Литовська перекладачка Доната Рінкевічєнє стала лауреаткою престижної премії литовського PEN-центру та Міністерства культури Литви за бездоганний переклад роману українського письменника Василя Шкляра «Заячий костел». Відзнака має офіційну та символічну назву — «Крісло перекладача року» (Metų vertėjo krėslas).

Реакція автора та перспективи екранізації

Про цю подію повідомив сам Василь Шкляр на своїй сторінці у Фейсбуці, доповнивши допис спільною фотографією з нагородженою. Письменник тепло привітав перекладачку, висловивши їй глибоку вдячність.

«Нехай же це Крісло, дорога Донато, стане для тебе непохитним Троном, бо ти справжня королева художнього перекладу», — наголосив автор.

Також Шкляр поділився амбітними планами: він упевнений, що найближчим часом кінематографісти Литви та України створять спільний фільм за мотивами «Заячого костелу», який розкриє історію боротьби за «нашу і вашу свободу».

Бекграунд: про перекладачку

Доната Рінкевічєнє — відома в Литві літературна діячка, яка активно та професійно перекладає українську літературу з 2019 року. Саме завдяки її праці литовські читачі мають змогу знайомитися з творами багатьох провідних сучасних українських авторів, постійно розширюючи знання про культурний контекст України.

Історія створення роману «Заячий костел»

Роман, за переклад якого присуджено премію, присвячений литовському національно-визвольному руху опору — «лісовим братам», які чинили збройний спротив радянській окупації в середині ХХ століття. В основі сюжету — історія літнього партизана Йонаса, який пройшов крізь гітлерівську окупацію, радянські табори і навіть воював пліч-о-пліч з українськими повстанцями ОУН-УПА.

• Задум твору: Близько шести років тому литовські діячі запросили Василя Шкляра до своєї країни з проханням написати книгу про місцевих повстанців — таку ж потужну, як і його відомі твори про український рух опору.

• Дослідження та живі свідки: Робота над книгою тривала понад 5 років. Окрім вивчення великого масиву документальних архівних матеріалів, письменник мав безцінну нагоду особисто поспілкуватися зі справжніми старими партизанами. Значний вплив на роман справили розмови з 98-річним Йонасом Свілайнісом (позивний «Лютас») та 94-річним Йонасом Каджіонісом. За словами автора, ці люди дозволили передати історію абсолютно щиро, без зайвого пафосу та штучної патетики.

• Символіка назви: «Заячий костел» — це не релігійна споруда, а метафоричний литовський вислів, що означає своєрідне жартівливе покарання для дітей. Якщо малі хлопчаки втручалися в серйозні розмови дорослих, старші обіцяли їм «показати заячий костел»: брали дитину за скроні та вуха й підіймали над землею, що було досить болісним та запам'ятовуваним уроком.

Ця неймовірна відданість своїй справі та нації має глибоке коріння і передається у спадок: син пані Світлани, талановитий педагог Олексій Корж, про якого ми розповідали у попередніх публікаціях, нині викладає французьку мову дітям війни у Міжнародній українській школі (МУШ) Литви. Для юних українців, що були змушені тікати від війни або залишаються під обстрілами у прифронтових містах, освіта сьогодні — це головний місток, який єднає їх з Україною. Тож ми зустрілися зі Світланою Корж, аби записати справжній, невигаданий літопис освітянської боротьби — про підпільну роботу в окупації, болючу зраду колишніх друзів, мужність, від якої перехоплює подих, і щоденні тихі подвиги тих, хто тримає наш український мур.

Від дитячих ігор до школи життя

Олена Головатенко: Пані Світлано, ви зараз живете і працюєте в Києві, проте ваш ліцей продовжує функціонувати дистанційно з Херсона. Хочеться, щоб наші слухачі ближче познайомилися з вами. Ви представляєте цілу педагогічну династію — це не просто прізвище в українській освіті, а велика історія родини і багаторічного професійного досвіду. Розкажіть, як усе починалося?

Світлана Корж: Цю професію я бачила і відчувала ще з глибокого дитинства. Моя мама була вчителькою, тож я була дуже добре обізнана у всіх тонкощах цієї праці. Коли була зовсім маленькою, завжди розкладала ляльки і гралася з ними: уявляла, що я — вчителька, а вони — мої учні. Тому я змалечку твердо знала свій шлях. Закінчила школу, потім педагогічний інститут. Ще коли була студенткою, працювала вожатою у шкільних таборах, тобто з дітьми я пліч-о-пліч дуже давно.

Після інституту сім років пропрацювала вчителькою англійської мови. А свій шлях керівника я починала зі спеціальної школи для дітей з інвалідністю, які мали розумову відсталість. Саме там я багато чому навчилася — перш за все, працювати з різними людьми, шукати підхід до кожної, навіть найскладнішої дитини. Згодом я стала директоркою звичайної загальноосвітньої школи, пропрацювала там п'ять років і перейшла до нинішнього ліцею. Мій загальний педагогічний стаж — 21 рік, з яких 15 я очолюю навчальні заклади. Завжди намагалася залишити світлий слід у кожному колективі. Зараз у нас дуже гарна школа — відомий у місті навчальний заклад із глибокими традиціями, власною історією та великими досягненнями.

Шкільне укриття, російські танки та уроки на самовиживання

Олена Головатенко: Ви керуєте Херсонською школою, яка продовжує роботу під час повномасштабної війни. На мою думку, українські педагоги — це ті люди, які по цеглинці збирають фундамент новітньої української нації. Як вам вдалося втримати цей мур, коли навколо психологічне виснаження, відсутність інтернету та світла, а учні і вчителі розпорошені по всьому світу?

Світлана Корж: Зберегти школу — це було надзвичайно важке завдання. Я в деталях пам'ятаю той день, коли почалася повномасштабна війна. Першою емоцією, як і у всіх, була розгубленість: що робити далі? Як діяти? Наш ліцей знаходиться в самому центрі Херсона, зовсім поруч із військовою частиною. Того ранку я пішла на роботу. Ми вже зрозуміли, що почався наступ — російські десантники висаджувалися на Антонівському мосту.

У цей час перелякані люди з найближчого села Антонівка почали масово тікати в місто. І ми з колективом прийняли тверде рішення — відкрити двері ліцею і приймати біженців. Ми створили справжній волонтерський хаб. Разом із нашими вчителями, батьками та переселенцями ми жили під одним дахом цілий місяць, разом готували їжу і підтримували одне одного. Так тривало, поки російські танки не проїхали просто повз наш навчальний заклад і не почали обстрілювати сусідню військову частину. Нас врятувало шкільне укриття. Ми всі миттєво евакуювалися туди, і це зберегло нам життя.

Якийсь час ми були розгублені щодо того, як продовжувати освітній процес. Але наприкінці березня сіли і прийняли рішення — переводимо всіх учнів на дистанційний формат. У нас вже був гарний досвід часів ковіду. Завдяки цьому ми змогли успішно виконати всю програму і завершити 2021/2022 навчальний рік. Особливо важливо це було для наших одинадцятикласників: вони змогли отримати документи і вступити до омріяних вишів.

Влітку ми зібралися знову: до війни у нас була тисяча учнів. З 1 вересня ми відновили роботу, запровадивши ще й індивідуальну, сімейну та екстернатну форми. Почали працювати у дві зміни, щоб дітям, які роз'їхалися по всьому світу, було зручно відвідувати уроки в різних часових поясах — від Америки до Європи. Зараз у нас дистанційно навчається 700 дітей. Відповідно до рекомендацій Міністерства освіти, ми запровадили українознавчий компонент (українська мова, література, історія України), щоб наші діти, хай би де вони були, не втрачали зв'язку з Батьківщиною.

Окупація і порятунок бази даних бійців АТО

Олена Головатенко: А що відбувалося безпосередньо в окупованому Херсоні? Ви ж опинилися сам на сам із ворогом.

Світлана Корж: Життя в окупації було дуже небезпечним, але ми діяли активно. Коли окупанти тільки зайшли, вони почали поступово, мов метастази, захоплювати всі сфери діяльності. Але наші херсонці — неймовірно безстрашні люди. Вони масово виходили на мітинги проти окупації, жодного дня не підтримуючи ворога.

«Можу вам чесно сказати: ми змогли вивезти і сховати всі матеріальні цінності ліцею. Але найголовніше — ми врятували всі персональні дані наших учнів та їхніх батьків. Дуже багато батьків наших школярів були ветеранами АТО. Якби ці списки потрапили до рук росіян, наслідки були б катастрофічними».

Ми заховали всі особові справи, шкільні журнали, документи про освіту — абсолютно все. Вони не одразу втрутилися в наш процес, бо ще вивчали місто. Тому ми встигли офіційно завершити навчальний рік 29 квітня. А вже 1 травня нашу школу було фізично захоплено. Росіяни призначили свого, так званого, «нового директора», набрали якихось 20 учнів і намагалися запустити процес за своєю програмою.

Олена Головатенко: Ваші колеги, які погодилися на співпрацю з окупантами, вони потім втекли чи й досі живуть у Херсоні?

Світлана Корж: З гордістю можу наголосити: з мого особистого колективу жоден вчитель не погодився працювати на окупантів! Жоден! А ті колаборанти, які прийшли з інших навчальних закладів викладати в захопленій школі, як тільки почули про наступ ЗСУ і звільнення Херсона 11 листопада — одразу ж повтікали. У місті їх зараз немає. Проти них відкриті кримінальні справи за колабораціонізм: дехто втік до Криму, дехто на тимчасово окупований лівий берег Дніпра.

Болюча зрада подруги та втеча під обстрілами

Олена Головатенко: Пані Світлано, чи маю я право спитати, як особисто ви виривалися з того пекла?

Світлана Корж: Так, звичайно. Коли захопили гімназію, я гостро відчула небезпеку для власного життя. Мені почали постійно телефонувати і запрошувати на "співпрацю". А найболючіше було те, що моя близька подруга, директорка іншого херсонського навчального закладу, з першого ж дня підтримала окупацію. Вона щодня телефонувала мені і монотонно вмовляла перейти на бік ворога. Коли я відмовлялася, вона вичитувала мені справжні лекції: мовляв, як це гарно, що "рускій мір" прийшов сюди надовго і нікуди він не піде. Я їй тоді твердо відповіла: "Ми ще подивимося, куди він піде".

Невдовзі окупанти почали приходити безпосередньо до школи, розпитували, чи я не з'являлася. Я зрозуміла, що чекати більше не можна. 10 червня я прийняла рішення виїжджати з міста. Дорога через Василівку була страшною. Ми їхали під постійними обстрілами. Першого разу нас не випустили, розвернули назад. Другого разу колону знову обстріляли, але ми якимось дивом змогли прорватися крізь вогонь і виїхати до Запоріжжя. Мої батьки залишилися в місті — вони й досі живуть у Херсоні. Рівно через тиждень після мого від'їзду до їхнього дому вломилися військові. Шукали мене. Мама відповіла, що не знає, де я. Після того страшного візиту і пережитого стресу в мами стався інсульт...

Граната для "директора" і золото з черлідингу

Олена Головатенко: Як взагалі не втратити віру в людей після такого? Війна стала жорстоким лакмусом, де більше немає півтонів — є тільки чорне і біле, ворог і друг.

Світлана Корж: Я розкажу вам історію, яка є найкращою відповіддю на це запитання. Це реальний героїчний подвиг моєї заступниці Ірини Радецької. Коли росіяни окупували нашу школу і посадили туди свого "директора", вона десь на вулиці знайшла гранату.

«Вона прийшла просто до школи, зайшла в кабінет до цього призначеного окупантами чоловіка, подивилася йому в очі і сказала: "Ви тут ніхто. Яке ви маєте право? Забирайтеся звідси!" — і кинула гранату».

Ірина Радецька у СІЗО, де її тримали російські військові. Фото: приватний архів

Мабуть, вона просто не зуміла її правильно розкрити, тому вибуху не сталося. Зараз, збоку, це може здатися трохи нерозважливим, але тоді це був нестримний порив, щирий і відчайдушний протест української жінки проти окупації. Звісно, після цього приїхала військова комендатура. Ірину забрали "на підвал". Близько тижня вона провела там, проходячи через страшні допити. Зрештою, їй дивом вдалося вирватися на волю, хоча її здоров'я після цього підвалу дуже похитнулося. Пізніше я подала відповідні документи, Ірину Радецьку офіційно нагородили медаллю за відвагу. Я знаю багатьох колег, які опинилися в катівнях тільки через те, що не встигли виїхати вчасно. Мені просто пощастило вислизнути за тиждень до того, як за мною прийшли.

Олена Головатенко: Що сьогодні вас сьогодні тримає і надихає?

Світлана Корж: Мене надихають мої вчителі, які продовжують активно волонтерити. Ми не просто ведемо уроки — ми тримаємо свій тиловий фронт. У нашому закладі засновано філіал «Швейної роти». Наша вчителька трудового навчання організувала роботу, і ми маємо зв'язок із закордоном. Діти на заняттях гуртків шиють спеціальний адаптований одяг для поранених українських військових (він необхідний при опіках, після складних операцій на кінцівках) і передають його у шпиталі. Ми вже третій рік поспіль купуємо і ремонтуємо автівки для армії, збираємо на генератори.

Готуємо їжу для біженців у школі

А ще мене вражає наш професіоналізм. Уявіть, ми беремо участь у військово-спортивній грі "Пліч-о-пліч" і нещодавно посіли перше місце з... черлідингу! Як це можливо онлайн? Наша вчителька розписала кожній дитині рухи, діти виконували їх вдома перед камерами, а потім вона так професійно і геніально змонтувала це відео, що картинка склалася у фантастичний, синхронний малюнок справжнього виступу! І це в умовах блекаутів, коли вчителі живуть під обстрілами, ходять у "пункти незламності" ловити інтернет і ведуть уроки онлайн. 

Віра як єдиний шлях у майбутнє

Готуємо їжу для біженців у школі

Олена Головатенко: Наостанок з якими словами ви би хотіли звернутися до своїх колег-освітян, які щоранку прокидаючись після важких ночей, вмикають камеру, щиро посміхаються дітям і кажуть: "Усе буде добре!”

Світлана Корж: Я б хотіла попросити всіх: ніколи не втрачайте віри. Бо коли є віра — тоді є майбутнє. Треба вірити, надіятись і жити. Завжди, коли я зустрічаюся зі своїм неймовірним колективом, я кажу їм, що найголовніше — це віра в те, що цей жах закінчиться і перемога буде за нами. Віра в наших учнів, віра у власний професіоналізм. Ми змогли зберегти нашу шкільну родину, тому я бажаю кожному українському вчителю наснаги, витримки і непохитної надії у наш завтрашній день.

Підготували:
Олена ГОЛОВАТЕНКО, Олег ГОЛОВАТЕНКО

фото: з особистого архіву Світлани КОРЖ

На головній фото: Мітинг під час окупації

Для українських дітей, які через війну опинилися за тисячі кілометрів від дому, цей день став чимось набагато більшим, ніж просто змаганням юних кухарів з різних міст. Це глибока, пронизлива історія про те, як серед складних життєвих обставин створюється власне «місце сили», де Art de vivre (мистецтво жити) стає найкращими ліками проти щоденного стресу та болю.

«Вчити французьку треба смакуючи!»: філософія високого польоту

Урочиста частина розпочалася зі звернення очільниця школи, голови комісії Олени Внуковської. Нещодавно пані Олена була удостоєна високої нагороди Верховної Ради України, проте сама директор скромно і категорично зазначає: ця відзнака належить всій великій шкільній родині.

«Якби не було дітей, не було вчителів, один директор сам би того не зробив. Ми чекали сьогодні депутатів з Верховної Ради, які просили переказувати вітання, із захопленням кажучи: "Боже, в цій школі є все!". Ми зробили це з покинутої будівлі. А будинок живе, коли в ньому живуть люди!» — наголосила вона, відкриваючи фінал четвертої «Французької весни».

Звертаючись до учасників з п'яти відділень школи (Вільнюса, Каунаса, Клайпеди, Шяуляя, Паневежиса), пані Олена розкрила головний секрет вивчення іноземної культури:

«Ми вчимо французьку. І краще її вчити, коли ми щось смакуємо! Все можна в житті, немає неможливого, а справжні радощі — це відчуття родини та друзі поруч».

Конкурс став можливим завдяки потужному розвитку неформальної освіти у закладі — у кожному відділенні МУШ діють гуртки української та європейської кухні. З 2011 року керівництво підтримує дружні зв'язки з державною Вищою готельною школою Парижа (École Supérieure à Paris). А головним призом для всіх фіналістів стала поїздка до Нормандії в липні, у літню школу «Замок мистецтв».

«Все наше життя, як казав Шекспір, — це театр. Я бажаю вам бути не тільки акторами, я бажаю вам бути режисерами, сценаристами свого життя. Як ви його напишете, як ви його реалізуєте — так і буде! До речі, це все французькі слова ("реалізатор", "продюктор"). Тому ми вивчаємо не тільки гастрономію, ми вивчаємо мову і культуру одночасно!» — надихнула учасників Олена Внуковська, додавши, що Франція та Литва сьогодні — це найдружніші для України країни.

Координаторка неформальної освіти початкової школи Тетяна Люта представила себе як «Володарку вогню та спецій», запросивши всіх у магічний світ французької кухні. А благословив початок заходу ігумен Єремія (Константинопольський патріархат Литовської екзархії): «Французька кухня — це завжди свято. Бачу вражені очі дітей, які радіють усьому. Участь у цьому конкурсі — це вже перемога!»

«Ні на що не треба дивитися серйозно в житті, крім меню»

Оцінювати кулінарні шедеври запросили безпрецедентно потужне міжнародне журі. До нього увійшли голова Tarptautinis Ukrainos švietimo labdaros ir paramos fondas Дарюс Матвієкас, директори відділень Кястутіс Рупюлявічус (Клайпеда), Ґедімінас Вішняускас (Шяуляй), Марюс Рєґаловскіс (Каунас) український скульптор Петро Пирогов, мистецтвознавиця Лаура Вілцане та інші почесні гості.

Абсолютною несподіванкою стала присутність депутата Сейму Литовської республіки, колишнього мера Вільнюса, а нині почесного президента всесвітньої гільдії гурманів Chaîne des Rôtisseurs (організації, заснованої ще у XV столітті) Артураса Зуокаса. Досвідчений поціновувач високої кухні був відверто вражений рівнем підготовки школярів.

«Від знання, як їсти, що їсти і як готувати, починається щасливе життя. Це його фундамент, — поділився пан Артурас. — Дуже відомий режисер Паоло Соррентіно зняв хороший фільм "Велика краса". Там є цитата, яку я завжди згадую: "Ні на що не треба дивитися в житті серйозно, крім меню". З цього починаються і кохання, сварки на кухні, і здоровий образ життя. Це основа!»

Дегустація викликала у колишнього мера столиці щире захоплення: «Я дуже здивований. За салат я б усім дав по 10 балів! Дуже-дуже добре приготовано. Кіш дуже хороший — дві команди я би трохи виділив, бо вони навіть тісто робили самі. А десерт — це взагалі підняття до неба! Так як наша гільдія гурманів робить вечері в різних ресторанах, переможців конкурсу я візьму із собою на таку спеціальну вечерю в один із ресторанів Вільнюса!»

Естетичний та культурний вимір страв відзначила мистецтвознавиця Лаура Вілцане: «Недарма кажуть, що французька кухня має привілейований ступінь в ЮНЕСКО за культурою споживання їжі. Пані Внуковській вдалося перенести цю культуру сюди. Ми мали насолоду цим мистецтвом насолодитися. Це було креативно і весело, хочеться ще!»

«Вершки — це мілілітри, а сир — це грами»: коли учні перевершують майстрів

Засновниця і модераторка конкурсу, заступниця директора з навчальної частини відділення в Шяуляї та досвідчена кулінарка Віта Ткаченко, розповіла, що сучасні діти кардинально відрізняються своїм підходом до готування.

«Кухня — це майстерня, а кухарі — майстри. Юні кухарі діють інтуїтивно, поєднують непоєднуване, створюють шедеври. Коли я починала працювати з дітьми (2-3 класи), вони мені кажуть: "Пані Віто, ви знаєте, що вершки — це мілілітри, а сир — це грами?". Мене це просто вразило наповал! Я навіть розгубилася. Вони пояснюють: "Бо це рідина, а це тверде". Сьогоднішні діти не хочуть, щоб їм просто пояснювали, вони хочуть робити самі. Вони нас навчають!» — захоплено ділиться пані Віта.

Вона ж вивела ідеальну формулу гастрономічного синтезу: «Всі кухні пішли з української. Французька — королева, італійська гідно бореться, але технологія загальна. Додати трошки шарму — це Франція. Трошки яскравості кольорів, “вишивки” — це Україна. Трошки стриманий варіант — Литва. Але головне: душа повинна бути в будь-якій справі, як і в страві!»

Від шакшуки до власного ресторану: відверті розмови з переможцями

Змагання передбачало приготування трьох класичних страв: салату, гарячої закуски (кіш-лорен) та десерту. У номінації «Поєднання смаку» тріумфувала команда з Клайпеди, яку представляли юнаки Марк і Дмитро та дівчина Уляна. Хлопці в кухарських ковпаках підкорили всіх не лише стравами, а й дорослою витримкою.

«Мене просто одного дня запросили готувати, і я не відмовив. Люблю готувати шакшуку та десерти, — розповідає Дмитро. — Головна риса на кухні — витримка. Складно зорієнтуватися, коли багато людей, кидає то в жар, то в холод. Там плита гаряча, там вже холодно. Головне — залишатися спокійним та ні за що не переживати. Не боятися пробувати нове, бо це мистецтво і експеримент одночасно».

Керівниця клайпедського гуртка Тамара Кутахова розкрила рецепт їхнього успіху: «Ми готували всі три страви, і секрет — у поєднанні смаку. Соуси треба зробити гармонійними. У дітей вийшов дуже смачний кіш-лорен і парфе, до якого додали шоколад, і чіпси власного приготування до збитих вершків».

Мама однієї з учасниць конкурсу, пані Марина, підтвердила, що довга і виснажлива дорога з Клайпеди цілком вартувала тих неймовірних емоцій: «Я вперше на такому заході, і загальна атмосфера, енергетика дійства мені дуже зайшла!»

Абсолютними зірками стали дівчата з команди Шяуляя (Алевтина, Настя і Катерина).

«У мене бабусі та батьки дуже добре готують, — каже одна з переможниць. — Коли дізналася про гурток, вирішила спробувати. І зрозуміла, що це моє! Мені подобається готувати, міняти спеції. Спершу я трохи нервувала, але за п'ять хвилин втягнулася, і ми дуже гарно працювали як команда. У мене багато планів на життя, і, можливо, я відкрию свій ресторан!»

Володарка вогню і капелюшки: терапія красою та перехід у задзеркалля

Окрім гастрономії, конкурс став справжнім вибухом стилю. Цьому неабияк сприяла декораторка Школи мистецтв МУШ пані Надія Воєводіна. Саме вона створила унікальні капелюшки та атмосферну фотозону.

«Франція для мене — це не тільки смачна їжа, в першу чергу це мода, — розповідає мисткиня. — Я створила капелюшки, щоб кожен міг змінити свій образ і побачити себе в новому ракурсі. Наприклад, додати вам вуса — і вас можна не впізнати! Всі фотографуються, радіють, міняють образи під французьку музику».

Для українських вчителів, більшість з яких є біженцями від війни, це свято мало колосальний терапевтичний ефект. Координаторка конкурсу Тетяна Люта констатувала:

«Школа наповнилася такою енергією, якої раніше не було. Я чи не вперше бачу щасливі очі, а не засмучені. Вперше відчуваю таке тепло від жінок. Таке враження, що ми перенеслися в якесь дивовижне місце і на мить стали феями. Відчуття казки, радості, свободи! Багато сміху, танців, співу, обіймів. У нас є всі засоби, щоб за хвилину перейти в те задзеркалля, де ми зараз знаходимося. І я впевнена, що цей досвід буде для всіх величезним ресурсом».

Місце сили: мрії про ресторан і порятунок від щоденного стресу

Завершуючи захід, Олена Внуковська відверто поділилася особистими кулінарними уподобаннями та масштабними планами школи. Виявляється, навіть генеральний директор великої школи продовжує вчитися у своїх учнів.

«Минулого року я не знала, як правильно приготувати яйце-пашот. Я навчилася цього від наших учнів! Сама я дуже люблю готувати солоні пироги кіш із лососем чи грибами. А куштувати скрізь у світі люблю французьке крем-брюле. Воно нагадує молозиво, яке запікала в духовці моя бабуся. Великий секрет: я ніколи не дотримуюсь рецепту, завжди роблю на свій смак», — зізнається директорка.

Вона розповіла, що створення справжнього українського закладу харчування у Вільнюсі — це велика мрія всіх мам школи. Перші кроки вже зроблено: створено ансамбль «Берегиня», два роки поспіль в школі готують макові пироги та вареники, а нещодавно вчителі-технологи блискуче організували бенкет на 80 персон до ювілею першої вчительки литовської мови пані Ангелє. «Як вчила мене моя бабуся: якщо хочеш, щоб тебе любили, годуй свою родину!» — усміхається пані Олена.

Але найважливішим підсумком «Французької весни» стали не оцінки і не рецепти. Головне — це порятунок людських душ.

«Ми намагаємось "tirer vers l'excellence" — тягнути дітей до бездоганності, — резюмує Олена Внуковська. — Життя настільки складне і буденне... Зла дуже-дуже багато. Якщо закритись, як кінь шорами, забралом, тоді не варто взагалі жити, вчитись, мріяти. Батьків стрес і біда часто настільки накриває, бо ми не вдома. Тому ми створили собі свій дім, якою стала школа! І всім у цьому домі затишно. Якщо десь є негаразди, ми біжимо сюди, і стаємо сильнішими. Бо тут наше місце сили!»

Олег ГОЛОВАТЕНКО, Олена ГОЛОВАТЕНКО

фото: Олег ГОЛОВАТЕНКО

Як сприяють такі мандрівки оволодінню французькою мовою? Що допомагає знайти підхід до сучасних підлітків? У чому секрет ефективного вивчення іноземних мов у цифрову епоху? І чому інколи вчителеві є чого повчитися у своїх учнів? Про це в ефірі радіо «Український Альянс» у рубриці «Люди з іскрою» розповів учитель французької мови Каунаського відділення МУШ Литви Олексій Корж.

«Мамо, найми мені репетитора», або Французька як доля

Олена Головатенко: Олексію, ви не просто до нестями закохані у французьку мову, а й здатні закохати в неї інших. Розкажіть, як це — ще в дитинстві обрати для себе таке захоплення, розпізнати покликання і знайти справу всього свого життя?

Олексій Корж: Знаєте, чесно кажучи, я зараз навіть не можу пригадати, коли саме я захопився французькою мовою. Здається, що вона була зі мною завжди. Я думаю, що це був сильний вплив музики або культури на той час, але це відчуття зі мною ще з глибокого дитинства. Я дуже чітко пам'ятаю, як постійно ходив за батьками і благав: «Мамо, найми мені репетитора з французької! Я дуже хочу вчити французьку мову». Я просив про це досить довго, і врешті-решт допросився так, що французька таки з'явилася в моєму житті. І сьогодні я неймовірно радий, що все склалося саме так.

Олена Головатенко: При цьому ви встигли вчитися і в самій Франції, чи не так?

Олексій Корж: Я мав чудову нагоду навчатися там протягом п'яти місяців за студентською програмою обміну Erasmus, яка дозволяє європейським студентам мандрувати країнами. Цей час я провів у прекрасному регіоні Лотарингія (французькою — Lorraine), а саме в його центрі — історичному місті Нансі. Це дало мені колосальний мовний і культурний досвід.

Олена Головатенко: Тоді дуже просте, на перший погляд, питання: як вивчити французьку?

Олексій Корж: Питання дійсно звучить дуже просто, але, як на мене, відповіді на нього просто не існує. Чому? Тому що ми фізично не можемо вивчити мову повністю. Як і будь-що в цьому світі. Ми — живі люди, а не роботи, у які можна завантажити словник. Ми можемо лише вивчати і вивчати протягом усього життя.

Навіть зараз, під час нашої спільної освітньої поїздки на Рів'єру, я дізнався стільки нових слів, виразів та нюансів! Тобто я так само продовжую навчатися разом із вами та учнями. Можливо, це відбувається вже на дещо іншому рівні, ніж у тих, хто отримує свій найперший досвід контакту з французькою, але суть залишається незмінною — ти вчиш мову все життя. Не буває такого моменту, коли ти прокидаєшся і кажеш: «Все, я все розумію, я вивчив французьку». Такого немає в жодній мові світу. І, мабуть, це стосується будь-якої сфери нашого життя: щойно ми зупиняємося і самовпевнено вважаємо, що досягли абсолютної вершини і знаємо все — починається неминуча деградація.

«У мене трусилися ноги»: вантаж учительської династії та покликання

Олена Головатенко: Чи не страшно було такому молодому фахівцю починати педагогічну працю? Як взагалі далося вам вчителювання?

Олексій Корж: О, на це питання в мене буде дуже довга і особиста відповідь. Справа в тому, що я походжу з великої династії вчителів. Обидві мої бабусі — вчительки. Моя мама — не лише вчителька, а й директорка школи. Моя тітка — також директорка школи. Тобто в нас дуже довге, глибоке коріння в освіті. З цією професією я знайомий буквально з дитинства. Можна сказати, я виріс у школі.

Ще підлітком я неймовірно захопився мовознавством і самою ідеєю того, що колись, можливо, теж працюватиму вчителем. Десь у десятому класі я почав активно працювати в Малій академії наук України (МАН). Я брав участь у конкурсах два роки поспіль. У десятому класі в секції англійського мовознавства я посів друге місце на всеукраїнському рівні зі своєю науковою роботою, а в одинадцятому класі — здобув перше місце в Україні. До чого я це веду? Весь цей час я мав честь працювати з видатними вчителями англійської мови, з науковцями, які теж є педагогами в найвищому сенсі цього слова. Ці люди завжди були поруч.

«Вчитель — це приклад для інших. Дитина мусить мати в житті орієнтир. Це не просто людина, яка механічно передає знання, це той, хто здатен підтримати у важку хвилину, розділити щиру радість у добру мить. Вчитель іде пліч-о-пліч із дитиною дуже довгий час, і його роль важко переоцінити».

У кожного з нас є цей досвід: ми пам'ятаємо або надзвичайно світлих, добрих наставників, які стали для нас яскравим дороговказом, або, навпаки, дуже злих і токсичних вчителів. Мені щиро хотілося знайти цей глибокий сенс у житті — робити щось дійсно корисне. Хотілося віддячити всесвіту: віддати ту теплоту і знання, які колись подарували мені, стати для когось тим самим світлим прикладом, допомогти розділити важливі життєві моменти.

Але чи було страшно починати? Неймовірно страшно! Пам'ятаю свій перший урок: я прийшов до десятого класу. У мене трусилися ноги, тремтів голос від хвилювання. Я бачив цих дітей вперше, вони мене — теж. До того ж я молодий: у нас різниця у віці була зовсім невеликою, приблизно сім років, а з одинадцятикласниками взагалі п'ять-шість. Проте цей бар'єр швидко зник. Ми знайшли спільну мову, діти потягнулися до мене, а я щиро полюбив їх. Відтоді ми дуже класно і продуктивно проводимо час разом.

Олена Головатенко: Ви — вимогливий вчитель?

Олексій Корж: Я вважаю, що я вимогливий, але винятково там, де це дійсно треба. Там, де не треба, я цілком можу закрити очі, подивитися на ситуацію крізь пальці. Проте, коли йдеться про речі концептуальні, коли я бачу дітей, у яких є вогонь, бажання навчатися і потенціал — до них я вимогливий. І що найважливіше — діти чудово розуміють, що це не просто так, не тому, що мені так заманулося чи в мене такий настрій. Вони знають, що це робиться для їхнього ж майбутнього.

Смартфон як вікно у новий всесвіт та ілюзія чарівної таблетки

Олена Головатенко: На вашу думку, чому покоління ваших батьків, старанно і роками вивчаючи іноземну мову в школі, врешті-решт мали лише базовий багаж знань, але вільно не володіли нею? І чому сучасні діти так легко долають цей бар'єр і починають говорити?

Олексій Корж: Я переконаний, що корінь проблеми лежить у методиках та підходах до викладання. Їх існує безліч: є старі класичні методи, є новітні. Я не стверджую, що старі методи не працюють взагалі. Вони б не дожили до наших днів, якби не давали певного результату з певним типом людей. Наприклад, старий вірний граматичний спосіб: ми завчаємо правила, перекладаємо тексти, пишемо вправи. Це працює, але для величезної кількості учнів це нестерпно нудно.

Часи кардинально змінилися, і діти змінилися разом із ними. Сучасні восьмикласники чи дев'ятикласники відрізняються навіть від мого покоління, хоча минуло не так багато часу! Сьогодні колосальну роль відіграє мотивація і розуміння того, навіщо ти взагалі це вчиш. У нинішніх дітей є смартфон. Яким би суперечливим не був цей гаджет, це справжнісіньке вікно в інший всесвіт. Через цей маленький екран дитина може зазирнути у Францію, Сполучені Штати, Британію чи Швейцарію і на власні очі побачити, що за межами її звичного мікрокосмосу існує величезний, цікавий світ. І це шалено мотивує до навчання.

Завдяки технологіям ми можемо використовувати на уроках автентичні матеріали, робити процес живим. Гра, розвага, інтерактив — це не забаганка, це цілий аспект навчання, який знімає психологічні блоки і дозволяє дитині бути відкритою до нового досвіду. Бо якщо навчання — це лише нескінченна «зубрьожка», це виснажує і не дає результату. Не існує магічного набору слів, який можна вивчити за ніч і раптом заговорити. Формула успіху залежить від усіх учасників процесу, але найбільше — від учня. Вчитель може дати 10% зусиль, батьки можуть створити умови і дати ще 10%, але вирішальні 80% — це бажання і праця самої дитини.

Вся правда про грасирування та інформаційне сміття у смартфонах

Олена Головатенко: Який, на вашу думку, існує найпоширеніший міф щодо вивчення французької мови?

Олексій Корж: Чесно кажучи, всі міфи, які ви тільки чули про французьку мову — це чиста правда! Кажуть, що це надзвичайно складна мова? Так і є. Кажуть, що вона неймовірно красива? Абсолютно. Це вже стало певною легендою, але вона відповідає дійсності.

Єдиний реальний міф, який варто зруйнувати — це те, що французьку нібито неможливо вивчити. Це абсолютна неправда! Її цілком реально вивчити, і навіть за відносно короткий час можна досягти гарних результатів. Навіть славнозвісне французьке «Р» (грасирування) навчитися вимовляти далеко не так складно, як більшості здається.

Олена Головатенко: А як щодо сучасних інструментів? Роль штучного інтелекту та тематичних мовних додатків у смартфонах перебільшена? Чи варто витрачати на них час?

Олексій Корж: Тут треба чітко розмежовувати. Є речі, які дійсно приносять користь. Як вчитель я активно використовую спеціалізований штучний інтелект, розроблений методистами. Він допомагає мені генерувати та адаптувати матеріали для уроків з професійної точки зору.

Але якщо ми говоримо про популярні мовні застосунки для самостійного вивчення... Я вважаю, що вивчити мову виключно через них просто неможливо. Там дуже багато відвертого інформаційного сміття. Взяти, до прикладу, відомий Duolingo. На мою думку, це найжахливіша річ для комплексного вивчення мови, яка часто робить тільки гірше. Там купа відірваних від реальності фраз, які не мають жодного сенсу в живому спілкуванні. Можливо, він згодиться, щоб механічно відпрацювати структуру речення чи пригадати пару слів, але якщо ви хочете справді вивчити мову — краще видаліть цей застосунок і забудьте про нього. Основна мета будь-якої мови — це жива людська комунікація, а не натискання кнопок.

Щодо штучного інтелекту для учнів (наприклад, ChatGPT), то його можна використовувати з розумом. Учень може написати: «Привіт, чи можеш ти виправити мої помилки в розмові?» або попросити розіграти певний сценарій діалогу. Це позитивний аспект. Але не варто цим надто захоплюватися, адже в мережі багато непотребу, і треба вміти фільтрувати, що дійсно допоможе, а що краще не чіпати.

Олена Головатенко: Тоді як найкраще вчити французьку: щодня по 15 хвилин, по годині, чи брати інтенсиви по кілька годин на тиждень?

Олексій Корж: Вчитися треба так, як комфортно саме вам, зважаючи на ваші потреби та життєві ресурси. Не у всіх є час на багатогодинні інтенсиви. Але є одна універсальна порада, яку я даю всім своїм учням: якщо ви не живете у франкомовному середовищі, ви мусите штучно себе ним оточити.

Це нічого не коштує! Шукайте фільми чи мультфільми французькою. Просто вбийте в YouTube «пряме телебачення TV5Monde» і нехай воно грає фоном. Слухайте музику. Ваш мозок поступово налаштується на цю хвилю, і вам стане набагато легше сприймати мелодику мови. Це може бути 15 хвилин на день чи година — головне, щоб була стабільна регулярність. Без регулярності не буде жодного результату. Це як у спорті: якщо ви підете в спортзал один раз на місяць і трохи розімнетеся, чи з'являться у вас м'язи? Навряд чи. З мовою працює те саме правило — потрібні систематичні зусилля.

«Вони несуть у собі стільки болю...»

Олена Головатенко: Олексію, а чому вчать вас ваші учні?

Олексій Корж: Знаєте... Діти, з якими я зараз працюю в Міжнародній українській школі, — це особливі діти. Будемо відвертими перед собою і світом: це діти війни.

«Мене кожного божого дня вражає їхня сила. Це незбагненно, скільки вони несуть у собі глибокого, недитячого болю від втрати звичного життя. Але водночас мене захоплює те, скільки в них неймовірної сили жити з цим болем далі. Вони продовжують навчатися, вони знаходять у собі світло будувати плани на майбутнє, розважатися, заводити нових друзів. Їхня стійкість і жага до життя — це те, що надихає мене найбільше».

Від автора:

Історія молодого педагога Олексія Коржа — це яскравий, живий доказ того, як українці за кордоном не просто адаптуються до нових реалій, а продовжують творити, розвиватися і будувати надзвичайно міцні, свідомі спільноти. Вчителі Міжнародної української школи сьогодні виконують титанічну роботу. Вони не лише відкривають дітям двері до європейської освіти, а й стають для них психологічною опорою, лікуючи зранені війною душі та допомагаючи віднайти твердий ґрунт під ногами.

Тож підтримуйте українські освітні ініціативи у ваших країнах перебування, цінуйте самовіддану працю педагогів і обов'язково слухайте живі, щемкі та надихаючі історії незламних українців на хвилях Міжнародного радіо «Український Альянс». Адже саме з таких яскравих іскор, які несуть у собі ці люди, щодня розгорається велике полум'я нашого спільного переможного майбутнього.

Франкофонія, що об'єднує нації

Фестиваль «VIVE LE TALENT», організований за підтримки Посольства Франції та Французького інституту в Литві, об'єднав школярів, закоханих у французьку мову. Як зазначила аташе з питань співробітництва Посольства Франції у Литві Коралі Кренер (Coralie Crèner), підтримка подібних заходів є важливою місією амбасади, адже вони сприяють інтеграції та культурному обміну.

«Посольство Франції та Французький інститут щороку раді підтримувати велику кількість заходів, присвячених інтеграції та поширенню французької культури. Це вперше такий фестиваль проходить у прогімназії Басанавічюса. І я вважаю, що залучення великої кількості закладів, серед яких і українська школа — це справжній шанс для цих дітей», — наголосила пані Кренер.

Окремо аташе відзначила високий рівень підготовки українських школярів:

«Я була дуже вражена талантами учнів, особливо групи з української школи, які зразково представили французьку мову та культуру. Французька — нелегка мова, вона потребує певної сміливості та зусиль для вивчення. Але для дітей та підлітків, які її відкривають, в майбутньому з'являється безліч можливостей — у навчанні, кар'єрі, і навіть у роботі в європейських інституціях».

«Маленький принц»: класика крізь призму українських реалій

Виступ театральної студії «Крилаті» Міжнародної української школи Литви змусив зал затамувати подих. Діти представили хореографічно-театральний етюд за мотивами легендарного твору Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» (Le Petit Prince).

Сцена наповнилася яскравими барвами: дівчатка у пишних зелених спідницях та капелюшках у формі розкішних різнокольорових пелюсток втілювали сад троянд. Згодом на сцені з'явилися Маленький Принц у своєму незмінному жовтому шарфі зі світлим плащем та казковий Лис. З дитячих вуст ідеальною французькою лунали вічні істини про дружбу, відповідальність та любов.

Зі сцени прозвучав відомий діалог з твору:

Le Petit Prince: Je cherche des amis. Qu'est-ce que signifie « apprivoiser » ? (Я шукаю друзів. Що означає «приручити»?)

• Le Renard: C'est une chose trop oubliée. Ça signifie « créer des liens »... Tu deviens responsable pour toujours de ce que tu as apprivoisé. Tu es responsable de ta rose... (Це поняття занадто забуте. Воно означає: прихилити до себе... Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду...)

Для українських дітей ця казка набула особливого, щемливого змісту. Як пояснила генеральний директор Міжнародної української школи Литви Олена Внуковська, постановка мала глибокий підтекст:

«У нас сьогодні був спектакль про Маленького принца. Він зрозумів, що всі ті троянди, які є у світі, — вони не його, а любить він лише свою, єдину троянду. І сьогодні наша троянда була в кольорах України, нашого прапора. Це дуже символічний виступ. Коли ви втратили все і опинились за кордоном, у вас має бути місце вашої сили».

Місце сили та інтеграція без асиміляції

Участь Міжнародної української школи Литви у такому масштабному європейському заході — це не лише демонстрація талантів, а й свідоцтво успішної інтеграції українців у литовський та європейський контекст. За словами Олени Внуковської, школа впроваджує потужну багатомовну модель освіти в рамках освітнього проєкту «Шато де Арт» (Замок мистецтв).

«Литовські колеги питали мене: як це можливо, стільки мов? Це ж так важко! Литовська та українська для нас у школі — рідні. Далі йде перша іноземна — французька, англійська, друга — німецька або іспанська. Мета досягнута: ми в Литві не гості, ми вже стали частинкою литовського суспільства. Діти збудують себе, збережуть себе від зла, і, звичайно, ми повернемося додому, до України. І немає значення, скільки років знадобиться, щоб її розбудувати. А коріння ми можемо пускати скрізь».

Крім театральної постановки, учні 9-х та 11-х класів МУШ Литви також виконали на фестивалі пісню «Cerf-volant» («Повітряний змій»).

Враження учасників: від хвилювання до тріумфу

За лаштунками вирували емоції. Керівниця театрального гуртка МУШ Литви Марина Харченко поділилася своїми відчуттями:

«З дитинства французька мова мені дуже імпонує. Сьогодні було не просто приємно, а було особливе відчуття, коли все оповито таким шармом, красою, але при цьому дуже легко, щиро, без зайвої метушні. Нам сьогодні було так щемливо, бо ми вперше показували цей номер».

Вчителька французької мови МУШ Литви Вікторія Климок додала, що фестиваль став чудовим майданчиком для обміну досвідом:

«Діти мали змогу не лише себе показати, а й подивитися на однолітків, побачити, як вони вивчають мову. Репетиції були напруженими, адже це вистава іноземною мовою. Але все вдалося! Більше того, завдяки цій виставі до нас уже підходили вчителі з литовських шкіл і пропонували співпрацю — наприклад, зробити спільний конкурс читань "Маленького принца"».

Самі ж маленькі актори, попри втому, не приховували радості. Учениці початкових класів Катерина Войтенко, Аліна Яцюк та Дар'я Новік розповіли, що не лише грали у виставі, а й самі почали читати книгу Сент-Екзюпері. А школярка Міленія влучно пояснила мотивацію до вивчення мов:

«Якщо вчити іноземні мови, можна куди завгодно полетіти чи поїхати. Ти будеш усіх розуміти і зможеш сама вільно говорити з іншими!».

Свято франкофонії у Вільнюсі довело: мистецтво та мова не мають кордонів. Для українських дітей цей виступ став не просто мовною практикою, а впевненим ствердженням своєї ідентичності, таланту та європейського майбутнього у дружній Литви.

Олег Головатенко, RadioUA.LT
фото: Вікторія Куруоглу, Олег Головатенко

Від ідеї до тристоронньої співпраці: загальний контекст візиту

Ініціатором зустрічі виступив Почесний консул України в Бидгощі та Президент WSG University Кшиштоф Сікора. У своєму офіційному листі до генерального директора МУШ у Литві Олени Внуковської він привітав заклад із відкриттям вже шостого відділення у місті Лентваріс та висловив зацікавленість у перенесенні литовської моделі на польський ґрунт.

Університет у Бидгощі вже тривалий час є потужним осередком підтримки українців. За словами декана з питань міжнародних студій та процесів WSG Світлани Кашуби, яка долучилася до переговорів, заклад об'єднує студентів із 42 країн. Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році університет став епіцентром допомоги українцям у Польщі. Наразі там діють 6 україномовних напрямків підготовки, а також щорічно проводяться іспити Національного мультипредметного тесту (НМТ) під егідою УЦОЯО.

Проте польська сторона бачить потребу розширити цю підтримку "по вертикалі" — охопити дітей шкільного віку. Розуміючи польські реалії та вимоги щодо обов'язкової шкільної освіти, ініціативна група розглядає адаптовану модель: створення суботньої школи з онлайн-компонентом для старших класів, що дозволить дітям здобувати офіційні документи українського державного зразка.

На зустрічі, в якій з боку МУШ взяли участь генеральний директор Олена Внуковська, заступник директора з міжнародних зв’язків та університетської освіти Олена Кузьменчук та президент Європейської Освітньої Академії Петро Пирогов, сторони дійшли конкретних домовленостей. Зокрема, йдеться про підписання тристоронньої угоди між школою, університетом та академією. Планується запровадження польської мови у навчання МУШ, проведення спільних онлайн-конференцій для вчителів та організація освітніх подорожей.

Більше того, виникла ідея відкрити суботню школу в литовському місті Шальчинінкай, де навчається багато українських дітей, та з навчальними закладами якого польський університет вже має налагоджену співпрацю. Візит представників МУШ Литви до університету в Бидгощі заплановано вже на квітень.

Детальніше про бачення освітніх процесів, виклики адаптації та збереження української ідентичності за кордоном ми поговорили безпосередньо з представницями делегації — запрошеним професором WSG University Ольгою І та координатором Інституту європейського при WSG, асистентом Почесного консула України в Бидгощі Ольгою Копійкою.

"Справжній українець не лише розмовляє рідною мовою, а й несе українськість там, де він знаходиться"

— Що привело вас до Вільнюса, і якою є основна мета поїздки?

Ольга Копійка: До Вільнюса ми приїхали до наших академічних партнерів — Вільнюської колегії (Vilniaus kolegija / VIKO). Ми приїхали на тиждень, оскільки дуже давно співпрацюємо. Ще одним моїм завданням як асистента консульства було познайомитися і налагодити співпрацю з українською школою, яка тут успішно працює. Я дуже рада, що нам вдалося зустрітися, поспілкуватися, і маю надію, що ця співпраця виросте в дуже корисні речі для наших діток.

— Чому виникла потреба відкрити українську школу саме в Бидгощі?

О.К.: Така потреба є, тому що в Бидгощі досить велика українська діаспора, і діток шкільного віку теж багато. У нашій діаспорі діє "Українська світлиця", де проходять заняття для дітей різного спрямування: дизайн, англійська мова тощо. Також при українській греко-католицькій церкві імені святого архангела Михаїла отець Роман проводить багато часу з родинами заради збереження української ідентичності.

Українські родини присутні в нашому місті у значній кількості, вони активно інтегруються в життя міста. Наприклад, кожного року проводиться фестиваль української музики, діє хор. Але хочеться, щоб наші дітки отримували комплексну освіту саме в українській школі. Коли ми побачили тутешню школу — це настільки теплий колектив, це настільки глибоке відчуття рідного дому, що хочеться, аби малеча в Польщі це також відчувала. Я, наприклад, як бабуся хлопчика дошкільного віку, дуже хотіла б, щоб мій онук навчався саме в такій школі.

Від шкільної лави до вищої освіти: інтерес університету

— Чим вас зацікавив досвід Міжнародної української школи Литви в контексті університетської співпраці?

Ольга Іляш: Зважаючи на те, що я є професором Університету економіки в Бидгощі, напрям міжнародної співпраці мене найбільше цікавить. У нас відкрито велику кількість спеціальностей, яка дозволяє українським студентам навчатися українською мовою. Наразі у нас навчається понад 450 студентів з України.

Чому зацікавила школа? По-перше, це може бути дуже гарна пролонгована діяльність: починаючи зі школи, учні далі можуть обирати ті напрямки навчання, які пропонує наш університет. По-друге, це адаптація українських сімей до освітнього середовища вже зі шкільної лави.

Від початку повномасштабного вторгнення наше керівництво започаткувало програму «Солідарність з Україною». Ми допомогли українцям, яким адаптація давалася складно, отримати нові можливості: стипендії, м'яку інтеграцію в польську спільноту на рівні з польськими студентами. Тому співпраця, що починається зі шкільної лави і переростає у студентство, є вкрай важливою для неперервності процесу та якісної інтеграції дітей у суспільство.

Крім того, це відкриває шлях до спільних дослідницьких проєктів між викладачами різних країн. Ми можемо організовувати програми міжнародної мобільності, від чого студенти отримають потрійну вигоду: досвід різного викладання, нові компетенції та збереження знань про власну культуру.

Баланс між інтеграцією та збереженням ідентичності

— Як ви бачите вирішення проблеми на сучасному етапі: як збалансувати потребу людини інтегруватися в європейське суспільство та водночас залишитися українцем?

О.І.: Саме завдяки таким центрам, школам і таким керівникам, як пані Олена Внуковська, ми успішно долаємо ці виклики. З одного боку, ми допомагаємо адаптуватися і залишитися українцем за кордоном, з іншого — створюємо кар'єрні можливості. Адже одна справа — навчити мови, а інша, коли випускники йдуть у вільне плавання, — показати їм найкращі шляхи професійного становлення.

Тому пріоритетом є тристороння співпраця між університетами, школами та місцевою адміністрацією (литовською чи польською). Місцева влада повинна це підтримувати, бо в майбутньому вони отримають високопрофесійних фахівців, які залишатимуться українцями, але якісно працюватимуть на економіку держави перебування. Таким чином ми спільно вирішуємо питання ринку праці.

— Відомо, що за кордоном на молодих українців часто полює пропаганда через мережу російськомовних шкіл, куди намагаються переманити дітей. Як ця проблема вирішується в Польщі і який досвід ви побачили тут?

О.І.: Скажу так: свідомого українця переманити в російськомовне середовище неможливо. Ми маємо боротися за тих українців, які все ще вагаються, і переконати їх, що залишатися українцем будь-де — це привілей.

Як ми можемо протидіяти загрозі російської пропаганди? Лише поширюючи інформацію про наші успішні освітні проєкти, демонструючи іншу, успішну українську сторону. Росія намагається впускати фейки в суспільство, а ми маємо працювати на випередження. Запрошувати наших зірочок-випускників ділитися позитивним досвідом.

Справжній українець — це не просто той, хто розмовляє українською, а той, хто несе українськість там, де він знаходиться. Школа, яка є сьогодні в Литві, — це можливість уникнути асиміляційних ризиків. Найкраще все працює через спілкування дітей між собою. А що може бути краще, ніж середовище, де найвищий рівень компетентності вчителів, де панує тепло і взаємодопомога? У Британії кажуть, що особистість на 10% формує генетика, а на 90% — суспільство. Дякуючи українській генетиці, ми виборемо своє право бути українцями, але ці 90% давайте довіримо україномовному середовищу — нашим школам та університетам.

Конкуренція за український капітал

— Сьогодні європейські держави (навіть такі складні партнери, як Угорщина) фактично борються за українців ресурсно, вкладаючи в їхню освіту. Як ви відчуваєте, чи Польща та Литва активно інвестують в український людський капітал?

О.І.: Безумовно. Українці, які зараз перебувають у Польщі, створюють власну справу, сплачують податки — вони економічно вигідні державам-партнерам. Допомога, яку отримують українські сім'ї, вже більшою мірою компенсується за рахунок праці українців та українського бізнесу, відкритого в цих країнах.

Ресурсно підтримувати українців — це економічно вигідно. Ми нація, яка ментально дуже близька до сусідів, і водночас надзвичайно працьовита. Тому тут подвійна вигода для Європи. І Польща, і Литва, і інші держави це чудово розуміють. Ми надзвичайно вдячні за підтримку, але наш шлях — це інтеграція не на умовах жорсткої конкуренції, а на засадах справедливості, рівності та взаємної поваги.

О.К.: Погоджуюся. Українці в Польщі створюють економічну додану вартість. З українцями треба дружити і їх треба підтримувати. Допомога школам та університетським програмам — це пряма інвестиція в якісний, мотивований персонал, який працюватиме на благо обох країн у майбутньому.

Підсумковий коментар

Результати зустрічі та перспективи подальшої роботи підсумувала генеральний директор Міжнародної української школи в Литві Олена Внуковська:

"Дуже приємно, що в нас відбулася така плідна зустріч із представниками польського університету. Те, що нам запропонували співпрацю, свідчить про високу оцінку нашої діяльності за кордоном, причому з боку такого славетного закладу. Нас об'єднує спільна мета: надати українським дітям можливість якісного навчання. Наша школа вже активно працює з вищими навчальними закладами України, Франції та Литви. Ми давно збиралися розширити географію на Польщу, і тут нас офіційно запросили як партнерів. Для нашої освітньої академії, яку ми нещодавно відкрили у Вільнюсі, це чудова новина. Наразі ми опрацьовуємо детальний меморандум про співпрацю. Думаю, що вже з квітня ми зможемо пропонувати нашим учням комплексний підготовчий курс до вступу в університети України, Польщі, Литви та Франції. Наша філософія залишається незмінною: незалежність людини — це її знання, а об'єднує наших дітей у всіх куточках Європи рідна українська мова".

Фото і текст: Олег Головатенко

Ви часто чуєте їхні голоси в ефірі. Вони розповідають про музичні новинки, діляться цікавими знаннями і фактами, створюють настрій. Але хто ці люди насправді? Що ховається за впевненим «Вітаємо в ефірі»? Сьогодні ми відкриваємо завісу радіокухні у спецпроєкті «Знайомство зблизька». Наша героїня — юна колега, ведуча, одинадцятикласниця Міжнародної української школи Литви Єсенія Басенко. Це розмова про трансформацію характеру, «гарячий мамин борщ», силу відкритих кордонів та мрії про телепортацію додому.

Частина I. Втрачений рай та перші кроки у великий світ

Радіо — це не лише новини, актуальні інтерв’ю та музика, це передусім люди. І сьогоднішня гостя — яскравий приклад того, як молоде покоління українців інтегрується у світовий простір, не втрачаючи свого коріння.

Єсенії шістнадцять. Для багатьох її однолітків цей вік став випробуванням на міцність.

— Привіт, Єсеніє! Сьогодні ти не просто ведуча музичної рубрики, а головна героїня. Розкажи, з чого почалася твоя історія?

— Всім привіт, наші любі слухачі! — голос Єсенії звучить дзвінко, але з нотками ностальгії, коли мова заходить про дім. — Сьогодні я справді представлю не чергову новинку сучасної української музики, а розкажу про свій досвід. Я родом з Чернігова. Для мене Чернігів — це синонім спокою. Це неймовірно зелене місто. Я народилася там і прожила половину свого життя, і кожне місце мені знайоме до болю: вулиці, парки, старі церкви... Це був мій затишний світ.

Але повномасштабне вторгнення змінило все. Єсенія зізнається: від'їзд не був просто зміною місця проживання.

"Я не просто залишила рідне місто. Я залишила там частинку себе. Це відчуття, коли твій дім залишається позаду, а ти мусиш рухатися далі".

Першою зупинкою стала Австрія. Для дівчини з рівнинного, зеленого Чернігова це був культурний та візуальний шок.

Чернігів. П'ятницька церква

— Це був величезний контраст, — згадує вона. — Гори, абсолютна тиша... Це зовсім не схоже на Україну. Інші люди, інший менталітет. Але саме там почався мій шлях адаптації. Я вивчила німецьку мову, знайшла перших друзів за кордоном.

Життя в Австрії відкрило для Єсенії двері до подорожей. Хорватія, Італія, Словенія — кожна з цих країн стала цеглинкою у фундаменті її нової особистості.

— Кожна країна — це нова мова, нові люди, нові звички. Подорожі дуже змінюють людину. Після них ти по-іншому дивишся на світ і, що найголовніше, на себе саму, — зазначає дівчина.

Зараз Єсенія живе у Литві. Вона каже, що процес звикання ще триває, але вдячність переважає над труднощами.

— Тут також все нове, але я вдячна за цей досвід. Моє життя зараз — це довга дорога з Чернігова через різні країни Європи. І я точно знаю, що це ще не кінець.

Чернігів. Дитинець

Частина II. Характер зі смаком перцю та суперсила емігранта

Пробуємо з гостею нашої рубрики Єсенією Басенко поглянути на особистість через призму метафор.

— Єсеніє, де твоє "місце сили"? Де ти почуваєшся максимально комфортно?

— Моє місце сили — це, безперечно, Чернігів. Там пройшла половина мого життя. Але я навчилася знаходити силу і в людях. Я вдячна Литві за класних друзів, Австрії — за навчання. А Чернігову — за те, що він виростив мене.

Далі розмова набуває несподіваного повороту. Ми пропонуємо уявити характер дівчини, як страву.

— Якби твій характер був їжею, що б це було? Щось гостре, екзотичне?

Єсенія сміється і видає фразу, яка ідеально описує українську душу:

"Це гарячий мамин борщ! Я не можу сказати точно, якою я була б стравою, бо в різних ситуаціях я буваю різною. Можу бути домашньою і затишною, а можу — екзотичною, з перчинкою".

Але головна трансформація, за словами Єсенії, відбулася у сфері комунікації. Війна та життя за кордоном змусили її відкритися світу.

— Яка твоя суперсила в еміграції? Яку рису ти в собі відкрила, про яку раніше не здогадувалася?

— Це комунікабельність. Коли я жила в Україні, я була трошки закритою дитиною. Але постійні переїзди, необхідність знаходити спільну мову в нових школах, нових країнах зробили мене відкритою до людей. Я люблю знаходити нові знайомства, мені це стало цікаво.

Частина III. Українська школа у Литві: "Вайб", який не підробити

Окрема тема розмови — феномен навчання українських дітей за кордоном. Єсенія навчається у Міжнародній українській школі Литви. Чи відрізняється це від звичайної школи вдома?

— Як на мене, навчання одне й те саме, — ділиться спостереженнями Єсенія. — І в Україні, і тут, у Литві, в українській школі панує той самий «вайб». Люди ті ж самі. Всі ми — українці, всі ми разом. Ми розуміємо одне одного з півслова.

Поза школою дівчина продовжує "прокачувати" свої скіли. Її головне хобі — мови.

— Вивчення мов дає свободу. Зараз я вдосконалюю англійську і підтягую німецьку, бо планую в майбутньому, можливо, переїхати до Австрії на навчання.

Частина IV. Магія радіо: від табору до мікрофона

Як школярка потрапила до радіостудії? Виявляється, шлях у медіа почався з активної позиції та участі у громадських проєктах.

— У моє життя радіо прийшло через шкільний пресцентр, — розповідає Єсенія. — Все сталося дуже швидко і доволі неочікувано. Я поїхала у табір «Залізна зміна», а потім про цей досвід ми з друзями розповіли в ефірі. І після цього мене затягнуло радіо. Мені почало це подобатися.

Зараз Єсенія веде на Міжнародному освітньому радіо музичну рубрику, де знайомить слухачів із молодими українськими виконавцями, пісенними прем’єрами та “запалює” нові сценічні зірки. А ми цікавимося: які її музичні смаки та  вподобання? 

— Мене цікавить англомовна музика, Кеті Перрі, наприклад. Слухаю їх майже щодня. Але й українські пісні займають величезну частину мого серця, — ділиться радіоведуча.

Частина V. Мрії, Гюррем-султан та Перемога

Вікторія Присяжнюк з Есенією Басенко

І на фінал розмови — наше традиційне бліц-опитування. 

— Яка риса характеру, невидима через мікрофон, є твоїм приводом для гордості?

— Це сміливість і впертість. Я пишаюся тим, що вмію йти до своєї мети, не боятися нічого і не зважати на проблеми. Досягати того, чого хочеш — це мій принцип.

— Радіо «Український Альянс» для тебе — це...?

— Справа, яка мені по-справжньому подобається!

— Якби ти могла взяти інтерв'ю у будь-якої історичної особи, хто б це був?

— Оскільки я люблю турецькі серіали, я би запросила Гюррем-султан! Порозпитувала б у неї щось цікавеньке про життя в гаремі та політику.

— Країна, яку хочеш відвідати наступною?

— Франція. Дуже хочеться побачити Ейфелеву вежу, поїсти справжніх круасанів у Парижі. Щоб було  романтично.

— Обери одну суперсилу: читати думки чи телепортація?

— Переміщатися в просторі. Щоб ці всі дороги, кордони і подорожі не займали так багато часу. Щоб раз — і ти вже в Україні. Раз — і ти в Іспанії. Бути там, де ти хочеш, миттєво.

— Як ти будеш святкувати День Перемоги?

— Ми всі поїдемо в Україну і там весело затусимо з друзями!

Епілог

Ця розмова — не просто знайомство з новою ведучою. Це портрет цілого покоління, яке формується просто зараз. Вони втратили дім, але знайшли весь світ. Вони стали дорослішими, ніж мали б бути у свої 16, але зберегли здатність мріяти про круасани в Парижі та вечірку на честь Перемоги.

Слухайте Єсенію Басенко та інших талановитих дітей на хвилях Міжнародного освітнього радіо «Український Альянс». Ми різні, у нас різні долі, але ми разом. І це — головне.

Підготувала редакція радіо «Український Альянс» за матеріалами програми «Знайомство зблизька»

Фото: Олег Головатенко

Проте є один важливий нюанс: цю лексику, як губка, вбирають наші діти. Для сучасного школяра матюки перестали бути ознакою «поганого хлопця з підворіття». Тепер це звичний розділовий знак або спосіб здаватися дорослішим у світі, де самі дорослі легалізували лайку.

У студії Радіо «Український Альянс» ми шукали відповідь на складне питання: де проходить межа між емоційною розрядкою та мовною деградацією, і чому заборони не працюють?

Експертками ефіру стали координатор неформальної освіти освіти Тетяна Люта та психолог Міжнародної української школи Литви Анастасія Бажинова.

«Коли грубі слова стають нормою, зникає межа між жартом і образою»

Дата ефіру була обрана невипадково. 3 лютого у світі неофіційно відзначають День боротьби з ненормативною лексикою — привід хоча б на 24 години пригадати, що мова має інші інструменти для висловлення гніву чи захоплення.

Проте реальність шкільних коридорів далека від ідеалу. Тетяна Люта, яка щодня працює з дітьми, зазначає, що проблема нецензурної лексики в школі є гострою і ігнорувати її не можна.

«Це притуплює чутливість. Коли грубі слова стають нормою, зникає межа між жартом і образою, між емоцією і агресією. Діти перестають помічати, що ранять інших і самих себе», — наголошує пані Тетяна.

Педагог звертає увагу на глибшу проблему — втрату самоідентичності через бідність словникового запасу. Якщо весь спектр переживань зводиться до лайливих слів, дитині стає важко ідентифікувати свої справжні почуття. Замість усвідомленого «мені боляче» чи «мені страшно», з'являється крик і жаргонізми. Це руйнує емоційну безпеку, без якої неможливий ефективний навчальний процес.

Психологія лайки: від наслідування до «знеболювального»

Чому ж діти матюкаються? Психологиня Анастасія нова виділяє кілька ключових причин, і перша з них — це дзеркало поведінки дорослих.

• Наслідування: Діти засвоюють мовні моделі з родини, TikTok, фільмів та ігор. Якщо лайка звучить довкола регулярно, вона сприймається як норма.

• Емоційна саморегуляція: Підлітки часто не мають навичок екологічного проживання емоцій. Лайка стає швидким способом скинути напругу, злість чи розчарування.

• Самоствердження: Вживання заборонених слів допомагає підлітку відчути себе дорослішим або завоювати авторитет у групі («бути своїм»).

Довідка:

У психології існує термін «лалохезія» (lalochezia) — це емоційне розвантаження через вживання нецензурних слів. Дослідження показують, що лайка може короткочасно зменшувати відчуття фізичного болю або соціального стресу. Проте, як зауважують експерти в студії, коли цей «препарат» вживається постійно, він перетворюється на згубну звичку.

«Заборони не працюють — працює тон»

Традиційні методи виховання через «не можна» і «не роби» у випадку з підлітками часто дають зворотний ефект, викликаючи протест. Обидві гості студії погоджуються: боротися з лайкою через покарання — шлях в нікуди.

Що пропонують фахівці?

1. Техніка «Пауза та усвідомлення»: Замість сварки запитайте дитину: «Що ти хотів саме зараз сказати? Що ти відчуваєш?». Це змушує дитину замислитися і шукати відповідні слова для своїх потреб.

2. Розвиток емоційного інтелекту: Вчити дітей називати емоції (злість, сором, розгубленість). Коли для почуття є легальна назва, потреба в матюці зменшується.

3. Альтернативні джерела авторитету: Якщо дитина матюкається, щоб «бути крутою», батькам варто допомогти їй знайти інші приводи для гордості — хобі, спорт, творчість, у яких вона може бути компетентною та цінною для друзів.

«Яке волокно, таке і полотно»: відповідальність дорослих

Експертки Тетяна Люта та Анастасія Бажинова наголошують: неможливо вимагати від дітей літературної мови, якщо вдома чи в учительській лунає добірна лайка.

«Щоб ми не виглядали в очах дітей лицемірами, самі дорослі також мають працювати над собою», — зауважує Олена Головатенко. Тетяна Люта додає влучне порівняння: «Яке волокно, таке і полотно. Які ниточки діти бачать і чують, таке полотно вони і зітчуть».

Це вимагає спільної роботи школи та родини, щоб уникнути подвійних стандартів.

Етнокод гніву: як замінити російський мат на українську дотепність

Окремим шаром розмови стала культурна складова. Більшість нецензурної лексики, що побутує в Україні, має російське коріння і семантично пов'язана з приниженням. Натомість українська традиція лайки — це часто дотепний код. Українська лайка виразна, експресивна, але вона рідше спрямована на руйнування гідності опонента.

У Міжнародній українській школі Литви вирішили провести експеримент: створити інтерактивну дошку, де діти можуть замінювати звичні мати на колоритні українські фразеологізми.

Топ українських відповідників від гостей студії:

• «Хай тебе качка копне!» 

• «Хай тобі грець!»

«Як до такого роду, то краще з моста у воду», - цей вислів Тетяна Люта пропонує як гідну, історично обумовлену альтернативу фразі про російський корабель. «Для людей, які залишили окуповані міста, маючи власне житло... Краще вже у воду, ніж до такого роду. Це гарний слоган», — вважає освітянка.

Війна легалізувала гнів, але ми не повинні дозволити їй маргіналізувати нашу культуру. Можливо, саме зараз, коли ми виборюємо свою незалежність, час провести і мовний кордон — відмовитися від мови ворога навіть у моменти найвищої люті.

Цього тижня студія відійшла від звичного формату мовлення. У свій день народження гостем прем’єрної рубрики "Знайомство зблизька" став Максим Ліпчевський — один із провідних ведучих радіостанції, актор шкільного театру та учасник Пресцентру. Про життя на дві країни, тугу за Азовським морем та дорослі мрії з юним українцем спілкувалася журналістка та шеф-редакторка проєкту Олена Головатенко.

Про дім, який хочеться перенести силою думки

— Максиме, сьогодні ми відкладаємо традиційний сценарій і говоримо як давні друзі. Розкажи про себе! 

— Я народився в Сімферополі, але перші 13 років свого життя провів у Генічеську. Це затишне місто на морі, зовсім поруч з Азовським узбережжям. Для мене воно назавжди залишиться осередком безтурботного дитинства, сповненим доброти та особливого затишку.

— Чого з рідного міста тобі найбільше не вистачає тут, у Литві? Якби ти мав магічну силу, що б ти переніс сюди?

— Звичайно, я хотів би взяти все місто — отак просто рукою — і перенести сюди. Але якщо говорити про щось конкретне… Я б забрав свій будинок, у якому виріс, навчався і виховувався. А ще мені критично не вистачає моря. Я звик жити поруч із ним. Тому своє рідне Азовське море я теж хотів би забрати до Вільнюса.

Уроки еміграції: як навчитися цінувати своє

— Час спливає швидко. У Литві ти подорослішав, змужнів, закінчуєш школу. Яким ти бачиш своє майбутнє? Це буде Литва, Україна чи, можливо, інша країна?

— Життя навчило мене не загадувати наперед, адже будь-якої миті може статися те, чого ми зовсім не очікуємо. Але надалі я хотів би жити і навчатися на своїй Батьківщині — в Україні, в Києві.

Мені дуже не вистачає нашого суспільства. Мені потрібно чути навколо українську мову. Для мене є принциповим навчатися саме рідною мовою. Я хочу жити і творити для України, щоб вона розквітала. Хочу, щоб іноземці цікавилися нашою культурою та історією, щоб Україна приваблювала світ.

— Кажуть, життя в іншій країні відкриває в людині нові риси. Чого тебе навчила вимушена еміграція?

— Вона навчила мене цінувати те, що я маю. Пам'ятаю, як у дитинстві ми часто їздили відпочивати за кордон. І коли відпустка добігала кінця, мені ніколи не хотілося повертатися додому — хотілося залишитися там, біля басейнів і моря.

А зараз я розумію, що просто не цінував саму можливість повернутися додому. Тепер мені не потрібні "усілякі закордони". Мені хочеться лише одного — щоб у мене знову з'явилася можливість повернутися додому.

Театр, кіно і "Український Альянс"

— Ким ти бачиш себе через п'ять років?

— Я бачу себе щирим українцем. У професійному плані — актором театру і кіно. Хотів би продовжувати письменницьку діяльність та спробувати себе в кінорежисурі.

— Це серйозні заявки. Що ти робиш для здійснення цієї мрії вже зараз?

— Зараз я один із провідних акторів шкільного театру. Також започаткував власний проєкт — учнівський фільм, де вже пробую поєднувати акторство та режисуру. Крім того, пишу власні повісті та вірші.

— Додам, що ти стояв біля витоків радіо "Український Альянс". Що змушує тебе після шести уроків приходити в студію, записуватися, працювати над голосом?

— По-перше, я люблю новий досвід. Робота з голосом дуже допомагає мені як акторові. Я роблю цей процес цікавішим для себе, уявляючи, ніби озвучую мультфільм.

Культурний код: від Сковороди до Бикова

— Що сьогодні читає сучасна молодь? Хто твої улюблені письменники?

— Я захоплююся багатьма. Люблю Ліну Костенко. Дуже подобаються твори "Всякому місту — звичай і права" Григорія Сковороди та "Міст Мірабо" Гійома Аполлінера. Шаную творчість Тараса Шевченка, особливо "Мені тринадцятий минало" та "Заповіт", люблю Лесю Українку. Також мені близька рання творчість Павла Тичини та Володимира Сосюри — того періоду, доки система їх не зламала.

— А хто є твоїм кумиром у мистецтві?

— Леонід Биков. Усі знають його за фільмом "В бій ідуть лише «старики»". Я люблю його не тільки як талановитого актора й режисера, а й пишаюся ним як свідомим українцем. Навіть у часи тоталітарної системи він намагався просувати українське питання. Цікавий факт: він хотів переозвучити "Стариків" українською мовою, але йому не дозволили. Попри заборону, він максимально намагався інтегрувати українську мову у стрічку.

Із сучасних акторів мені імпонує Станіслав Боклан — як характерний артист. Знаю його за ролями у фільмі "Поводир", серіалах "Слуга народу" та "Кріпосна".

Бліц-інтерв'ю: штрихи до портрета

Наостанок розмови Максим Ліпчевський відповів на серію коротких запитань, які найкраще розкривають його характер:

• Тік-Ток чи книга перед сном?
  — Все ж таки книга.

• Українська музика чи світові хіти?
  — Українська музика.

• Ранній підйом чи робота до ночі?
  — У мене це поєднано: я і рано встаю, і пізно лягаю.

• Що найкраще підіймає настрій?
  — Мій театр, мої друзі, моя родина.

• Кого б запросив на інтерв'ю?
  — Свого сучасного кумира Станіслава Боклана.

• Найкращий звук у світі — це...
  — Мамине слово.

Слухайте "Український Альянс" щовівторка на платформі RadioUA.LT. Знайомтеся з тими, хто творить український простір за кордоном, і надихайтеся їхніми історіями.

Вона керує освітніми закладами у двох різних частинах Європи — у стабільному Парижі та динамічному Вільнюсі. Її називають «архітектором української освіти за кордоном», адже вона зводить стіни шкіл там, де їх ніколи не було, рятуючи майбутнє українських дітей від війни. Про феномен швидкого створення школи, вчителів-доцентів та освітні містки додому — у відвертій розмові шеф-редакторки Міжнародного освітнього радіо Олени Головатенко з пані Оленою Внуковською.

Довідка для читача:

Міжнародна українська школа Литви (МУШ) — найбільший освітній осередок для українців у Європі, створений після повномасштабного вторгнення.

• Статус: Школа має п’ятиденну форму навчання, працює за українськими та литовськими освітніми програмами, є білінгвальною, видає українські документи про освіту державного зразка, що визнаються як в Україні, так і в ЄС.

• Масштаб: Заклад налічує 5 відділень у Литві (Вільнюс, Клайпеда, Каунас, Шяуляй, Паневежис) і суботню школу в Лентварисі.

• Особливість: На відміну від суботніх шкіл, МУШ забезпечує повноцінний п'ятиденний навчальний процес офлайн, інтегруючи вивчення литовської та інших іноземних мов.

«Криза народжує нове»: Про два світи та архітектуру школи

— Пані Олено, ви керуєте школами у Вільнюсі та Парижі і мережею відділень МУШ по Литві. Це два зовсім різні культурні контексти. Що їх об'єднує?

— Ви праві, у нас спільна мета і в Українській паризькій школі, і в шести школах Литви — дати можливість дітям «отримати український світ» і, що найголовніше, навчитися жити в ці складні часи війни.

Але контекст різний. Школи в Литві ми створили для тимчасово переміщених осіб — це родини, які масово виїхали, рятуючись від війни. Це трохи інша аудиторія, ніж Українська паризька школа, якій вже 21 рік. Там сформована стала, спокійна громада, яка прийняла нову хвилю батьків і дітей.

У Литві все відбувалося на неймовірному підйомі. Ви назвали мене архітектором, але зазвичай архітектор спочатку створює проєкт на папері, а потім команда його реалізує. У нас вийшло навпаки: задум не був намальований, він виник у тому страшному вирі подій, і ми будували ці стіни всі разом одночасно.

— Як вдалося реалізувати такий масштабний проєкт у рекордні терміни?

— Нам казали: «Ні, це неможливо. Школу потрібно будувати два роки». А у нас вийшло за лічені місяці: влітку 2022 року почали, а вже у вересні прийняли перших дітей. Це справжнє диво, яке стало можливим тому, що кожен педагог, який приїхав з України, за кордоном залишається Вчителем з великої літери.

Коли є криза, народжується щось нове. Досвід Паризької школи, досвід Українського колежу ім. В.О. Сухомлинського у Києві — все це стало підґрунтям. Якби ми зараз спробували створити таку школу в умовній Аргентині чи Бразилії в спокійний час, можливо, так би не вийшло. А коли ти не знаєш, що це «неможливо», і не боїшся — ти просто робиш.

Ми не просто створили школу, ми виконуємо місію «виховання». Це магічне слово — ви-ховання: ми наче ховаємо дітей від лиха, від зла, огортаючи їх традиціями та знаннями.

«Містки додому»: Про повернення та визнання дипломів

— Багато дітей мріють повернутися в Україну. Як ви будуєте процес, щоб інтеграція після повернення була безшовною, а європейський досвід став перевагою?

— Ще у 2010 році ми зробили проєкт «Замок мистецтв», і тоді нашим гаслом було: «Міст. Освіта. Культура». Цей місток справді працює. Міжнародна українська школа (МУШ) була затверджена Кабміном ще у 2007 році, що дозволило тисячам дітей отримувати українські документи державного зразка і вступати з ними у виші Європи без додаткових іспитів (наприклад, НМТ), адже вони паралельно вивчали мови країн перебування.

Зараз у Литві ми зберегли цю модель. Наші випускники отримують атестат державного зразка України, знаючи при цьому англійську, французьку, німецьку та литовську мови. Їх чекають всі виші світу.

— Чи є конкретні приклади успіхів у вивченні мов?

— Статистика промовиста. Нещодавно представники посольства Франції у Литві відзначили: у 2023 році французьку мову у нас вивчали 25 учнів, а у 2025-му — вже понад 500. Ми вчимо мову тієї країни, яка підтримує нас, і це відкриває дітям двері у світ.

Ми підписали договори не лише з європейськими, а й з українськими вишами: Бердянським педагогічним, Чернігівським технологічним, Державним податковим університетом. Ми впевнені: коли дитина здобуде якісну освіту, вона повернеться додому — фізично чи ментально, працюючи над спільними проєктами. Наші випускники 2023 року вже повернулися працювати до школи, і це найкращий показник.

«Вчитися дякувати і відпускати»: Про команду та психологію війни

— Ви керуєте багатотисячним колективом. Більшість вчителів самі тікали від війни. Як вам вдається підтримувати їх, щоб вони мали ресурс бути опорою для учнів?

— Це складна ситуація. Спочатку я була дуже категоричною. Коли формувався колектив, до нас приходили різні люди. Хтось мав диплом педагога, але працював в іншій сфері, хтось приїхав у розпачі. Зараз у нас працює 343 вчителі та помічники, але понад 100 людей пішли.

Школа — це живий організм. Тут треба рости. Мені приємно, що у нас викладають кандидати математичних наук, які раніше працювали в університетах, заслужені артисти України, музиканти симфонічних оркестрів. Вони навчилися бути шкільними вчителями.

Але я навчилася дякувати і відпускати. Якщо вчителька вирішує повернутися до чоловіка-військового в Україну — я їй дякую. Якщо хтось обирає інший шлях — це їхній вибір. Я вчуся не тримати тих, хто "не хоче бути", і цінувати тих, хто залишився. Ті, хто з нами, розуміють: у нас не можна підвищувати голос на дітей. Це основа довіри.

— Ви згадали про травми війни. Як це впливає на буденне життя школи?

— У нас досі немає дзвоників. Ми всі травмовані гучними звуками. Коли в Литві була навчальна тривога, діти, які тільки-но приїхали з України, кричали «поможіть!». Ті, хто тут вже четвертий рік, реагують спокійніше, але нові діти — це відкрита рана. Тому наше завдання — зберегти традиції, дати їм дитинство, якого у них не зможуть забрати навіть у найважчі часи.

Бліц-інтерв'ю: «Натхнення та сенси»

— Пані Олено, уявімо, що ви маєте чарівну паличку. Яку б реформу в освіті ви втілили за одну ніч?

— Я б кардинально подякувала всім, хто втомився, і відпустила їх. А на їхнє місце запросила б тих, хто, можливо, ще не має досвіду, але має велике бажання бути з дітьми. Щоб зберегти віру в дива і добро.

— Яку книгу ви б подарували кожному вчителю?

— Маленьку фіолетову збірку Ліни Костенко. Саме таку мені колись подарувала моя директорка у 1998 році.

— Яке українське слово ви найчастіше чуєте в коридорах школи у Вільнюсі, яке зігріває найбільше?

— «Доброго дня!»

— Якби ви могли покласти під ялинку для всієї України одну суперсилу, що б це було?

— Віра. Віра в те, що ти все зможеш. І відсутність страху.

— Ваше побажання всім українцям.

— Я бажаю добра. Я вірю, що добро перемагає зло. Якщо поруч є добрі люди, ми зможемо здолати все. Зло вже перейшло всі межі, тому нам залишається триматися світла і друзів.

Нова хвиля змін у державному секторі

Учасники програми «Create Ukraine 2.0» інтегровані в роботу шести міністерств, Офісу Президента, Секретаріату Кабінету Міністрів та Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції.

Програма є логічним продовженням успішного пілотного проєкту 2024 року. Тоді лише 10 учасників зуміли реалізувати понад 30 стратегічних проєктів, серед яких:

• Підготовка Угоди про критичні мінерали зі США;
• Розробка ініціатив із залучення прямих іноземних інвестицій;
• Супровід реформ у межах гармонізації українського законодавства з нормами ЄС.

Людський капітал як фундамент відбудови

Литва розглядає програму «Create Ukraine» як інвестицію в інтелектуальну стійкість України. Посол з особливих доручень МЗС Литви Дарюс Скусявічюс, який відповідає за координацію допомоги у відновленні України, підкреслює унікальність цього підходу:

«Хоча допомога Литви охоплює багато напрямків — від енергетики до реабілітації військових, — проєкт «Create Ukraine» стоїть окремо. Він створює чіткий «місток» для повернення додому висококваліфікованої молоді. Ми віримо, що саме ці професіонали стануть рушіями трансформації країни на шляху до ЄС».

Географія повернення: від Японії до Марокко

Попри виклики війни, фахівці другого набору повернулися в Україну з різних куточків світу: від Італії та США до Японії, Марокко та Нової Зеландії. Вони принесли з собою досвід роботи у глобальних корпораціях, міжнародних організаціях та структурах Європейського Союзу.

Заступниця Міністра економіки України Тетяна Бережна привітала учасників, наголосивши на важливості їхнього вибору:

«Бути українцем — це не лише про паспорт, це про відповідальність діяти тоді, коли ти потрібен країні. Ви — частина змін, що починаються з особистого рішення повернутися. Міністерство економіки готове бути вашим партнером у цій великій трансформації».

Ефективність, підтверджена практикою

Державні інституції вже відчули запит на нові підходи. За словами першого заступника Міністра економіки України Олексія Соболева, програма довела свою життєздатність:

«Перший набір показав: професіонали ззовні швидко адаптуються та посилюють внутрішні процеси. Цього року дев’ятеро з 25 учасників обрали саме наше міністерство. Це серйозне підкріплення в часи, коли державній машині потрібні швидкість, дисципліна та сміливість».

Довідка про програму:

• Основа: «Create Ukraine» створена за моделлю литовської програми «Kurk Lietuvai» («Твори для Литви»), що з 2012 року модернізує публічний сектор Литви.
• Виконавець: Центральне агентство з управління проєктами (CPVA, Литва) у партнерстві з Урядом України.
• Фінансування: Фонд розвитку співробітництва та гуманітарної допомоги Литви (Lithuanian Development Cooperation and Humanitarian Aid Fund).

Фото: CPVA

Про те, як особиста травма переросла у велику місію, про навчання в будинку Алена Делона та підлітків, які чинили супротив в окупації, а тепер виходять в ефір, в ексклюзивному інтерв’ю для «Українського Радіо Чернігів» (програма «Полудень» з ведучим Андрієм Соколовим) розповіла шеф-редакторка проєкту Олена Головатенко.

Коли знерухомленість дарує крила

Історії великих проєктів часто починаються не в офісних кабінетах, а в моменти найбільшого особистого виклику. Для Олени Головатенко, української журналістки з тридцятирічним досвідом та керівниці Пресцентру Міжнародної української школи Литви, таким поворотним моментом стала важка травма, що трапилася рік тому. Для діяльної людини раптове знерухомлення є справжнім викликом. В ефірі чернігівського радіо журналістка відверто зізналася ведучому Андрію Соколову:

«Ідея народилася від болю і любові. Звучить, можливо, пафосно, але це правда. Коли ти лежиш у гіпсі, не можеш рухатися, то починаєш думати: що робити далі? Як дати своїм учням щось більше, ніж просто заняття? Саме тоді прийшла думка: а чому б не створити справжнє медіа? Не "дитяче" , не гру, а професійну платформу, де діти стануть повноправними авторами, ведучими та журналістами».

Так народилася концепція, яка об’єднала професійну журналістику та педагогіку, ставши рятівним колом і для самої авторки, і для тисяч дітей, які потребували майданчика для самовираження.

“Український Альянс” як візія Олени Внуковської: стратегія єднання від Парижа до Вільнюса

Проте ідея, якою б яскравою вона не була, потребує надійного фундаменту та стратегічного бачення. Цю роль у проєкті взяла на себе Олена Внуковська — засновниця і директорка Міжнародної української школи Литви. Саме вона виплекала назву та ідеологію бренду «Український Альянс», наповнивши його глибоким змістом.

Для пані Внуковської цей проєкт став логічним продовженням справи всього її життя. Понад двадцять років Олена Внуковська очолює також Українську Паризьку школу, історія якої нагадує кінематографічний сюжет. Школа знаходиться у самому серці Франції, у колишньому будинку легенди світового кіно Алена Делона. Нині там облаштовано куточок пам’яті великого актора. 

Саме в цих стінах, просякнутих історією, навчався син українського журналіста Романа Сущенка, поки його батько був політичним бранцем Кремля у Лефортово. Мама хлопця, пані Анжела, і досі викладає в цій школі.

Олена Внуковська, як справжня візіонерка, мріяла про глобальне об’єднання українських освітніх осередків — Литви, Франції, Польщі — в єдину потужну мережу. Радіо «Український Альянс» стало інструментом втілення цієї мрії. Воно реалізує стратегію  спільного інформаційного поля, даючи дітям відчуття, що вони — частина великої, сильної спільноти, де б вони не перебували.

Екосистема «живої України» у Вільнюсі

Базою для запуску радіо стала Міжнародна українська школа Литви, яка сьогодні нагадує справжній вулик. Тут навчається понад дві з половиною тисячі дітей і працює близько 340 вчителів, більшість з яких теж є біженцями від війни. 

Ця школа стала феноменом самоорганізації, зібравши під одним дахом людей неймовірних професій: художниця із Запоріжжя, колишній директор шахти з Бахмута, професійний юрист з Києва, науковці, технологи харчової промисловості, митці — усі знайшли тут можливості для реалізації. Життя тут вирує настільки потужно, що лише в родинах вчителів за час перебування в Литві народилося п'ятеро немовлят — нових українців, які зростають у рідному мовному середовищі.

Саме в такій атмосфері й формується команда радіо «Український Альянс». Це не роздутий штат, а спільнота однодумців, що працює на волонтерських засадах, але з професійним підходом. Керівником проєкту став досвідчений медіаменеджер і журналіст Олег Головатенко, а до створення контенту долучилися фахові звукорежисери, музиканти та актори. Особливого звучання ефіру надають позивні авторства Юрія Йосифовича — творця «нової автентики». Почувши його композицію «Розшумілись луги», команда зрозуміла, що це ідеальні позивні для станції, і автор особисто благословив проєкт.

Голоси, що пройшли крізь пекло: історії дітей-ведучих

Найбільшим емоційним акцентом інтерв’ю стали розповіді Олени Головатенко про юних ведучих. Це діти з очима дорослих, чиї біографії могли б стати основою для драми. Вони не просто читають текст із папірця — вони проживають кожне слово, бо знають ціну свободі.

В ефірі «Українського Альянсу» можна почути Максима Ліпчевського з Генічеська. Перебуваючи в окупації, цей хлопець чинив свій тихий, але небезпечний спротив, пишучи проукраїнські вірші. Зараз він у безпеці й цілеспрямовано готується до вступу в Київський університет імені Карпенка-Карого, мріючи про велику сцену.

Поруч із ним біля мікрофона — Катя Циганкова з Бердянська. Ця тендітна дівчинка пройшла через російський фільтраційний табір. Попри пережите пекло, вона зберегла в собі неймовірне внутрішнє світло та життєлюбність. Катя мріє стати лікарем, щоб рятувати життя, але радіостудія для неї — це місце сили, де вона зцілює свою душу творчістю.

Особлива, чоловіча історія в Івана Апухтіна з Харківщини. Він уже закінчив школу, але продовжує приходити на ефіри. Його життєва мета чітка — повернутися в Україну та вступити до лав «Азову». Хлопець виснажливо тренується, займається тактикою, страйкболом та спортом, щоб бути гідним захисником своєї землі.

Ще одна зірка ефіру — киянка Марія Папсуєва, справжня інтелектуалка та поліглот. Вона легко перемикається між українською, англійською, французькою та литовською. 

Гармонійно вписалася у колектив юна чернігівка Єсенія Басенко. Вона з родиною опинилася в облозі ще в перші дні російської навали, коли її рідне місто стало непохитним щитом для української столиці. 

Ці діти знають війну, обстріли, ціну втрат. Вони пережили  окупацію, обшуки та нічні втечі при світлі ліхтариків, але тепер їхні голоси звучать на весь світ, стверджуючи життя.

Більше ніж розвага: контент, що навчає та виховує

Ефірна сітка радіо «Український Альянс» побудована професійно і водночас креативно. Тут відмовилися від нудних лекцій. Якщо в ефірі звучить урок литовської мови, то його проводить харизматичний художник і скульптор Петро Пирогов, перетворюючи вивчення іноземної мови на мистецький перформанс.

Якщо мова йде про історію, то в основі рубрик лежать тексти письменниці Валентини Кирилової, колишньої очільниці видавництва «Основи», яка відкриває дітям невідомі сторінки біографій видатних українців. Учні досліджують феномен «Розстріляного відродження», із захопленням розповідають про сучасні гурти, створюють власний радіотеатр та проводять серйозні інтерв’ю. До процесу долучаються й зіркові ментори: відома скрипалька Мирослава Которович, яка започаткувала скрипкову школу при Міжнародній українській школі Литви, та нащадки дисидента Івана Світличного, які також працюють в цьому навчальному закладі й готові поділитися унікальними родинними спогадами.

Місія: «Ми не споживачі, ми — творці сенсів»

На завершення розмови з Андрієм Соколовим Олена Головатенко наголосила, що радіо «Український Альянс» виконує надважливу геополітичну функцію. Проєкт активно протидіє ворожим наративам, які намагаються зобразити українців у Європі виключно як споживачів соціальної допомоги та тягар для бюджету.

«Ми доводимо, що українці — це нація дієва, нація творців. Поки батьки тримають фронт в Україні або працюють в країнах ЄС, допомагаючи фронту, діти тримають культурний фронт. Коли литовські однолітки дізнаються, що в наших учнів є своє професійне медіа, це викликає щире захоплення і повагу», — підкреслила гостя студії.

Та найважливіша мета проєкту — психологічна. Для підлітка в еміграції відчуття втрати дому є нестерпним. Україномовне радіо стає тим простором, куди можна втекти від чужої реальності. Слухаючи ефір чи подкасти «Українського Альянсу», дитина поринає в стихію рідної мови, рідної музики, занурюється в рідний контекст. Вона розуміє: ти не сам, твій дім там, де твої люди.

Творці радіо вірять, що їхні вихованці, здобувши освіту у Вільнюсі чи Парижі, обов’язково повернуться. Адже «Український Альянс» не просто вчить їх бути журналістами — він вчить їх бути українцями, які здатні творити сенси навіть у найтемніші часи.

Подія об’єднала довкола українських дітей дипломатів країн G7 та ЄС, представників литовської влади, митців та освітян, засвідчивши, що підтримка України на освітньому фронті залишається пріоритетом для міжнародної спільноти.

Високе представництво та міжнародна солідарність

Захід відвідали поважні гості, чия присутність підкреслює статус школи як важливого гуманітарного хабу у Вільнюсі. Серед почесних учасників були:

• Люсі Степанян (Lucie Stepanyan), Посол Франції у Литві;

• Жанетт Ейлін Соутнер (Jeanette Eileen Sautner), Посол Канади у Литві;

• Іван Єржеціч (Ivan Jerzečić), Тимчасовий повірений у справах Хорватії;

• Паскаль Сліванські (Pascal Sliwanski), Радник з питань культури Посольства Франції та директор Французького інституту в Литві;

• Ольга Нікітченко, Посол України в Литві.

Генеральна директорка школи Олена Внуковська відкрила захід промовою, яку виголосила двома мовами — українською та французькою. Вона наголосила, що для тисяч дітей, які вимушено залишили свої домівки через російську агресію, школа стала другим домом, а міжнародна підтримка дозволяє їм не втрачати зв’язок зі світом.

«Сьогодні ми не просто святкуємо Різдво. Ми демонструємо, що освіта і культура здатні долати кордони. Відкриття Литовсько-Українсько-Французького культурного центру — це наш спільний крок до європейського майбутнього наших дітей», — зазначила пані Внуковська.

Вектор розвитку: Трикутник Литва-Україна-Франція

Кульмінацією офіційної частини стало символічне перерізання червоної стрічки, що ознаменувало старт роботи Литовсько-Українсько-Французького культурного центру. Ця ініціатива спрямована на поглиблення вивчення мов, культурний обмін та реалізацію спільних проєктів між трьома країнами.

Варто зазначити, що співпраця з французькою стороною вже має історію: гостям презентували слайд фільм про життя МУШ Литви та літні французькі табори, які школа організовувала протягом 2022–2025 років, що стало яскравим прикладом сталої підтримки.

Мистецький фронт: від Скорика до листівок на передову

Особливу атмосферу заходу створила насичена мистецька програма. Гості мали змогу почути живу легенду української скрипкової школи Мирославу Которович, яка виконала «Мелодію» Мирослава Скорика — твір, що став неофіційним гімном української надії.

У концертній програмі взяли участь творчі колективи школи, які продемонстрували високий рівень підготовки:

• Вокальний ансамбль учнів старших класів "Lumen" (керівник Лариса Бондар) та вокальний ансамбль вчителів «Берегиня» (керівник Оксана Віткунєнє) виконали всесвітньо відомий «Щедрик»;

• Ансамбль «Джерело» (керівник Оксана Віткунєнє) подарував різдвяні хіти;

• Танцювальний колектив «U-danse» (керівник Анастасія Бєсєдіна) вразив постановкою «Козацькому роду нема переводу».

Важливим емоційним моментом стало підписання різдвяних листівок для Захисників і Захисниць України. Дипломати та діти разом залишали теплі побажання тим, хто зараз тримає фронт, нагадуючи, що свято у тилу можливе лише завдяки воїнам.

Інтеграція та освіта

Гості ознайомилися з інфраструктурою закладу, відвідавши білінгвальні класи (де викладають англійською, французькою та литовською мовами) та дошкільне відділення. Показовим стало те, що під час візиту дипломатів в одній з аудиторій відбувався іспит для вчителів школи на рівень володіння литовською мовою (категорія B1). Це підтверджує серйозність намірів педагогічного колективу щодо інтеграції в литовське суспільство при збереженні української ідентичності.

У галереї Школи мистецтв (Menų Mokykla) були представлені роботи учнів та викладачів, зокрема керівників напрямків дизайну та живопису Надії Воєводіної та Віри Овчаренко.

Смак свята і вдячність партнерам

Завершився день теплим різдвяним чаюванням. Вихованці кулінарного гуртка під керівництвом Світлани Сергієнко частували гостей власноруч виготовленими смаколиками та вручили їм печиво в подарункових мішечках, а Марія Шеремета презентувала традиційні українські короваї.

Окремі відзнаки та книгу «NOMINA. Імена України» (авторства Валентини Кирилової) було вручено не лише дипломатам, а й партнерам школи. Зокрема, вшанували звукорежисерку Литовського національного радіо і телебачення (LRT) Сонату Ядавічєнє (Sonata Barčytė Jadevičienė). Її професіоналізм допоміг голосам дітей МУШ зазвучати на всю країну в україномовній передачі #УкраїнськаХвиля.

Цей день у Міжнародній українській школі став ще одним доказом того, що українці в Литві — це потужна, організована спільнота, яка будує мости дружби та впевнено крокує до Перемоги разом із надійними партнерами.

Довідка:

Міжнародна українська школа Литви (Tarptautinė Ukrainos mokykla) — один із найбільших освітніх закладів для українських дітей за кордоном, заснований після початку повномасштабного вторгнення. Школа працює за українською програмою, затвердженою МОН України, з поглибленим вивченням литовської та іноземних мов, забезпечуючи атестатами державного зразка.

У Великодолинській громаді на Одещині стартував новий масштабний проєкт освітньої підтримки українських школярів. Ініціатива, розрахована на 18 місяців, реалізується на базі новозбудованої «підземної школи» — протирадіаційного укриття, яке стало осередком безпечного навчання.

Проєкт впроваджує Центральне агентство управління проєктами (CPVA) у партнерстві з українським благодійним фондом savED. Фінансування забезпечують Фонд співробітництва з метою розвитку та гуманітарної допомоги Литви спільно з Тайванем.

Свято науки та творчості напередодні Миколая

Офіційний старт програми ознаменувався проведенням масштабного STEM та арт-фестивалю, який відбувся напередодні Дня Святого Миколая. Подію відвідали понад 300 дітей, для яких організатори підготували насичену програму з восьми інтерактивних локацій.

Учасники мали змогу спробувати свої сили у:

• 3D-моделюванні;

• хімічних експериментах;

• інженерних майстернях та робототехніці;

• імпровізаційному театрі та живописі;

• музичних заняттях за методикою Карла Орфа (Orff-Schulwerk) та пісенному колі.

Особливим елементом гейміфікації став «Паспорт дослідника», який отримав кожен учасник. У ньому діти збирали відмітки-штампи за виконання завдань — від проведення хімічних реакцій до виконання різдвяних колядок.

«Побачити посмішки дітей, які щодня живуть перед лицем загрози, і подарувати їм миті радості — це безцінно, особливо у різдвяний період», — зазначила керівниця групи освітніх проєктів CPVA Ауріма Ласіцкєнє.

Від «бетону» до знань: комплексний підхід

Фестиваль став презентацією активностей, які з початку 2026 року стануть регулярними. Сама локація має символічне значення: підземна школа у Великодолинському була збудована CPVA у співпраці з партнерами за фінансової підтримки Європейського Союзу, Литви та Ірландії. Тепер, завдяки додатковому фінансуванню від Тайваню, цей простір наповнюється новим освітнім змістом.

«Ще до відкриття укриття-школи у квітні 2025 року ми думали не лише про облаштування будівлі, а й про створення змістовних освітніх можливостей. Освітні втрати в Україні є серйозним викликом, тому ця спільна програма з українським партнером savED природно продовжує надану Литвою підтримку», — підкреслила Ауріма Ласіцкєнє.

Боротьба з освітніми втратами

Головна мета 18-місячного проєкту — подолання прогалин у знаннях, що виникли у школярів через війну та пандемію COVID-19. Згідно з дослідженням фонду savED, 82% адміністрацій українських шкіл визнають наявність суттєвих освітніх втрат у своїх учнів.

Щоб виправити ситуацію, проєкт передбачає два ключові напрямки:

1. Компенсаційні заняття (catch-up classes) з математики, української та англійської мов, а також історії України. Ці уроки тривають ще з жовтня.

2. Регулярні STEAM та мистецькі активності для обдарованих учнів, які розпочнуться з початку 2026 року.

Усі заходи є безкоштовними для учнів трьох місцевих шкіл. Викладання здійснюють спеціально підготовлені вчителі та ментори.

Про ініціативу: Цей проєкт є частиною ширшої стратегії Литви щодо зміцнення стійкості освітньої системи України та її відновлення. Литва активно інвестує у створення безпечного освітнього середовища, зокрема через програму «Co-create Future of Ukraine», яка фокусується на будівництві сучасних укриттів подвійного призначення.

Фінансування:

• Будівництво укриття: Здійснено за кошти ЄС, Литви та Ірландії. Відкриття заплановано на квітень 2025 року.

• Освітня програма («м'які» навички): Фінансується Литвою та Тайванем. Співпраця Вільнюса і Тайбея у відбудові України є сталим трендом останніх років (спільні проєкти вже реалізовані в Бучі, Ірпені та Бородянці).

Локація: Великодолинське — селище в Одеському районі Одеської області. Через регулярні ракетні обстріли регіону питання безпеки навчального процесу тут стоїть особливо гостро, що робить наявність підземної школи критично важливою для очного навчання.