Граната для ворога і мур надії. Як директорка з Херсона врятувала ліцей

Війна перетворила українські школи з осередків знань на справжні фортеці виживання. Херсон, який зустрів ворожі танки в перші дні повномасштабного вторгнення Ñ– пережив темні, задушливі місяці окупації, став для всього світу символом шаленого, незламного спротиву. Саме тут, у самісінькому центрі міста, вистояв ліцей â„–6. Його директорка Світлана Корж разом із відданими колегами не просто зберегла заклад — вони перетворили його на прихисток для десятків біженців, під носом у росіян заховали бази даних родин ветеранів АТО та продовжили навчати дітей в умовах блекаутів Ñ– терору.

Ця неймовірна відданість своїй справі та нації має глибоке коріння Ñ– передається у спадок: син пані Світлани, талановитий педагог Олексій Корж, про якого ми розповідали у попередніх публікаціях, нині викладає французьку мову дітям війни у Міжнародній українській школі (МУШ) Литви. Для юних українців, що були змушені тікати від війни або залишаються під обстрілами у прифронтових містах, освіта сьогодні — це головний місток, який єднає Ñ—Ñ… з Україною. Тож ми зустрілися зі Світланою Корж, аби записати справжній, невигаданий літопис освітянської боротьби — про підпільну роботу в окупації, болючу зраду колишніх друзів, мужність, від якої перехоплює подих, Ñ– щоденні тихі подвиги тих, хто тримає наш український мур.

Від дитячих ігор до школи життя

Олена Головатенко: Пані Світлано, ви зараз живете Ñ– працюєте в Києві, проте ваш ліцей продовжує функціонувати дистанційно з Херсона. Хочеться, щоб наші слухачі ближче познайомилися з вами. Ви представляєте цілу педагогічну династію — це не просто прізвище в українській освіті, а велика історія родини Ñ– багаторічного професійного досвіду. Розкажіть, як усе починалося?

Світлана Корж: Цю професію я бачила Ñ– відчувала ще з глибокого дитинства. Моя мама була вчителькою, тож я була дуже добре обізнана у всіх тонкощах цієї праці. Коли була зовсім маленькою, завжди розкладала ляльки Ñ– гралася з ними: уявляла, що я — вчителька, а вони — мої учні. Тому я змалечку твердо знала свій шлях. Закінчила школу, потім педагогічний інститут. Ще коли була студенткою, працювала вожатою у шкільних таборах, тобто з дітьми я пліч-о-пліч дуже давно.

Після інституту сім років пропрацювала вчителькою англійської мови. А свій шлях керівника я починала зі спеціальної школи для дітей з інвалідністю, які мали розумову відсталість. Саме там я багато чому навчилася — перш за все, працювати з різними людьми, шукати підхід до кожної, навіть найскладнішої дитини. Згодом я стала директоркою звичайної загальноосвітньої школи, пропрацювала там п'ять років Ñ– перейшла до нинішнього ліцею. Мій загальний педагогічний стаж — 21 рік, з яких 15 я очолюю навчальні заклади. Завжди намагалася залишити світлий слід у кожному колективі. Зараз у нас дуже гарна школа — відомий у місті навчальний заклад із глибокими традиціями, власною історією та великими досягненнями.

Шкільне укриття, російські танки та уроки на самовиживання

Олена Головатенко: Ви керуєте Херсонською школою, яка продовжує роботу під час повномасштабної війни. На мою думку, українські педагоги — це ті люди, які по цеглинці збирають фундамент новітньої української нації. Як вам вдалося втримати цей мур, коли навколо психологічне виснаження, відсутність інтернету та світла, а учні Ñ– вчителі розпорошені по всьому світу?

Світлана Корж: Зберегти школу — це було надзвичайно важке завдання. Я в деталях пам'ятаю той день, коли почалася повномасштабна війна. Першою емоцією, як Ñ– у всіх, була розгубленість: що робити далі? Як діяти? Наш ліцей знаходиться в самому центрі Херсона, зовсім поруч із військовою частиною. Того ранку я пішла на роботу. Ми вже зрозуміли, що почався наступ — російські десантники висаджувалися на Антонівському мосту.

У цей час перелякані люди з найближчого села Антонівка почали масово тікати в місто. І ми з колективом прийняли тверде рішення — відкрити двері ліцею Ñ– приймати біженців. Ми створили справжній волонтерський хаб. Разом із нашими вчителями, батьками та переселенцями ми жили під одним дахом цілий місяць, разом готували їжу Ñ– підтримували одне одного. Так тривало, поки російські танки не проїхали просто повз наш навчальний заклад Ñ– не почали обстрілювати сусідню військову частину. Нас врятувало шкільне укриття. Ми всі миттєво евакуювалися туди, Ñ– це зберегло нам життя.

Якийсь час ми були розгублені щодо того, як продовжувати освітній процес. Але наприкінці березня сіли Ñ– прийняли рішення — переводимо всіх учнів на дистанційний формат. У нас вже був гарний досвід часів ковіду. Завдяки цьому ми змогли успішно виконати всю програму Ñ– завершити 2021/2022 навчальний рік. Особливо важливо це було для наших одинадцятикласників: вони змогли отримати документи Ñ– вступити до омріяних вишів.

Влітку ми зібралися знову: до війни у нас була тисяча учнів. З 1 вересня ми відновили роботу, запровадивши ще й індивідуальну, сімейну та екстернатну форми. Почали працювати у дві зміни, щоб дітям, які роз'їхалися по всьому світу, було зручно відвідувати уроки в різних часових поясах — від Америки до Європи. Зараз у нас дистанційно навчається 700 дітей. Відповідно до рекомендацій Міністерства освіти, ми запровадили українознавчий компонент (українська мова, література, історія України), щоб наші діти, хай би де вони були, не втрачали зв'язку з Батьківщиною.

Окупація і порятунок бази даних бійців АТО

Олена Головатенко: А що відбувалося безпосередньо в окупованому Херсоні? Ви ж опинилися сам на сам із ворогом.

Світлана Корж: Життя в окупації було дуже небезпечним, але ми діяли активно. Коли окупанти тільки зайшли, вони почали поступово, мов метастази, захоплювати всі сфери діяльності. Але наші херсонці — неймовірно безстрашні люди. Вони масово виходили на мітинги проти окупації, жодного дня не підтримуючи ворога.

«ÐœÐ¾Ð¶Ñƒ вам чесно сказати: ми змогли вивезти Ñ– сховати всі матеріальні цінності ліцею. Але найголовніше — ми врятували всі персональні дані наших учнів та їхніх батьків. Дуже багато батьків наших школярів були ветеранами АТО. Якби ці списки потрапили до рук росіян, наслідки були б катастрофічними».

Ми заховали всі особові спра