленою Внуковською у вересні 2005 року як мистецька школа при Франко-Українській асоціації, за два десятиліття стала школою екстернів із державними документами про освіту. Намір відкрити її філіал у Вільнюсі педагог-подвижниця плекала ще з 2019 року. Велика війна прискорила цей план, і в березні 2022-го Олена Внуковська ініціювала відкриття школи для українських дітей у Литві.
Саме завдяки паризькому досвіду Міжнародна українська школа Литви за чотири з половиною роки стала найбільшим українським навчальним закладом за кордоном.
У паризьких класах про ці дві школи жартома кажуть: «Брат і сестра від однієї мами», де 22-річна паризька школа — старша, материнська.

«У мене перше слово — дім»: суботнє життя у 15-му окрузі Парижа
Вже другий навчальний рік École Ukrainienne de Paris щосуботи працює у приміщенні французької державної школи (École Publique) у престижному 15-му окрузі Парижа — неподалік ЮНЕСКО та у прямій видимості від Ейфелевої вежі. Будівля з високими стелями, просторими залами й внутрішнім подвір’ям має незвичну для українців особливість: на її верхніх поверхах мешкають французькі вчителі та директор закладу.
— Торік ми починали тут лише з трьох кабінетів, спортивної зали та їдальні, — розповідає виконуюча обов’язки директора та вчитель біології Української Паризької школи Анастасія Шкурська. — А цьогоріч вдалося домовитися про ще два кабінети. Тож тепер маємо п’ять класів, їдальню і спортзал. Звісно, у мріях — забрати сюди й учнів старших класів, які навчаються поки в іншому приміщенні, щоб об’єднати школу під одним дахом.

За словами Анастасії Шкурської, шкільний розклад подекуди нагадує «тетріс»: педагоги переїжджають між молодшою та старшою школами протягом дня. Не меншим викликом став масштаб українських свят. Французи звикли до камерних подій, тоді як українське Перше вересня збирає понад сотню учнів, а разом із батьками та вчителями — близько 250 людей, із піснями, флешмобами та сучасною акустикою.
Адміністратор Вікторія Шеремет знає Українську Паризьку школу ще з 2010 року, коли її родина приїхала в дипломатичне відрядження, а старша донька Людмила пішла вчитися до цієї школи.
— Тоді навчання відбувалося в середу і суботу на території Культурного центру при посольстві, — згадує пані Вікторія. — Посольський бусик збирав повен салон дітей і віз до школи. Пані Олена Внуковська всіх приймала дуже тепло. Пам’ятаю, як у 2010 році вона організувала свято й убрала нас, молодих мам, у прекрасні українські костюми — чобітки, спідниці, блузки, вінки!..

Найкраще цінність школи родина Шереметів відчула 2014 року, повернувшись до Києва. Саме державне свідоцтво про освіту Паризької школи дозволило їхній доньці без перескладань продовжити навчання у десятому класі рідної школи.
У 2022 році, через повномасштабну війну, Шеремети знову повернулися до Франції — тепер уже з молодшою донькою Софією, яка продовжила традицію навчання в Українській Паризькій школі.
— Є батьки, які везуть дітей до нас півтори години в один бік. Є малюки, які народилися у Франції й навряд чи повернуться жити в Україну, але родини хочуть зберегти коріння, — каже пані Вікторія. — Майже щосуботи приходять нові учні, а їхні батьки після свят зізнаються: «Боже, ми наче в Україні побували». Це наше місце сили — радість, добро, енергія, де всі свої, як родичі.
— А в мене, коли думаю про школу, перше слово «дім» одразу в голові, — додає Анастасія Шкурська.
«Писати, як чуєш» і 59 слів за хвилину: молодша школа та дошкільнята
На першому поверсі у просторій їдальні, де навчаються перший і другий класи, панує робочий гомін: цього року лише першачків набралося п’ятнадцять, що для суботньої школи чимало. У день нашого візиту діти якраз обговорювали казку «Рукавичка» й отримали шоколадні медалі за швидкість читання українською.

Переможницею стала Соломія Кучер із Тернополя — вона прочитала 59 слів за хвилину. Юна спортсменка, яка мріє про олімпійське золото зі спортивної гімнастики, пояснює різницю між мовами з дивовижною влучністю: «У французькій мові дуже багато різних букв і звуків, а українською пишеш, як чуєш». Друге місце посів семирічний Саша Романюк, який росте у змішаному мовному середовищі й прийшов сюди, щоб закріпити українську.

Третю медаль здобула Настя Єлкова. В Україні вона прожила лише перші 11 місяців життя, тож вільно читати й говорити рідною мовою її навчила саме паризька школа. Дівчинка, яка мріє стати вчителькою, на запитання про сенс суботніх занять відповідає без вагань:
«Коли я стану дорослою — я ж українка! — і навіть не зможу ні писати, ні читати по-українськи, це соромно буде, правда? Тому я й учуся тут».

Свої історії в цьому класі має кожна дитина: Ярослав Гринишин пишається головною роллю Букварика у шкільній виставі та планує стати інженером; другокласниця Лея продовжує цілу сімейну династію в цій школі, вона — четверта дитина зі своєї родини, хто вчиться тут; шестирічний Лука Матюша (син письменника Павла Матюші) захоплюється українськими казками; а Давид Яремко, майбутній тенісист, обіцяє навчити українських слів друзів-французів, щойно сам опанує грамоту.

Поверхом вище, у групі дошкільної підготовки працює творче ательє: діти 4-5 років старанно клеять паперові парасольки та готують руку до письма за українськими зошитами. Більшість малюків — зі змішаних україно-французьких, португальських чи англомовних родин. Їхня вчителька Наталя Портфирівна Ковалішина розповідає:
— Є чотирирічні малюки, які прийшли, майже не знаючи української, але вони вже все розуміють і починають говорити. Коли я бачу, як вони вивчають українську культуру, святкують українські свята, — це дає абсолютно чітке розуміння необхідності нашої роботи. Ми бережемо цей ланцюжок поколінь.

«У французької вчительки п’ять днів, а в мене — одна субота»: четвертий клас і секрети Наталі Василівни
У четвертому класі готуються до переходу в старшу школу. Дмитро Дорожинський, який ходить сюди вже чотири роки й мріє про кар’єру футболіста, чесно визнає, що спершу його мотивувала мама, але тримає власна пам’ять про український садочок і перші дні першого класу вдома. Його однокласник Ян Мужановський приходить заради спілкування українською, читає про дитинство Шевченка й Лесі Українки, пам’ятає про Анну Київську і вчить роль до різдвяної вистави. А Максим Щебетін, який переїхав із Київщини на початку повномасштабної війни, на запитання про першу справу після перемоги відповідає миттєво: «Поїду в Україну, буду в бабусі».

Головну відмінність від французької школи четвертокласники окреслюють чітко: «По-перше, ми спілкуємося рідною мовою і вчимо рідну мову». А коли журналісти питають, чи вимогливіша українська вчителька за французьку maîtresse, хлопці одностайно кивають: «Так!».
— Бо я маю один день, а maîtresse — п’ять! — усміхається їхня класна керівниця Наталя Гут.

Вона працює в Українській Паризькій школі вже десятий рік, а до того п’ятнадцять років викладала в Україні українську мову й літературу, була методисткою з виховної роботи та вчителькою початкових класів. Походить із педагогічної династії — її батько досі вчителює у початковій школі в Україні.
— Коли я щойно приїхала сюди, в мене виникло те саме запитання: як за один день на тиждень вкласти у дітей програму? — згадує Наталя Василівна. — Досвідчена колега, яка працювала тут уже п’ятнадцять років, сказала: «Якщо в тебе є покликання вчителя, ти це зрозумієш». І я зрозуміла. Коли сьогодні ми з батьком порівнюємо, що знають його діти в Україні і що знають мої тут, я з гордістю кажу: ми зовсім не відстаємо.

Пані Наталя відкриває професійний секрет: щоб діти не відставали від однолітків в Україні, вона ущільнює програму, об’єднуючи по дві-три підтеми в один урок без втрати змісту. А позаяк французьку школу треба звільнити рівно о 15:00, навіть перерви стають зміною діяльності — на них діти співають і репетирують виступи. Окрім базових предметів для державної атестації, календар класу наповнений живими традиціями: Всесвітній день борщу, День вареників, День Гідності та Свободи, паризький Фестиваль Коляди, вшанування пам’яті жертв Голодомору. Окремий напрям — доброчинність: участь в акції «Різдво у коробці» для дітей-сиріт на Львівщині, допомога «Карітасу» та ініціатива «Подаруй тепло Україні», у межах якої школа передала зарядний пристрій для генератора київському ліцею.
«Професійне вигорання нам не загрожує. Як колись казала пані Олена Внуковська, школа — це маленька частинка нашої землі, де ми всі гуртом — діти, вчителі, мова, культура, пісня. Якщо ми не там, в Україні, то можемо зробити бодай щось тут для майбутнього нашої держави», — говорить Наталя Гут.
«Привіт!» у французькому класі та спільні подкасти для RadioUA.LT
У п’ятому-шостому класах мотивація школярів стає прагматичнішою, але не менш емоційною. Емма Єлкова навчається тут уже шостий рік і дуже любить математику та українську мову, а одинадцятирічна Катерина Павленок щосуботи їде півтори години з містечка Гув’є:
— Поєднувати непросто, бо якщо ти вчишся у французькому коледжі, маєш і тамтешнє домашнє завдання, і українське, ще й рано їхати. Але я ходжу сюди, бо тут можна знайти багато друзів.
— Багато українських дітей у Франції не ходять в українську школу, і їм важко зберегти рідну мову, — говорить Яна Шведська. — А ще фішка в тому, що в українській школі ти дізнаєшся більше речей наперед: те, що ми вивчаємо тут, у французькій школі проходять пізніше, — додає дівчина.

Її подруга Маргарита прагне мати державний документ, аби після повернення в Україну одразу піти у свій клас за віком.
П’ятикласник Марк Сергієнко приїхав із Харкова чотири роки тому; його старший брат уже закінчив Українську Паризьку школу і дистанційно навчається в українському університеті.
— Мої улюблені предмети — біологія, яку викладає пані Анастасія, і математика, бо це важливо й корисно, ще окремо щонеділі вчу англійську, — розповідає Марк. — Мені тут добре, але дуже сумно, що я залишив у Харкові свого кота і друзів. Я вчуся в українській школі для себе: отримаю український і французький атестати, потім буду вчитися в Україні або дистанційно на прокурора. А потім хочу поїхати вчитися в Америку, до Нью-Йорка.

Окремий пласт розмови — як українські школярі стають культурними амбасадорами у своїх французьких класах. Марк навчив однокласників вітатися «Добрий день». Інші дівчата розповідають, як їхні друзі-французи рахують до десяти українською й просять навчити нових слів і постійно питають про війну:
— Я розповідаю їм, що в нас війна, що ми не можемо поїхати додому, бо дуже небезпечно і ракета може влучити в будь-який дім, — ділиться одна з учениць. — Наші французькі вчителі теж багато питають про Україну і дбають про нас.
— Я багато розповідала своєму класу, що хотіла б побачити рідних, але не можу через небезпеку, — доповнює її сусідка по парті.
— Я приїхала у Францію чотири роки тому, за кілька тижнів до початку війни, — розповідає Єва Варщук. — У французькій школі моя подруга-француженка весь час питала переклад різних слів і казала: «Я так хочу поїхати в Україну, коли війна закінчиться». Інші друзі — французи та діти різних національностей — питали, як буде українською bonjour чи salut і потім вони мені кажуть: «Привіт!».

Коли журналісти RadioUA.LT запропонували школярам долучитися до створення спільних подкастів за прикладом вільнюського медіацентру, учні миттєво підтримали ідею. А в короткому бліці на запитання, чим для них є паризька школа, пролунало найголовніше: «Наче повернутися в Україну», «Друзі», «Майбутнє».
Ляльки з Херсона, родинні династії та батьківський тил
Учителька початкових класів Любов Юрчак працює в Українській Паризькій школі вже сімнадцятий рік і веде четвертий випуск. Колись ця школа виручила її власного сина, давши йому українську освіту у 10–11 класах; згодом вона навчала племінника, а нині у її класі вчиться Лея — четверта дитина з однієї великої родини, чиїй найстаршій сестрі, першій учениці Любові Михайлівни, вже двадцять.

— Ресурс учителя або є, або його нема — тримають досвід і відповідальність, — каже Любов Михайлівна. — Коли приходиш сюди, відчуваєш, що ти на українській землі. Це не просто мова, а щось набагато більше.
Попри обмеженість часу перебування у французькому приміщенні, вона започаткувала в школі ляльковий театр: до Дня Святого Миколая її клас готує для малечі виставу «Рукавичка на новий лад». В’язані гачком ляльки ручної роботи вчителька спеціально замовила в майстрині пані Ірини з Херсона — «щоб діти тримали в руках херсонське тепло».
О третій годині біля воріт школи дітей зустрічають батьки — головний тил суботньої освіти.

Іванна Гринишин, мама другокласника Ярослава, зізнається, що задля прогресу вони з сином займаються за українською програмою півтори години щодня, але жодні домашні уроки не замінять українського колективу та менталітету, що формується серед однолітків.

Батько третьокласника і четвертокласника пан Андрій помічає, що під час ігор діти вже мимоволі переходять на французьку, тому вважає роботу вчителів, які стискають тижневу програму в один день, надскладною і безцінною — тим паче, що школа стала точкою опори і для самих батьків.

Особливо пронизливо звучить історія киянки Анни Гавриленко, бабусі одинадцятирічної Катерини. Її родина встає о шостій ранку, щоб дістатися школи з-за меж Парижа, бо французький перший клас «у спортивних штанах і без лінійки» не дав онуці відчуття справжньої шкільної сім’ї.

Сама пані Анна щодня самостійно вивчає французьку через інтернет, поки чекає Катрусю з уроків у сусідньому кафе, а вдома й на вулицях французької столиці дотримується твердого правила:
«Я з російськомовної київської сім’ї, але перейшла на українську. Коли йду по Парижу — розмовляю виключно українською, щоб мене не ідентифікували як росіянку. І російськомовним подругам, коли приїжджають, кажу: "У Парижі — тільки українською, іншої нема!"».
Під Тріумфальною аркою: тяглість поколінь і визнання 22 років успіху
Наступного дня педагоги старшої школи, учні та їхні батьки збираються під Тріумфальною аркою на вшануванні пам’яті жертв Голодомору. Саме тут найвиразніше видно тяглість поколінь, на якій тримається ця унікальна українська освітня спільнота.

Учителька історії Надія Михайлівна Гринчишин із 40-річним досвідом керівництва школою в Україні спершу водила до Української Паризької школи трьох своїх онучок і волонтерила з 2011 року, а 2022-го, переїхавши через війну, замінила за вчительським столом власну доньку. Її мета — не просто викласти шкільну програму, а прищепити учням громадянську свідомість та історичну пам’ять.

Заступниця директора старшої школи та вчителька біології Оксана Голоднюк віддає школі вихідні вже п’ятнадцятий рік поспіль. Серед її випускників є дипломатка, яка тепер працює в Посольстві України в Парижі, і колишні учні, які одружилися й привели до школи вже власних дітей.
«Ця школа обов’язково повинна бути, тому що тільки тут діти вдома. Ніколи у французькому колективі вони не будуть своїми. Це родинна школа, школа радості — у нас завжди хтось когось приводить», — наголошує Оксана Петрівна.

Слова педагогів підтверджують і дев’ятикласниця Варвара Попельнюк — відмінниця з Києва, яка планує стати лікарем і цінує школу за українську спільність та тепле ставлення вчителів, — і вчителька української мови й літератури Ольга Дмитришин із 25-річним стажем, яка бажає учням миру, знань і вміння не загубитися у світі, пам’ятаючи своє коріння.
Для засновниці і президента Української Паризької школи та генерального директора Міжнародної української школи Литви Олени Внуковської цей день біля Тріумфальної арки став знаковою межею. Вперше за 22 роки під головним монументом Франції офіційно пролунала назва École Ukrainienne de Paris — Українська Паризька школа, тоді як раніше заклад оголошували лише як Франко-Українську асоціацію.

Олена Внуковська розглядає це як результат двадцятидворічної системної праці та підтримки Посольства України. Саме зусиллями Посла України у Франції Вадима Омельченка мерія Парижа другий рік поспіль надає українцям приміщення державної школи. Інституційну ж основу було закладено ще 2006 року. У березні 2007-го Кабмін затвердив Положення про Міжнародну українську школу — і двадцять років паризькі учні отримували державні документи при Культурному центрі посольства.
У квітні 2022 року Олена Внуковська на запрошення міністра освіти Франції презентувала діяльність школи в міністерстві й почула у відповідь схвальне «Браво!».
Сьогодні ж українська закордонна освітня мережа, що виросла з паризького досвіду та Міжнародної української школи Литви, об’єднує українські заклади у Фінляндії, Швеції, Бельгії, Словенії, Польщі й Туреччині.
І якщо Париж зберіг традиційну співпрацю з державним ліцеєм МУШ, то нові європейські осередки вже другий рік поспіль також видають документи приватної Української європейської школи — Київського ліцею (директор - Анастасія Шкурська), де в наданому МОН приміщенні працюють 16 методистів. А випускники й батьки паризької школи вже самі відкривають школи та асоціації в інших регіонах Франції.

…Двадцять два роки тому ця історія починалася з десяти дітей і палкої мрії української освітянки про українську школу в Парижі. Сьогодні ця школа тримає на собі цілі сімейні династії та об’єднує українські класи по всій Європі.

— Ми шануємо своє і поважаємо країну, яка прийняла нас, Францію. Найголовніше для нас — залишитися українцями попри все, зберегти українську мову, культуру й традиції, щоб передати це новим дітям, які щосуботи приходять вчитися до нашої школи, — підсумовує Олена Внуковська.

Олена Головатенко, Олег Головатенко,
RadioUA.LT
Фоторепортаж: Олег Головатенко
Comments(0)