Святкова лінійка розпочалася з глибокого символічного єднання двох народів, що пройшли складний шлях боротьби за власну незалежність. Ведучі свята, Петро Пирогов та Аушра Янкевічєнє, почергово зверталися до багатотисячної аудиторії українською та литовською мовами. Їхні слова задали правильний, піднесений тон усьому дійству, одразу змістивши акценти зі звичної шкільної рутини на фундаментальні цінності.

«ÐŸÐµÑ€ÑˆÐµ вересня — це не просто початок навчального року. Це нова історія, новий шанс Ñ– новий крок до успіху. Адже справжній успіх вимірюється не оцінками в табелі, справжній успіх — це людина, якою ти стаєш, — лунало зі сцени під урочисте підняття прапорів. — Дві країни, дві культури, дві мови, але одна велика цінність, яка нас об'єднує — це свобода, гідність Ñ– беззаперечне право кожного народу бути господарем на своїй землі».

Повагу до країни, яка без вагань прихистила українців, було відчутно в кожній деталі урочистостей. Над школою велично пролунали гімни обох держав. Після цього присутні схилили голови у хвилині мовчання, вшановуючи пам'ять тих, кого безжально забрала війна. Згадували дітей, яким уже ніколи не судилося переступити шкільний поріг, звичайних мирних людей та українських захисників, завдяки надлюдській мужності яких українська нація має змогу жити, мріяти та продовжувати навчати своїх дітей, навіть перебуваючи за сотні кілометрів від дому.

Останній рік справжнього дитинства: роздуми випускників та їхніх наставників

Для старшокласників, зокрема учнів випускних класів, цей навчальний рік стане рубіжним. Вчителька англійської мови з Херсона Вікторія Чернікова, яка цьогоріч узяла класне керівництво над 11-м класом, не приховує хвилювання та усвідомлює всю відповідальність покладеної на неї місії.

Педагогиня зазначає, що доля несподівано привела її до Литви, і висловлює глибоку вдячність литовському народові за прихисток. Своїм головним завданням на цей рік вона вбачає створення такої атмосфери, у якій діти зможуть запам'ятати не лише складний навчальний процес, а й сам смак останнього року їхнього справжнього дитинства, щоб згодом впевнено зробити крок у доросле життя. Свої очікування від прийдешнього року вчителька описує трьома фундаментальними поняттями: доброта, безпека та успіх.

Її колега, фронтовик Владислав Баштинський, який викладає предмет «Ð—ахист України» та очолив 11-Ð’ клас, розглядає свою роботу з молоддю як логічне продовження служіння державі. Своїм пріоритетом він вважає згуртування колективу. На переконання ветерана, найважливіше — навчити дітей взаємоповаги та розуміння. Він прагне дати випускникам таку базу, яка дозволить їм легко йти по життю Ñ– щоденною працею допомагати рідній країні, адже успішне навчання та професійне становлення молоді — це також вагомий внесок у загальну перемогу України.

Самі ж одинадцятикласники діляться планами на майбутнє з обережним, але відчутним оптимізмом. Денис Момик з Івано-Франківська зізнається, що планує повернутися на Батьківщину одразу після завершення війни, а поки що весь свій час присвячує улюбленому предмету — англійській мові. Його ровесник Владислав Семента з Одеси додає, що саме особлива, домашня атмосфера школи та можливість навчатися рідною мовою стали для нього ключовими факторами комфортної адаптації в новій країні.

Святкове подвір'я майоріло розмаїттям вишиванок з усіх куточків України, проте вбрання одинадцятикласниці Оксани Бижушки з Чернівецької області привертало особливу увагу. Дівчина розповіла, що свідомо прагнула відтворити старовинний образ із відлунням XVIII століття. Вона ретельно підібрала до чорної вишитої сорочки червону спідницю, а головною гордістю Ñ—Ñ— святкового строю стала автентична крайка ручної роботи — родинний оберіг, дбайливо виготовлений бабусею. Оксана відзначає високий рівень викладання в МУШ Литви Ñ– зізнається, що мріє пов'язати своє життя з цифрами, ставши бухгалтером або вчителькою математики.

Показовою для розуміння місії школи є історія киянки Лізи, яка цьогоріч свідомо перейшла до української школи після року навчання в литовській. Дівчина аргументує свій вибір дуже прагматично: литовська школа передбачає 12 років навчання з місцевими іспитами, що ускладнює прямий вступ до українських вишів. Натомість українська програма дозволяє за 11 років підготуватися до складання НМТ і тримати відкритими двері університетів обох країн. Крім того, Ліза зауважує, що опановувати складні науки рідною мовою набагато комфортніше.

Її тітка Світлана, яка опікується племінницею, поки батьки дівчини боронять Україну в лавах ЗСУ, вже кілька років працює водійкою вільнюського тролейбуса. Жінка зізнається, що кожне почуте в салоні українське «Ð´ÑÐºÑƒÑŽ» миттєво відгукується теплом у серці, адже в такі миті з'являється щемливе відчуття рідного дому. Саме таку атмосферу абсолютної українськості, за Ñ—Ñ— словами, вдалося створити й у стінах школи, де кожне слово лунає рідною мовою, даруючи відчуття безпеки та приналежності до свого коріння.

Своє рідне ніде не забуваємо: відвертість першачків та хвилювання батьків

Ð