"Я хотів би забрати Азовське море до Вільнюса": розмова з голосом "Українського Альянсу" Максимом Ліпчевським

Кажуть, що радіо — це магія: ви чуєте голос, але не бачите очей. Щовівторка в ефірі Міжнародного освітнього радіо "Український Альянс" (RadioUA.LT) лунають голоси тих, хто представляє нову українську генерацію за кордоном. Талановиті учні та активні вчителі Міжнародної української школи Литви спільно з ТРК "Свобода.ФМ" реалізують медіапроєкт "Український Альянс”. 

Цього тижня студія відійшла від звичного формату мовлення. У свій день народження гостем прем’єрної рубрики "Знайомство зблизька" став Максим Ліпчевський — один із провідних ведучих радіостанції, актор шкільного театру та учасник Пресцентру. Про життя на дві країни, тугу за Азовським морем та дорослі мрії з юним українцем спілкувалася журналістка та шеф-редакторка проєкту Олена Головатенко.


Про дім, який хочеться перенести силою думки

— Максиме, сьогодні ми відкладаємо традиційний сценарій Ñ– говоримо як давні друзі. Розкажи про себе! 

— Я народився в Сімферополі, але перші 13 років свого життя провів у Генічеську. Це затишне місто на морі, зовсім поруч з Азовським узбережжям. Для мене воно назавжди залишиться осередком безтурботного дитинства, сповненим доброти та особливого затишку.

— Чого з рідного міста тобі найбільше не вистачає тут, у Литві? Якби ти мав магічну силу, що б ти переніс сюди?

— Звичайно, я хотів би взяти все місто — отак просто рукою — Ñ– перенести сюди. Але якщо говорити про щось конкретне… Я б забрав свій будинок, у якому виріс, навчався Ñ– виховувався. А ще мені критично не вистачає моря. Я звик жити поруч із ним. Тому своє рідне Азовське море я теж хотів би забрати до Вільнюса.

Уроки еміграції: як навчитися цінувати своє

— Час спливає швидко. У Литві ти подорослішав, змужнів, закінчуєш школу. Яким ти бачиш своє майбутнє? Це буде Литва, Україна чи, можливо, інша країна?

— Життя навчило мене не загадувати наперед, адже будь-якої миті може статися те, чого ми зовсім не очікуємо. Але надалі я хотів би жити Ñ– навчатися на своїй Батьківщині — в Україні, в Києві.

Мені дуже не вистачає нашого суспільства. Мені потрібно чути навколо українську мову. Для мене є принциповим навчатися саме рідною мовою. Я хочу жити і творити для України, щоб вона розквітала. Хочу, щоб іноземці цікавилися нашою культурою та історією, щоб Україна приваблювала світ.

— Кажуть, життя в іншій країні відкриває в людині нові риси. Чого тебе навчила вимушена еміграція?

— Вона навчила мене цінувати те, що я маю. Пам'ятаю, як у дитинстві ми часто їздили відпочивати за кордон. І коли відпустка добігала кінця, мені ніколи не хотілося повертатися додому — хотілося залишитися там, біля басейнів Ñ– моря.

А зараз я розумію, що просто не цінував саму можливість повернутися додому. Тепер мені не потрібні "усілякі закордони". Мені хочеться лише одного — щоб у мене знову з'явилася можливість повернутися додому.

Театр, кіно і "Український Альянс"

— Ким ти бачиш себе через п'ять років?

— Я бачу себе щирим українцем. У професійному плані — актором театру Ñ– кіно. Хотів би продовжувати письменницьку діяльність та спробувати себе в кінорежисурі.

— Це серйозні заявки. Що ти робиш для здійснення цієї мрії вже зараз?

— Зараз я один із провідних акторів шкільного театру. Також започаткував власний проєкт — учнівський фільм, де вже пробую поєднувати акторство та режисуру. Крім того, пишу власні повісті та вірші.

— Додам, що ти стояв біля витоків радіо "Український Альянс". Що змушує тебе після шести уроків приходити в студію, записуватися, працювати над голосом?

— По-перше, я люблю новий досвід. Робота з голосом дуже допомагає мені як акторові. Я роблю цей процес цікавішим для себе, уявляючи, ніби озвучую мультфільм.

Культурний код: від Сковороди до Бикова

— Що сьогодні читає сучасна молодь? Хто твої улюблені письменники?

— Я захоплююся багатьма. Люблю Ліну Костенко. Дуже подобаються твори "Всякому місту — звичай Ñ– права" Григорія Сковороди та "Міст Мірабо" Гійома Аполлінера. Шаную творчість Тараса Шевченка, особливо "Мені тринадцятий минало" та "Заповіт", люблю Лесю Українку. Також мені близька рання творчість Павла Тичини та Володимира Сосюри — того періоду, доки система Ñ—Ñ… не зламала.

— А хто Ñ” твоїм кумиром у мистецтві?

— Леонід Биков. Усі знають його за фільмом "Ð’ бій ідуть лише «ÑÑ‚арики»". Я люблю його не тільки як талановитого актора й режисера, а й пишаюся ним як свідомим українцем. Навіть у часи тоталітарної системи він намагався просувати українське питання. Цікавий факт: він хотів переозвучити "Стариків" українською мовою, але йому не дозволили. Попри заборону, він максимально намагався інтегрувати українську мову у стрічку.

Із сучасних акторів мені імпонує Станіслав Боклан — як характерний артист. Знаю його за ролями у фільмі "Поводир", серіалах "Слуга народу" та "Кріпосна".


Бліц-інтерв'ю: штрихи до портрета

Наостанок розмови Максим Ліпчевський відповів на серію коротких запитань, які найкраще розкривають його характер:


Слухайте "Український Альянс" щовівторка на платформі RadioUA.LT. Знайомтеся з тими, хто творить український простір за кордоном, і надихайтеся їхніми історіями.