May 22, 2026 - 210 views
Війна перетворила українські школи з осередків знань на справжні фортеці виживання. Херсон, який зустрів ворожі танки в перші дні повномасштабного вторгнення і пережив темні, задушливі місяці окупації, став для всього світу символом шаленого, незламного спротиву. Саме тут, у самісінькому центрі міста, вистояв ліцей №6. Його директорка Світлана Корж разом із відданими колегами не просто зберегла заклад — вони перетворили його на прихисток для десятків біженців, під носом у росіян заховали бази даних родин ветеранів АТО та продовжили навчати дітей в умовах блекаутів і терору.
Ця неймовірна відданість своїй справі та нації має глибоке коріння і передається у спадок: син пані Світлани, талановитий педагог Олексій Корж, про якого ми розповідали у попередніх публікаціях, нині викладає французьку мову дітям війни у Міжнародній українській школі (МУШ) Литви. Для юних українців, що були змушені тікати від війни або залишаються під обстрілами у прифронтових містах, освіта сьогодні — це головний місток, який єднає їх з Україною. Тож ми зустрілися зі Світланою Корж, аби записати справжній, невигаданий літопис освітянської боротьби — про підпільну роботу в окупації, болючу зраду колишніх друзів, мужність, від якої перехоплює подих, і щоденні тихі подвиги тих, хто тримає наш український мур.
Від дитячих ігор до школи життя
Олена Головатенко: Пані Світлано, ви зараз живете і працюєте в Києві, проте ваш ліцей продовжує функціонувати дистанційно з Херсона. Хочеться, щоб наші слухачі ближче познайомилися з вами. Ви представляєте цілу педагогічну династію — це не просто прізвище в українській освіті, а велика історія родини і багаторічного професійного досвіду. Розкажіть, як усе починалося?
Світлана Корж: Цю професію я бачила і відчувала ще з глибокого дитинства. Моя мама була вчителькою, тож я була дуже добре обізнана у всіх тонкощах цієї праці. Коли була зовсім маленькою, завжди розкладала ляльки і гралася з ними: уявляла, що я — вчителька, а вони — мої учні. Тому я змалечку твердо знала свій шлях. Закінчила школу, потім педагогічний інститут. Ще коли була студенткою, працювала вожатою у шкільних таборах, тобто з дітьми я пліч-о-пліч дуже давно.
Після інституту сім років пропрацювала вчителькою англійської мови. А свій шлях керівника я починала зі спеціальної школи для дітей з інвалідністю, які мали розумову відсталість. Саме там я багато чому навчилася — перш за все, працювати з різними людьми, шукати підхід до кожної, навіть найскладнішої дитини. Згодом я стала директоркою звичайної загальноосвітньої школи, пропрацювала там п'ять років і перейшла до нинішнього ліцею. Мій загальний педагогічний стаж — 21 рік, з яких 15 я очолюю навчальні заклади. Завжди намагалася залишити світлий слід у кожному колективі. Зараз у нас дуже гарна школа — відомий у місті навчальний заклад із глибокими традиціями, власною історією та великими досягненнями.
Шкільне укриття, російські танки та уроки на самовиживання
Олена Головатенко: Ви керуєте Херсонською школою, яка продовжує роботу під час повномасштабної війни. На мою думку, українські педагоги — це ті люди, які по цеглинці збирають фундамент новітньої української нації. Як вам вдалося втримати цей мур, коли навколо психологічне виснаження, відсутність інтернету та світла, а учні і вчителі розпорошені по всьому світу?
Світлана Корж: Зберегти школу — це було надзвичайно важке завдання. Я в деталях пам'ятаю той день, коли почалася повномасштабна війна. Першою емоцією, як і у всіх, була розгубленість: що робити далі? Як діяти? Наш ліцей знаходиться в самому центрі Херсона, зовсім поруч із військовою частиною. Того ранку я пішла на роботу. Ми вже зрозуміли, що почався наступ — російські десантники висаджувалися на Антонівському мосту.
У цей час перелякані люди з найближчого села Антонівка почали масово тікати в місто. І ми з колективом прийняли тверде рішення — відкрити двері ліцею і приймати біженців. Ми створили справжній волонтерський хаб. Разом із нашими вчителями, батьками та переселенцями ми жили під одним дахом цілий місяць, разом готували їжу і підтримували одне одного. Так тривало, поки російські танки не проїхали просто повз наш навчальний заклад і не почали обстрілювати сусідню військову частину. Нас врятувало шкільне укриття. Ми всі миттєво евакуювалися туди, і це зберегло нам життя.
Якийсь час ми були розгублені щодо того, як продовжувати освітній процес. Але наприкінці березня сіли і прийняли рішення — переводимо всіх учнів на дистанційний формат. У нас вже був гарний досвід часів ковіду. Завдяки цьому ми змогли успішно виконати всю програму і завершити 2021/2022 навчальний рік. Особливо важливо це було для наших одинадцятикласників: вони змогли отримати документи і вступити до омріяних вишів.
Влітку ми зібралися знову: до війни у нас була тисяча учнів. З 1 вересня ми відновили роботу, запровадивши ще й індивідуальну, сімейну та екстернатну форми. Почали працювати у дві зміни, щоб дітям, які роз'їхалися по всьому світу, було зручно відвідувати уроки в різних часових поясах — від Америки до Європи. Зараз у нас дистанційно навчається 700 дітей. Відповідно до рекомендацій Міністерства освіти, ми запровадили українознавчий компонент (українська мова, література, історія України), щоб наші діти, хай би де вони були, не втрачали зв'язку з Батьківщиною.
Окупація і порятунок бази даних бійців АТО
Олена Головатенко: А що відбувалося безпосередньо в окупованому Херсоні? Ви ж опинилися сам на сам із ворогом.
Світлана Корж: Життя в окупації було дуже небезпечним, але ми діяли активно. Коли окупанти тільки зайшли, вони почали поступово, мов метастази, захоплювати всі сфери діяльності. Але наші херсонці — неймовірно безстрашні люди. Вони масово виходили на мітинги проти окупації, жодного дня не підтримуючи ворога.
«Можу вам чесно сказати: ми змогли вивезти і сховати всі матеріальні цінності ліцею. Але найголовніше — ми врятували всі персональні дані наших учнів та їхніх батьків. Дуже багато батьків наших школярів були ветеранами АТО. Якби ці списки потрапили до рук росіян, наслідки були б катастрофічними».
Ми заховали всі особові справи, шкільні журнали, документи про освіту — абсолютно все. Вони не одразу втрутилися в наш процес, бо ще вивчали місто. Тому ми встигли офіційно завершити навчальний рік 29 квітня. А вже 1 травня нашу школу було фізично захоплено. Росіяни призначили свого, так званого, «нового директора», набрали якихось 20 учнів і намагалися запустити процес за своєю програмою.
Олена Головатенко: Ваші колеги, які погодилися на співпрацю з окупантами, вони потім втекли чи й досі живуть у Херсоні?
Світлана Корж: З гордістю можу наголосити: з мого особистого колективу жоден вчитель не погодився працювати на окупантів! Жоден! А ті колаборанти, які прийшли з інших навчальних закладів викладати в захопленій школі, як тільки почули про наступ ЗСУ і звільнення Херсона 11 листопада — одразу ж повтікали. У місті їх зараз немає. Проти них відкриті кримінальні справи за колабораціонізм: дехто втік до Криму, дехто на тимчасово окупований лівий берег Дніпра.
Болюча зрада подруги та втеча під обстрілами
Олена Головатенко: Пані Світлано, чи маю я право спитати, як особисто ви виривалися з того пекла?
Світлана Корж: Так, звичайно. Коли захопили гімназію, я гостро відчула небезпеку для власного життя. Мені почали постійно телефонувати і запрошувати на "співпрацю". А найболючіше було те, що моя близька подруга, директорка іншого херсонського навчального закладу, з першого ж дня підтримала окупацію. Вона щодня телефонувала мені і монотонно вмовляла перейти на бік ворога. Коли я відмовлялася, вона вичитувала мені справжні лекції: мовляв, як це гарно, що "рускій мір" прийшов сюди надовго і нікуди він не піде. Я їй тоді твердо відповіла: "Ми ще подивимося, куди він піде".
Невдовзі окупанти почали приходити безпосередньо до школи, розпитували, чи я не з'являлася. Я зрозуміла, що чекати більше не можна. 10 червня я прийняла рішення виїжджати з міста. Дорога через Василівку була страшною. Ми їхали під постійними обстрілами. Першого разу нас не випустили, розвернули назад. Другого разу колону знову обстріляли, але ми якимось дивом змогли прорватися крізь вогонь і виїхати до Запоріжжя. Мої батьки залишилися в місті — вони й досі живуть у Херсоні. Рівно через тиждень після мого від'їзду до їхнього дому вломилися військові. Шукали мене. Мама відповіла, що не знає, де я. Після того страшного візиту і пережитого стресу в мами стався інсульт...
Граната для "директора" і золото з черлідингу
Олена Головатенко: Як взагалі не втратити віру в людей після такого? Війна стала жорстоким лакмусом, де більше немає півтонів — є тільки чорне і біле, ворог і друг.
Світлана Корж: Я розкажу вам історію, яка є найкращою відповіддю на це запитання. Це реальний героїчний подвиг моєї заступниці Ірини Радецької. Коли росіяни окупували нашу школу і посадили туди свого "директора", вона десь на вулиці знайшла гранату.
«Вона прийшла просто до школи, зайшла в кабінет до цього призначеного окупантами чоловіка, подивилася йому в очі і сказала: "Ви тут ніхто. Яке ви маєте право? Забирайтеся звідси!" — і кинула гранату».
Ірина Радецька у СІЗО, де її тримали російські військові. Фото: приватний архів
Мабуть, вона просто не зуміла її правильно розкрити, тому вибуху не сталося. Зараз, збоку, це може здатися трохи нерозважливим, але тоді це був нестримний порив, щирий і відчайдушний протест української жінки проти окупації. Звісно, після цього приїхала військова комендатура. Ірину забрали "на підвал". Близько тижня вона провела там, проходячи через страшні допити. Зрештою, їй дивом вдалося вирватися на волю, хоча її здоров'я після цього підвалу дуже похитнулося. Пізніше я подала відповідні документи, Ірину Радецьку офіційно нагородили медаллю за відвагу. Я знаю багатьох колег, які опинилися в катівнях тільки через те, що не встигли виїхати вчасно. Мені просто пощастило вислизнути за тиждень до того, як за мною прийшли.
Олена Головатенко: Що сьогодні вас сьогодні тримає і надихає?
Світлана Корж: Мене надихають мої вчителі, які продовжують активно волонтерити. Ми не просто ведемо уроки — ми тримаємо свій тиловий фронт. У нашому закладі засновано філіал «Швейної роти». Наша вчителька трудового навчання організувала роботу, і ми маємо зв'язок із закордоном. Діти на заняттях гуртків шиють спеціальний адаптований одяг для поранених українських військових (він необхідний при опіках, після складних операцій на кінцівках) і передають його у шпиталі. Ми вже третій рік поспіль купуємо і ремонтуємо автівки для армії, збираємо на генератори.
Готуємо їжу для біженців у школі
А ще мене вражає наш професіоналізм. Уявіть, ми беремо участь у військово-спортивній грі "Пліч-о-пліч" і нещодавно посіли перше місце з... черлідингу! Як це можливо онлайн? Наша вчителька розписала кожній дитині рухи, діти виконували їх вдома перед камерами, а потім вона так професійно і геніально змонтувала це відео, що картинка склалася у фантастичний, синхронний малюнок справжнього виступу! І це в умовах блекаутів, коли вчителі живуть під обстрілами, ходять у "пункти незламності" ловити інтернет і ведуть уроки онлайн.
Віра як єдиний шлях у майбутнє
Готуємо їжу для біженців у школі
Олена Головатенко: Наостанок з якими словами ви би хотіли звернутися до своїх колег-освітян, які щоранку прокидаючись після важких ночей, вмикають камеру, щиро посміхаються дітям і кажуть: "Усе буде добре!”
Світлана Корж: Я б хотіла попросити всіх: ніколи не втрачайте віри. Бо коли є віра — тоді є майбутнє. Треба вірити, надіятись і жити. Завжди, коли я зустрічаюся зі своїм неймовірним колективом, я кажу їм, що найголовніше — це віра в те, що цей жах закінчиться і перемога буде за нами. Віра в наших учнів, віра у власний професіоналізм. Ми змогли зберегти нашу шкільну родину, тому я бажаю кожному українському вчителю наснаги, витримки і непохитної надії у наш завтрашній день.
Підготували:
Олена ГОЛОВАТЕНКО, Олег ГОЛОВАТЕНКО
фото: з особистого архіву Світлани КОРЖ
На головній фото: Мітинг під час окупації
Comments(0)