— Пане Владиславе, маю 30 років журналістського досвіду, але хвилююся, як у перші інтерв'ÑŽ. Найперше, що хочу зробити — це щиро подякувати вам за захист. За те, що в потрібну хвилину ви зробили все, що могли, Ñ– захистили нас від такого страшного ворога. Давайте знайомитися: звідки ви, Ñ– як повномасштабна війна увійшла у ваше життя?

— Я сам із козацького міста Запоріжжя, Ñ– моя родина також звідти. Але війну я зустрів у Львівській області, де працював на той момент. Уже зранку 26 лютого я опинився в Запоріжжі. У місті лунали сирени, бомбили аеропорт, літали літаки та гелікоптери. Тоді ми вирішили з дружиною, що потрібно виїжджати.

До війни я працював у Литві, на фабриці «Ð”зукія» технологом. І керівництво саме зателефонувало мені, запропонувавши допомогу. Вони сказали: «Ð”авайте, якщо потрібно, ми родину зустрінемо». І вони дійсно — я їм дуже вдячний — забезпечили мою сім’юквартирою, їжею, навіть гроші давали на перший час. Це керівники фабрики Рімтаутас та Тадас, а зустрічав сім'ÑŽ провідний менеджер Едвардас. Я щиро вдячний Литві та литовському народу за таку потужну підтримку. Ми були впевнені, що тут безпека.

— Родина опинилася в Литві, а ви пішли воювати. Як склався ваш фронтовий шлях?

— Як Ñ– багато інших чоловіків на початку війни, я був дуже злий. У мій дім прийшов ворог, Ñ– я без вагань пішов до військкомату. 4 березня нас відправили в частину. Десь тиждень тривала підготовка: тактична, медицина, стрільби, отримання форми та зброї. І вже 14 березня я був у Луганській області. Нас привезли в Бахмут, звідти розподіляли по підрозділах. Ми спочатку навіть не мали розуміння, куди нас везуть, на який напрямок.

Виконували різні бойові завдання. Доводилося також Ñ– куховарити, тому що війна — це ж не тільки «ÑÑ‚рілялки». Бійцю потрібно поїсти, а коли боєць нагодований смачно — це зовсім інший настрій. Ти завжди в броніку, завжди зі зброєю: в одній руці автомат, а в іншій — ополоник.

— За освітою ви технолог харчової промисловості, чи не так?

— Так, ви не помиляєтеся. Багато років я працював шеф-кухарем, потім технологом на кондитерських виробництвах. Страху на фронті не було. Було таке відчуття, що тобі потрібно захистити свій рідний дім. А рідний дім — це вся наша Україна.

«Ð‘ригада, в яку я потрапив, прийняла перші бої о 3:40 ранку 24 лютого. Вона захищали Попасну, Рубіжне, Лисичанськ, потім Бахмут. Найважче — бачити поранення побратимів Ñ– не мати змоги миттєво допомогти».

Цінність братерства та «Ð¿Ñ‚ахи» над Новодружеськом

— Що на війні вразило вас найбільше — у людях, у вчинках?

— Мене вразила самовідданість. Я мав двох побратимів, які, на жаль, загинули, — Олег Шакула та Андрій Жук. Олег Шакула був у Нідерландах на заробітках, сам він із Миколаєва. Коли почалася війна, він повернувся Ñ– вступив до лав ЗСУ не вагаючись. Андрій Жук жив у Польщі, був одружений на польці. Вона його не пускала, але він сказав: «ÐÑ–, я по-іншому не можу, мені потрібно їхати до Батьківщини, я там потрібен».

Мене вразило оце ставлення один до одного. Це братерство залишиться на все життя. Допомога: спорядити магазини, передати набої, коли вони закінчуються. Прикрити побратимів, щоб дати їм змогу відійти, а самому залишитися. Люди чомусь не думають про своє життя особисто, коли знаходяться там. Вони думають за інших більше. Навіть коли був наказ на відхід з Рубіжного, багато хлопців кричали: «ÐœÐ¸ залишимось, дамо змогу іншим вийти!». Сперечалися між собою: «ÐÑ–, ти йди, а я залишусь!». Оце мене вразило — згуртованість. У бригаді були українці з усіх областей: Західна, Миколаїв, Запоріжжя. Ми не відчували різниці, всі спілкувалися українською.

— Розкажіть про день вашого поранення. Як це сталося?

— Ми поверталися на КСП (командно-спостережний пункт) після виконання завдання. КСП знаходилося в Новодружеську (Луганська область). Був завданий ракетно-бомбовий удар. Того дня загинуло кілька наших побратимів, я отримав важке поранення. На той час уже літали «Ð¿Ñ‚ахи» — БПЛА. Мабуть, хоч ми й ховали техніку, вони побачили розташування.

Мене врятував мій побратим Олег Шакула. Він витягав мене з-під уламків. Тоді я зрозумів, що не можу пересуватися своїми ногами. Наклали турнікети. Дякую нацгвардійцям, що вони вчасно приїхали Ñ– мене повезли. Під час самого поранення страху не було, було багато адреналіну. Біль прийшов пізніше, після першої операції в Лисичанську. Наша бригада тоді стримувала ворога на Луганщині, що давало час іншим підрозділам підтягнутися на Київському напрямку, щоб ворог не з’єднався.

— Ви бачили ворога. Який він? Що росіяни казали, коли потрапляли в полон?

— Коли Ñ—Ñ… запитували, чому ви сюди прийшли, вони казали: «Ð почему вы лучше нас живете?». Це було перше. Ми не могли зрозуміти — ми ж працювали для того, щоб жити краще! Український народ дуже працьовитий. Я сам працював по 12–15 годин, щоб досягти результату. Ми не йшли нікого вбивати, щоб отримувати високу зарплату. Ми просто росли як фахівці.

Після поранення я написав вірш, який присвятив побратимам:

В окопі все життя твоє минає,

Ти бачиш радість відбиття атак.

Ти чуєш, коли постріли лунають,

І смерть йде до тебе, наче мрак.

Заглиблені для укриття солдатів

Стоїть наш воїн міцно на ногах.

Для знищення навали окупантів

Стоїть наш воїн, мрія у жнивах.

Тут б'ються за життя хто може —

Вчорашній кухар, слюсар, комбайнер.

В окопах зачищає він лайно вороже,

Стаючи немов грозний бультер'єр.

Кричить наш воїн «Ð¡Ð»Ð°Ð²Ð° УÐ&ord