У понеділок, 25 травня, на Кафедральній площі Вільнюса, біля пам’ятника Великому князю Литовському Гедиміну, відбувся 179-й перманентний мітинг солідарності з Україною. Головною темою зібрання стала нова реальність війни — дронова загроза, яка вже вийшла за межі українського неба і безпосередньо стосується країн Балтії (ФОТОРЕПОРТАЖ).

Організатор та незмінний ведучий заходу Arkadijus Vinokuras (переклад забезпечував Kyrylo Kremenčiuk) розпочав подію зі згадки про тих, хто творить стійкість щодня. Мітинг відкрився хвилиною мовчання на пам'ять про Юріюса — відданого учасника акцій, який протягом чотирьох з половиною років не пропустив жодного зібрання, приходячи на площу в спеку і холод разом із дружиною, дітьми та онуками.

«Коли такі люди приходять, ти знаєш, що не можеш сидіти вдома і нічого не робити. Кожен український бієць на фронті і кожен цивільний мешканець України, на якого падають російські бомби, хоче знати і пам'ятати, що про них не забувають. І ми повністю пам'ятаємо, що це означає», — зазначили організатори.

«В одному місці може бути спокійно, а в іншому — справжнє пекло»

Першим перед присутніми виступив Dainius Balčytis — аналітик з питань оборони та стратегії, колишній посадовець Європейської комісії, який після початку повномасштабного вторгнення залишив роботу в Брюсселі та повернувся до Литви для служби у Військовій академії. Нині він працює в компанії оборонних високих технологій PDKinematics і регулярно відвідує українські військові підрозділи.

Dainius Balčytis відверто зізнався, що до лютого 2022 року, як і багато хто, помилявся у своїх прогнозах щодо можливості великої війни. Проте, побачивши реальність на власні очі під час шести поїздок до України, він був глибоко вражений українською нацією:

«Я надихаюся тим, що люди своєю силою не здаються. Саме своєю єдністю вони борються далі».

Аналітик підкреслив, що найголовніші та найгрізніші сучасні технології — це дрони, радари та протиповітряна оборона. Згадуючи нещодавні інциденти з падінням російських безпілотників на територію країн НАТО (зокрема, у Латвії та Румунії), він закликав литовців до негайного навчання та адаптації:

«Після недавніх жахливих нальотів на Київ та інші міста України, нам треба готуватися і вчитися, бо дуже швидко може з'явитися і в нас "п'яна бомба" з неба. Війна дуже страшна тим, що в одному місці може нічого не відбуватися і бути спокійно, а в іншому — справжнє пекло. Тому ми всі маємо намагатися, щоб війна закінчилася швидше».

Цю тезу підтримав і Arkadijus Vinokuras, який поділився деталями своєї нещодавньої зустрічі з очільником ГУР МО України генералом Кирилом Будановим. За словами організатора, український генерал високо оцінив литовську ініціативу, наголосивши: «Продовжуйте свої мітинги. Вони для нас дуже важливі». Попри те, що фізично на площі збирається не так багато людей, онлайн-трансляції збирають тисячі переглядів, формуючи потужний інформаційний фронт.

«Ми хочемо, щоб над головами мирних громадян співали птахи, а не дзижчали дрони»

Спеціально для учасників мітингу організатори організували прямі телефонні включення з Україною. Першою до литовців звернулася Natalyja Gumeniuk — полковниця, заступниця начальника Одеської військової академії. Вона говорила від імені українських матерів, акцентуючи увагу на стиранні кордонів для сучасної зброї:

«Важливо, щоб кожен сьогодні в цивілізованому світі усвідомлював: технології розвиваються дуже стрімко. Ми бачимо кожного дня і відчуваємо кожної ночі, як на нас і наших дітей летять ракети та дрони-розвідники. Дрони — це та небезпека, яка не бачить кордонів. Сьогодні війна над Україною зачіпляє і мирне небо інших держав: громадяни Молдови, Румунії, країн Балтії вже знають небезпеку, яку вони несуть».

Вона наголосила на критичній необхідності створення системного, реального захисту та посилення протиповітряної оборони для всієї Європи: «Ми хочемо, щоб над головами мирних громадян співали птахи, а не дзижчали дрони».

«Шахеди» не завоюють країну, її завоює паніка

Наступним наживо з України (безпосередньо з майстерні, де виготовляють дрони для ЗСУ) долучився волонтер та керівник фонду Emilis Zingeris. Він розповів, що пліч-о-пліч у цехах працюють люди віком від 20 до 60 років, різних професій, об'єднані однією метою — збити ворога.

Його звернення було присвячене психологічній стійкості цивільного населення перед лицем повітряних загроз. Він пояснив базові механічні та статистичні аспекти дронових атак, щоб зняти паралізуючий страх:

«Те, що десь над нами летить якийсь "шахед" і ми всі тремтимо, — це передусім нормальна реакція, бо ми ще не розуміємо, наскільки це страшно чи ні. Але що нам важливо знати в Литві? Якщо один дрон летить над територією країни, ймовірність того, що він влучить саме у вас — мінімальна. Тому, по-перше, — спокій. Жодної паніки. Пам'ятайте: "шахедами" вас не завоюють, скільки б їх не було. Країну завойовують тоді, коли є паніка та діють психологічні й інформаційні ворожі маніпуляції».

Emilis Zingeris також дав практичні поради: у разі реальної загрози не шукати укриття в легких конструкціях на кшталт спортзалів, а обирати надійні бетонні сховища, але головне — зберігати солідарність і не піддаватися на дезінформацію.

«Війна ведеться у двох сферах. Спочатку ми маємо перемогти ментально»

Підсумовуючи військову та технологічну аналітику вечора, слово взяв Valerijus Šerelis — підполковник запасу, який свого часу командував литовським контингентом в Афганістані, а нині є інструктором Литовської військової академії та бардом.

Він згадав доктрину начальника генштабу РФ Герасимова, яка передбачає три фази: безконтактну війну, контактну та післявоєнне врегулювання, зазначивши, що протистояння відбувається не лише на полі бою:

«Війна відбувається у двох сферах: ментальній і фізичній. Тому спочатку ми маємо перемогти морально, не здаватися. Ментально бути швидшими, інноваційнішими, щоб виробляти ті речі, яких їм не вистачатиме. І фізично ми маємо бути сильнішими і мудрішими, щоб ворог навіть не міг протистояти».

На завершення свого виступу Valerijus Šerelis виконав дві символічні композиції: українською мовою («Все могло би бути добре... Отвір в шоломі, куля в голові») та литовською («Lašas po lašo»), які стали емоційним кульмінаційним моментом мітингу.

Після слів вдячності міжнародним гостям, зокрема волонтерам з Італії, які були присутні на площі, 179-й мітинг традиційно завершився спільним фотографією та виконанням Державного Гімну України.

Довідка:

Ініціатива «Понеділкові мітинги на підьримку України» (Pirmadienio mitingai) у Вільнюсі була започаткована громадськими діячами Литви задля постійної та безперервної підтримки України. Щотижня на Кафедральній площі збираються небайдужі громадяни, політики, військові експерти та волонтери. Головна мета мітингів — не дати Європі «звикнути» до війни, збирати допомогу для ЗСУ, протидіяти російській пропаганді та демонструвати українцям, що Литва залишається їхнім надійним і незламним союзником до самої перемоги.

Олег ГОЛОВАТЕНКО, RadioUA.LT,
фото автора

Литовська перекладачка Доната Рінкевічєнє стала лауреаткою престижної премії литовського PEN-центру та Міністерства культури Литви за бездоганний переклад роману українського письменника Василя Шкляра «Заячий костел». Відзнака має офіційну та символічну назву — «Крісло перекладача року» (Metų vertėjo krėslas).

Реакція автора та перспективи екранізації

Про цю подію повідомив сам Василь Шкляр на своїй сторінці у Фейсбуці, доповнивши допис спільною фотографією з нагородженою. Письменник тепло привітав перекладачку, висловивши їй глибоку вдячність.

«Нехай же це Крісло, дорога Донато, стане для тебе непохитним Троном, бо ти справжня королева художнього перекладу», — наголосив автор.

Також Шкляр поділився амбітними планами: він упевнений, що найближчим часом кінематографісти Литви та України створять спільний фільм за мотивами «Заячого костелу», який розкриє історію боротьби за «нашу і вашу свободу».

Бекграунд: про перекладачку

Доната Рінкевічєнє — відома в Литві літературна діячка, яка активно та професійно перекладає українську літературу з 2019 року. Саме завдяки її праці литовські читачі мають змогу знайомитися з творами багатьох провідних сучасних українських авторів, постійно розширюючи знання про культурний контекст України.

Історія створення роману «Заячий костел»

Роман, за переклад якого присуджено премію, присвячений литовському національно-визвольному руху опору — «лісовим братам», які чинили збройний спротив радянській окупації в середині ХХ століття. В основі сюжету — історія літнього партизана Йонаса, який пройшов крізь гітлерівську окупацію, радянські табори і навіть воював пліч-о-пліч з українськими повстанцями ОУН-УПА.

• Задум твору: Близько шести років тому литовські діячі запросили Василя Шкляра до своєї країни з проханням написати книгу про місцевих повстанців — таку ж потужну, як і його відомі твори про український рух опору.

• Дослідження та живі свідки: Робота над книгою тривала понад 5 років. Окрім вивчення великого масиву документальних архівних матеріалів, письменник мав безцінну нагоду особисто поспілкуватися зі справжніми старими партизанами. Значний вплив на роман справили розмови з 98-річним Йонасом Свілайнісом (позивний «Лютас») та 94-річним Йонасом Каджіонісом. За словами автора, ці люди дозволили передати історію абсолютно щиро, без зайвого пафосу та штучної патетики.

• Символіка назви: «Заячий костел» — це не релігійна споруда, а метафоричний литовський вислів, що означає своєрідне жартівливе покарання для дітей. Якщо малі хлопчаки втручалися в серйозні розмови дорослих, старші обіцяли їм «показати заячий костел»: брали дитину за скроні та вуха й підіймали над землею, що було досить болісним та запам'ятовуваним уроком.

Ця неймовірна відданість своїй справі та нації має глибоке коріння і передається у спадок: син пані Світлани, талановитий педагог Олексій Корж, про якого ми розповідали у попередніх публікаціях, нині викладає французьку мову дітям війни у Міжнародній українській школі (МУШ) Литви. Для юних українців, що були змушені тікати від війни або залишаються під обстрілами у прифронтових містах, освіта сьогодні — це головний місток, який єднає їх з Україною. Тож ми зустрілися зі Світланою Корж, аби записати справжній, невигаданий літопис освітянської боротьби — про підпільну роботу в окупації, болючу зраду колишніх друзів, мужність, від якої перехоплює подих, і щоденні тихі подвиги тих, хто тримає наш український мур.

Від дитячих ігор до школи життя

Олена Головатенко: Пані Світлано, ви зараз живете і працюєте в Києві, проте ваш ліцей продовжує функціонувати дистанційно з Херсона. Хочеться, щоб наші слухачі ближче познайомилися з вами. Ви представляєте цілу педагогічну династію — це не просто прізвище в українській освіті, а велика історія родини і багаторічного професійного досвіду. Розкажіть, як усе починалося?

Світлана Корж: Цю професію я бачила і відчувала ще з глибокого дитинства. Моя мама була вчителькою, тож я була дуже добре обізнана у всіх тонкощах цієї праці. Коли була зовсім маленькою, завжди розкладала ляльки і гралася з ними: уявляла, що я — вчителька, а вони — мої учні. Тому я змалечку твердо знала свій шлях. Закінчила школу, потім педагогічний інститут. Ще коли була студенткою, працювала вожатою у шкільних таборах, тобто з дітьми я пліч-о-пліч дуже давно.

Після інституту сім років пропрацювала вчителькою англійської мови. А свій шлях керівника я починала зі спеціальної школи для дітей з інвалідністю, які мали розумову відсталість. Саме там я багато чому навчилася — перш за все, працювати з різними людьми, шукати підхід до кожної, навіть найскладнішої дитини. Згодом я стала директоркою звичайної загальноосвітньої школи, пропрацювала там п'ять років і перейшла до нинішнього ліцею. Мій загальний педагогічний стаж — 21 рік, з яких 15 я очолюю навчальні заклади. Завжди намагалася залишити світлий слід у кожному колективі. Зараз у нас дуже гарна школа — відомий у місті навчальний заклад із глибокими традиціями, власною історією та великими досягненнями.

Шкільне укриття, російські танки та уроки на самовиживання

Олена Головатенко: Ви керуєте Херсонською школою, яка продовжує роботу під час повномасштабної війни. На мою думку, українські педагоги — це ті люди, які по цеглинці збирають фундамент новітньої української нації. Як вам вдалося втримати цей мур, коли навколо психологічне виснаження, відсутність інтернету та світла, а учні і вчителі розпорошені по всьому світу?

Світлана Корж: Зберегти школу — це було надзвичайно важке завдання. Я в деталях пам'ятаю той день, коли почалася повномасштабна війна. Першою емоцією, як і у всіх, була розгубленість: що робити далі? Як діяти? Наш ліцей знаходиться в самому центрі Херсона, зовсім поруч із військовою частиною. Того ранку я пішла на роботу. Ми вже зрозуміли, що почався наступ — російські десантники висаджувалися на Антонівському мосту.

У цей час перелякані люди з найближчого села Антонівка почали масово тікати в місто. І ми з колективом прийняли тверде рішення — відкрити двері ліцею і приймати біженців. Ми створили справжній волонтерський хаб. Разом із нашими вчителями, батьками та переселенцями ми жили під одним дахом цілий місяць, разом готували їжу і підтримували одне одного. Так тривало, поки російські танки не проїхали просто повз наш навчальний заклад і не почали обстрілювати сусідню військову частину. Нас врятувало шкільне укриття. Ми всі миттєво евакуювалися туди, і це зберегло нам життя.

Якийсь час ми були розгублені щодо того, як продовжувати освітній процес. Але наприкінці березня сіли і прийняли рішення — переводимо всіх учнів на дистанційний формат. У нас вже був гарний досвід часів ковіду. Завдяки цьому ми змогли успішно виконати всю програму і завершити 2021/2022 навчальний рік. Особливо важливо це було для наших одинадцятикласників: вони змогли отримати документи і вступити до омріяних вишів.

Влітку ми зібралися знову: до війни у нас була тисяча учнів. З 1 вересня ми відновили роботу, запровадивши ще й індивідуальну, сімейну та екстернатну форми. Почали працювати у дві зміни, щоб дітям, які роз'їхалися по всьому світу, було зручно відвідувати уроки в різних часових поясах — від Америки до Європи. Зараз у нас дистанційно навчається 700 дітей. Відповідно до рекомендацій Міністерства освіти, ми запровадили українознавчий компонент (українська мова, література, історія України), щоб наші діти, хай би де вони були, не втрачали зв'язку з Батьківщиною.

Окупація і порятунок бази даних бійців АТО

Олена Головатенко: А що відбувалося безпосередньо в окупованому Херсоні? Ви ж опинилися сам на сам із ворогом.

Світлана Корж: Життя в окупації було дуже небезпечним, але ми діяли активно. Коли окупанти тільки зайшли, вони почали поступово, мов метастази, захоплювати всі сфери діяльності. Але наші херсонці — неймовірно безстрашні люди. Вони масово виходили на мітинги проти окупації, жодного дня не підтримуючи ворога.

«Можу вам чесно сказати: ми змогли вивезти і сховати всі матеріальні цінності ліцею. Але найголовніше — ми врятували всі персональні дані наших учнів та їхніх батьків. Дуже багато батьків наших школярів були ветеранами АТО. Якби ці списки потрапили до рук росіян, наслідки були б катастрофічними».

Ми заховали всі особові справи, шкільні журнали, документи про освіту — абсолютно все. Вони не одразу втрутилися в наш процес, бо ще вивчали місто. Тому ми встигли офіційно завершити навчальний рік 29 квітня. А вже 1 травня нашу школу було фізично захоплено. Росіяни призначили свого, так званого, «нового директора», набрали якихось 20 учнів і намагалися запустити процес за своєю програмою.

Олена Головатенко: Ваші колеги, які погодилися на співпрацю з окупантами, вони потім втекли чи й досі живуть у Херсоні?

Світлана Корж: З гордістю можу наголосити: з мого особистого колективу жоден вчитель не погодився працювати на окупантів! Жоден! А ті колаборанти, які прийшли з інших навчальних закладів викладати в захопленій школі, як тільки почули про наступ ЗСУ і звільнення Херсона 11 листопада — одразу ж повтікали. У місті їх зараз немає. Проти них відкриті кримінальні справи за колабораціонізм: дехто втік до Криму, дехто на тимчасово окупований лівий берег Дніпра.

Болюча зрада подруги та втеча під обстрілами

Олена Головатенко: Пані Світлано, чи маю я право спитати, як особисто ви виривалися з того пекла?

Світлана Корж: Так, звичайно. Коли захопили гімназію, я гостро відчула небезпеку для власного життя. Мені почали постійно телефонувати і запрошувати на "співпрацю". А найболючіше було те, що моя близька подруга, директорка іншого херсонського навчального закладу, з першого ж дня підтримала окупацію. Вона щодня телефонувала мені і монотонно вмовляла перейти на бік ворога. Коли я відмовлялася, вона вичитувала мені справжні лекції: мовляв, як це гарно, що "рускій мір" прийшов сюди надовго і нікуди він не піде. Я їй тоді твердо відповіла: "Ми ще подивимося, куди він піде".

Невдовзі окупанти почали приходити безпосередньо до школи, розпитували, чи я не з'являлася. Я зрозуміла, що чекати більше не можна. 10 червня я прийняла рішення виїжджати з міста. Дорога через Василівку була страшною. Ми їхали під постійними обстрілами. Першого разу нас не випустили, розвернули назад. Другого разу колону знову обстріляли, але ми якимось дивом змогли прорватися крізь вогонь і виїхати до Запоріжжя. Мої батьки залишилися в місті — вони й досі живуть у Херсоні. Рівно через тиждень після мого від'їзду до їхнього дому вломилися військові. Шукали мене. Мама відповіла, що не знає, де я. Після того страшного візиту і пережитого стресу в мами стався інсульт...

Граната для "директора" і золото з черлідингу

Олена Головатенко: Як взагалі не втратити віру в людей після такого? Війна стала жорстоким лакмусом, де більше немає півтонів — є тільки чорне і біле, ворог і друг.

Світлана Корж: Я розкажу вам історію, яка є найкращою відповіддю на це запитання. Це реальний героїчний подвиг моєї заступниці Ірини Радецької. Коли росіяни окупували нашу школу і посадили туди свого "директора", вона десь на вулиці знайшла гранату.

«Вона прийшла просто до школи, зайшла в кабінет до цього призначеного окупантами чоловіка, подивилася йому в очі і сказала: "Ви тут ніхто. Яке ви маєте право? Забирайтеся звідси!" — і кинула гранату».

Ірина Радецька у СІЗО, де її тримали російські військові. Фото: приватний архів

Мабуть, вона просто не зуміла її правильно розкрити, тому вибуху не сталося. Зараз, збоку, це може здатися трохи нерозважливим, але тоді це був нестримний порив, щирий і відчайдушний протест української жінки проти окупації. Звісно, після цього приїхала військова комендатура. Ірину забрали "на підвал". Близько тижня вона провела там, проходячи через страшні допити. Зрештою, їй дивом вдалося вирватися на волю, хоча її здоров'я після цього підвалу дуже похитнулося. Пізніше я подала відповідні документи, Ірину Радецьку офіційно нагородили медаллю за відвагу. Я знаю багатьох колег, які опинилися в катівнях тільки через те, що не встигли виїхати вчасно. Мені просто пощастило вислизнути за тиждень до того, як за мною прийшли.

Олена Головатенко: Що сьогодні вас сьогодні тримає і надихає?

Світлана Корж: Мене надихають мої вчителі, які продовжують активно волонтерити. Ми не просто ведемо уроки — ми тримаємо свій тиловий фронт. У нашому закладі засновано філіал «Швейної роти». Наша вчителька трудового навчання організувала роботу, і ми маємо зв'язок із закордоном. Діти на заняттях гуртків шиють спеціальний адаптований одяг для поранених українських військових (він необхідний при опіках, після складних операцій на кінцівках) і передають його у шпиталі. Ми вже третій рік поспіль купуємо і ремонтуємо автівки для армії, збираємо на генератори.

Готуємо їжу для біженців у школі

А ще мене вражає наш професіоналізм. Уявіть, ми беремо участь у військово-спортивній грі "Пліч-о-пліч" і нещодавно посіли перше місце з... черлідингу! Як це можливо онлайн? Наша вчителька розписала кожній дитині рухи, діти виконували їх вдома перед камерами, а потім вона так професійно і геніально змонтувала це відео, що картинка склалася у фантастичний, синхронний малюнок справжнього виступу! І це в умовах блекаутів, коли вчителі живуть під обстрілами, ходять у "пункти незламності" ловити інтернет і ведуть уроки онлайн. 

Віра як єдиний шлях у майбутнє

Готуємо їжу для біженців у школі

Олена Головатенко: Наостанок з якими словами ви би хотіли звернутися до своїх колег-освітян, які щоранку прокидаючись після важких ночей, вмикають камеру, щиро посміхаються дітям і кажуть: "Усе буде добре!”

Світлана Корж: Я б хотіла попросити всіх: ніколи не втрачайте віри. Бо коли є віра — тоді є майбутнє. Треба вірити, надіятись і жити. Завжди, коли я зустрічаюся зі своїм неймовірним колективом, я кажу їм, що найголовніше — це віра в те, що цей жах закінчиться і перемога буде за нами. Віра в наших учнів, віра у власний професіоналізм. Ми змогли зберегти нашу шкільну родину, тому я бажаю кожному українському вчителю наснаги, витримки і непохитної надії у наш завтрашній день.

Підготували:
Олена ГОЛОВАТЕНКО, Олег ГОЛОВАТЕНКО

фото: з особистого архіву Світлани КОРЖ

На головній фото: Мітинг під час окупації

20 травня 2026 року на Кафедральній площі у Вільнюсі відбулася масштабна акція солідарності з українськими військовополоненими. Захід був приурочений до третьої річниці виходу маріупольського гарнізону з території металургійного комбінату «Азовсталь». Організатором виступила Українська молодіжна група в Литві (VšĮ «Ukrainiečių jaunimo grupė») у координації з Асоціацією родин захисників «Азовсталі» та за офіційної підтримки Посольства України (ФОТОРЕПОРТАЖ).

Ця подія стала частиною глобальної інформаційної кампанії, яка проходить у містах Європи та США, щоб нагадати світові про трагедію українських бранців.

Бекграунд: 86 днів оборони та три роки в очікуванні свободи

Згідно з офіційними даними, оборона Маріуполя є однією з найтрагічніших та найгероїчніших сторінок сучасної історії:

• Оборона міста тривала 86 днів в умовах постійних російських ударів, нестачі їжі, води та медикаментів, а також застосування ворогом термобаричної та хімічної зброї.

• З 16 по 20 травня 2022 року 2439 українських захисників, виконуючи наказ командування задля збереження життів, вийшли у російський полон.

• Попри надані міжнародними посередниками гарантії щодо обміну протягом 3-4 місяців, понад 1000 оборонців досі залишаються у катівнях РФ.

• Серед них — понад 800 бійців бригади «Азов», яких Росія систематично не допускає до обмінних процесів.

• За свідченнями правозахисних організацій та звільнених воїнів, військовополонені щодня зазнають тортур і голоду, тоді як представники Міжнародного комітету Червоного Хреста так і не отримали повноцінного доступу до місць їхнього утримання.

Головні меседжі заходу та голоси учасників

Учасники акції вийшли на головну площу Вільнюса з українськими прапорами та плакатами, на яких майоріли написи: «FREE AZOVSTAL DEFENDERS», «3 YEARS OF TORTURE», а також литовськомовний заклик «TYLĖJIMAS ŽUDO» (Мовчання вбиває).

Після завершення офіційної частини, присутнім запропонували написати теплі слова на аркушах для захисників, які вже повернулися з полону, та їхніх родин. Наприкінці травня ці листи передадуть до Асоціації родин захисників «Азовсталі».

Анна Гуменна, співзасновниця Української молодіжної групи в Литві (UMGL/UYGL), у коментарі для RadioUA.LT підкреслила основну мету ініціативи:

«Основний меседж – це не забувати, що захисники і оборонці "Азовсталі" досі перебувають в полоні, що захисників Маріуполя, азовців, не допускають до обмінів. І ми зараз бачимо мало захисників "Азовсталі" звільнених».

Вона також пояснила, як саме українці за кордоном можуть щоденно впливати на ситуацію:

• Не мовчати та постійно поширювати інформаційні кампанії.

• Донатити на ініціативи, що сприяють реабілітації українських військових у країнах Європи, зокрема в Литві.

• Порушувати тему війни у щоденних рутинних розмовах з іноземцями.

Валерія Єфімова, членкиня UYGL, закцентувала увагу на глибокому історичному підґрунті нинішньої боротьби:

«Україна майже не має жодної сторінки, коли б нам була дана свобода... Всю нашу історію українці боролися за право на власну мову, за ідентичність. Тому для нас, по-перше, це пам'ятка для молоді, особливо за кордоном, що коїться в Україні і що ми повинні пам'ятати про військових, про волонтерів, про нацгвардійців і всіх, хто захищає нашу Україну, хто стоїть за її тил».

Учасниця заходу Марія Кутнякова (Культурний клуб Cult.Ukraine), залишаючи своє побажання на папері, висловила спільну думку багатьох українців:

«Я подякую за захист і за боротьбу за українську державність. Бо якби не ці люди, то України б не було. Я хочу подякувати їм за те, що вони витримали все, що там з ними відбувалося. І я їм бажаю відновитися та повернутися до мирного і спокійного життя».

Олег ГОЛОВАТЕНКО,
фото автора

Від перших українських ефірів до сучасних хвиль

Згадки про трансляції українських програм. Фото сторінок книги Северінаса Вайтієкуса "Українці в Литві"

Українське слово зазвучало в литовському ефірі майже з самого початку заснування суспільного радіомовника:

• Литовське радіо розпочало своє регулярне мовлення 12 червня 1926 року з тогочасної столиці — Каунаса.

• Вже 4 квітня 1929 року відбулася історична подія: перша півгодинна радіопередача українською мовою, підготовлена Литовсько-українським товариством.

• У цих ранніх програмах актуальні повідомлення та новини читалися відразу кількома мовами: литовською, українською, польською, французькою та мовою есперанто, а також лунала автентична українська музика.

• Новітній етап відродження мовлення розпочався 15 квітня 1989 року, коли в ефір вийшла перша сучасна українська радіопередача.

• Біля її витоків стояли віддані активісти: багаторічний ведучий Юрій Паньків, Василь Капкан, Іван Юзич, Валерій Оліфер та Valentyna Kukinienė.

• З травня 1997 року, завдяки пропозиції Наталії Михайлової, передача отримала свою знану назву — «Калинові Грона» (литовською «Putino kekės»).

Саме з передачею Юрія Паньківа на хвилях LRT Klasika тісно переплелася професійна доля Sonata Jadevičienė. Вона багато років працювала в тандемі з цим незмінним ветераном ефіру, забезпечуючи високу якість звучання аж до останньої передачі з його участю 31 грудня 2022 року. З початком повномасштабної війни Sonata продовжила свою місію як звукорежисерка програми «Українська Хвиля» (з липня 2022 року), працюючи пліч-о-пліч з її редакторкою Оленою Головатенко до квітня 2026 року.

Школа виховання: мікрофон для українських дітей

Сьогодні Sonata Jadevičienė не обмежується лише роботою над професійними дорослими програмами — вона щедро інвестує свій досвід у майбутнє покоління. У грудні 2025 року під час урочистих заходів у Міжнародній українській школі Литви (МУШ) вона отримала особливу подяку за свою самовіддану працю.

• Протягом двох років звукорежисерка годинами працювала з українськими дітьми над спецвипусками “Української Хвилі” на Радіо LRT Klasika, навчаючи їх складній професійній роботі біля мікрофонів.

• Можна без перебільшення вважати, що завдяки цій довготривалій праці стартувало і пішло у самостійне плавання Міжнародне освітнє радіо «Український Альянс» RadioUA.LT Міжнародної української школи Литви (МУШ).

• Директорка МУШ Олена Внуковська під час вручення нагороди підкреслила, що завдяки роботі на радіо діти отримали неймовірне право творити, бути почутими та стати справжніми радіоведучими.

• Шеф-редакторка RadioUA.LT Олена Головатенко щиро відзначила, що Sonata є людиною надзвичайно чуйною і терплячою, яка щоразу дарує дітям свою доброту та передає безцінний професіоналізм.

"Радіо — це все. Тут немає ні світла, ні сценографії — лише звук"

Понад 25 років свого творчого життя Sonata присвятила радіотеатру — особливому, глибокому жанру, де уява слухача стає головною візуальною сценою. Її шлях розпочався з нот і клавіш: з дитинства вона грала на фортепіано та закінчила музичну академію. Однак своє справжнє покликання майстриня знайшла після знайомства з радіорежисеркою Nijolė Baranauskaitė, усвідомивши, що хоче "компонувати" не лише мелодії, а й складні акустичні ландшафти.

Професійний світогляд режисерки формувався у співпраці з легендарними постатями литовського радіо і кіно, такими як Daiva Sviglinskienė, Pranas Morkus, Gytis Lukšas, Juozas Javaitis та Vilius Karalius. Робота починалася ще в епоху магнітних плівок, коли створення ефіру вимагало неймовірної "фізичної акробатики" за пультом для своєчасного та точного виведення мікшерів. Свій найперший радіоспектакль — складну п'єсу «Остання стрічка Креппа» з актором Audrius Kadravičius — вона згадує як колосальний технічний і творчий виклик.

Голос як найскладніший інструмент: малювання фломастером у студії

Робота актора перед студійним мікрофоном радикально відрізняється від гри на театральній сцені.

"Ти не можеш ні змахнути рукою, ні підморгнути оком", — розкриває професійні секрети Sonata. Увесь фізичний та психологічний стан персонажа має передаватися виключно через голосову інтонацію.

Звукорежисерка згадує надзвичайно показовий випадок з відомими акторами Vytautas Rumšas та Janušauskaitė. Коли під час запису ніяк не вдавалося знайти потрібну емоцію для одного з діалогів, режисери запропонували акторам нестандартний підхід: просто уявити в руках товстий, яскравий фломастер і "промальовувати" ним кожне слово. Цей несподіваний психологічний інструмент блискавично змінив логіку тексту і додав голосам абсолютно нових, переконливих барв.

Ще одним блискучим прикладом звукової драматургії стала її спільна робота над історичною п'єсою Vida Mikšytė-Markevičienė "Візія королеви Бони". У цій постановці продуманий музичний та шумовий фон не просто супроводжує акторський текст, а стає повноцінним героєм, створюючи напругу та передаючи передсмертні внутрішні діалоги й видіння італійської королеви.

Мрія про історію без жодного слова

Незважаючи на колосальний багаж досвіду і тисячі змонтованих ефірних годин, Sonata Jadevičienė залишається у постійному пошуку. Хоча технічний прогрес крокує вперед, а штучний інтелект тепер допомагає швидко реставрувати записи та прибирати студійний брак, фундаментальна творча суть професії не змінюється.

Сьогодні звукорежисерка виношує сміливу амбіцію — вона мріє створити повноцінний радіоспектакль взагалі без тексту. Це має бути глибока, захоплива історія, розказана слухачеві виключно через симфонію музики, шумів та просторових звуків. Крім того, вона покладає великі надії на розбудову технічних потужностей LRT у майбутньому: появу нових сучасних фолі-студій, де просто під час запису можна було б наживо відтворювати кроки по піску чи гравію, роблячи радіотеатр ще більш тактильним, об'ємним і живим.

Олег ГОЛОВАТЕНКО, RadioUA.LT,
фото автора

Представляти Україну на авторитетному щорічному форумі землевпорядників Східної Європи вирушили начальник Управління сертифікації Держгеокадастру Ольга Лахматова та заступник начальника управління – начальник відділу сертифікації Олександр Захаренко. Візит відбувся на офіційне запрошення декана інженерного факультету Університету імені Вітаутаса Великого (Vytautas Magnus University) Роландаса Домейка.

Головною подією для української сторони стала доповідь на тему: «Регулювання доступу до професії інженера-геодезиста та інженера-землевпорядника в Україні: нинішня система, зміни у воєнний час та майбутні напрямки розвитку моделі сертифікації, що відповідає європейським стандартам». Під час виступу спікери окреслили виклики, які постали перед фахівцями через військову агресію, та поділилися планами щодо повної синхронізації українських кваліфікаційних вимог із нормами ЄС.

Цьогорічний захід об'єднав науковців та практиків із Литви, Латвії, Польщі, України, Казахстану та Туреччини. Учасники обговорювали актуальні проблеми землеустрою, кадастру, геодезії, картографії та дистанційного зондування Землі.

Окрім виступу, представники Держгеокадастру долучилися до фахових дискусій, присвячених регулюванню доступу до професії сертифікованих інженерів. Члени делегації також ознайомилися із сучасними тенденціями щодо удосконалення якості виконання топографо-геодезичних та землевпорядних робіт, здобули нові практичні навички у сфері професійної атестації та обмінялися цінним досвідом з іноземними колегами-експертами.

Довідка:

Міжнародна конференція «Baltic Surveying» є традиційним майданчиком для обміну досвідом між фахівцями з адміністрування земельних ресурсів, нерухомості та геопросторових даних країн Балтії та інших держав. Університет імені Вітаутаса Великого у Каунасі, зокрема його Сільськогосподарська академія (Agriculture Academy), на базі якої проходив захід, є одним із провідних європейських осередків інженерних, аграрних та біоекономічних наук.

У травні українська спільнота у Литві об’єднується заради двох критично важливих ініціатив: нагадування світу про військовополонених оборонців Маріуполя та захисту демократичних цінностей від загрозливих законодавчих змін всередині України.

Треті роковини виходу з «Азовсталі»: Вільнюс виходить на площу

Завтра, 20 травня 2026 року, о 18:00 на Кафедральній площі (Katedros aikštė) у Вільнюсі відбудеться масштабна акція на підтримку українських військовополонених. Захід організовано Українською молодіжною групою в Литві (VšĮ «Ukrainiečių jaunimo grupė») у координації з Асоціацією родин захисників «Азовсталі» та за підтримки Посольства України.

Ця подія приурочена до третьої річниці виходу маріупольського гарнізону з території металургійного комбінату. Після 86 днів безпрецедентної оборони під постійними російськими ударами, зокрема із застосуванням термобаричної та хімічної зброї, в умовах відсутності води, їжі та медикаментів, з 16 по 20 травня 2022 року 2439 українських захисників вийшли у російський полон за наказом командування задля збереження життів.

Попри гарантії міжнародних посередників щодо звільнення за 3-4 місяці, понад 1000 оборонців (з них понад 800 — бійці бригади «Азов») досі утримуються в російських катівнях. За даними правозахисних організацій та свідченнями звільнених воїнів, росія продовжує систематично порушувати Женевські конвенції: українські полонені щодня зазнають тортур, голоду та знущань, а представники Міжнародного комітету Червоного Хреста так і не отримали повноцінного доступу до місць їх утримання.

Акція у Вільнюсі є частиною глобальної кампанії у містах Європи та США. Учасники матимуть змогу підписати спільний банер і залишити слова підтримки для колишніх полонених та їхніх родин.

Загроза правам людини: українці повстали проти законопроєкту №15150

Одночасно з боротьбою за визволення полонених, громадянське суспільство стикається з внутрішніми викликами. 17 травня у Вільнюсі VšĮ «Ukrainiečių jaunimo grupė» разом із ГО «Молодіжне об’єднання Мі.Ві.Вімен» (Me.We.Women NGO) провели солідарний протест проти скандального законопроєкту №15150. Це нова редакція Цивільного кодексу України, яка має замінити кодекс 2003 року.

Документ на понад 800 сторінок Верховна Рада ухвалила у першому читанні 28 квітня 2026 року (254 голоси «за»). Процес відбувся у турборежимі — менш ніж за три тижні після реєстрації, без належних консультацій та з ігноруванням понад 200 сторінок правок Міністерства юстиції.

Громадські та правозахисні організації (Ukraine Pride, БО Марш Жінок, ГО Сфера, ГО Автомайдан та ін.) б’ють на сполох, адже документ містить низку вкрай небезпечних і дискримінаційних норм:

• Дискримінація жінок: Повертаються патерналістські підходи. Документ передбачає можливість затягування розлучень для «примирення» (ст. 1488, 1553), дозволяє позбавити жінку прізвища за «аморальну поведінку» чи «зраду» (ст. 1516), обмежує доступ до допоміжних репродуктивних технологій (ЕКЗ) лише медичними показаннями (ст. 1735) та вводить солідарну відповідальність за мікропозики партнера.

• Анти-ЛГБТІК+ положення: Ст. 1474 безальтернативно визначає шлюб як союз чоловіка і жінки. Документ забороняє спільне усиновлення (ст. 1660, 1669) та анулює навіть ті одностатеві шлюби, які були укладені за кордоном (ст. 1875). Це прямо суперечить євроінтеграційним зобов'язанням України.

• Ризики для розслідувачів та свободи слова: Введення розмитого поняття «доброзвичайності» створює інструмент для судової цензури. Окрім того, ст. 328 про «право на забуття» дозволяє видаляти інформацію, що нібито «втратила суспільний інтерес», без винятків для журналістських матеріалів. Також передбачено обмеження доступу військовослужбовців до власного «цифрового образу».

• Розкрадання публічного майна: Дев'ята книга кодексу вводить механізм «посідання» (фактичного контролю над майном без документів). Запис у реєстрі стає вирішальним доказом, навіть якщо був внесений незаконно, що загрожує масовою легалізацією рейдерських захоплень державних земель, лісів та культурної спадщини.

Особливий резонанс викликали результати розслідування ініціативи «Люди з картонками» та ГО «Автомайдан». У складі робочої групи, що розробляла документ, виявлено «російський слід». Наукова координаторка Наталія Кузнєцова станом на 2022 рік значилася арбітром Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті рф, а її син та заступник Олексій Кот є випускником «Російської школи приватного права».

«Дуже часто чую фразу: "зараз це не на часі" у контексті прав жінок, ЛГБТК+ спільноти та прав людини загалом. Я можу зрозуміти, що зараз пріоритетом є фізична безпека, але це точно не останнє питання. За ухваленими законами жити доведеться всім нам», — зазначила членкиня UYGL та співзасновниця Me.We.Women NGO Валерія Єфімова.

Реакція суспільства та міжнародної спільноти не забарилася. Петиція з вимогою ветувати закон набрала 25 000 голосів усього за 13 годин і вже очікує на розгляд Президента Володимира Зеленського. Свою позицію висловили і міжнародні партнери: 18 травня посольства 22 європейських держав та Канади оприлюднили спільну заяву (до Дня боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією). Дипломати чітко артикулювали, що підтримка України та її європейського майбутнього нерозривно пов'язана із забезпеченням рівності та верховенства права.

Вільнюс, 19 травня 2026 року — Низка українських громадських організацій, освітніх та медійних ініціатив у Литві виступила зі спільним зверненням до Сейму, МВС, Департаменту у справах національних меншин та мерії Вільнюса. Приводом стала поточна міжнародна конференція «iN'26: Integracijos ir įtraukties forumas» , що проходить 19–20 травня. Підписанти вимагають перегляду політики представництва національних громад і відмови від нав'язування наративів російської колонізації.

Загроза імперського дискурсу під виглядом інклюзії

Автори звернення висловлюють глибоке занепокоєння тенденцією, коли на подібних міжнародних майданчиках представників різних національних громад, що історично постраждали від російської та радянської окупації, узагальнюють терміном «російськомовні». У заяві наголошується, що багатокультурність не може зводитися до штучного домінування російської мови під приводом «зручності спілкування», оскільки це є прямим продовженням імперського культурного наративу.

Організатором поточного форуму виступає Департамент у справах національних меншин. За словами авторів петиції, програма заходу не забезпечує належної видимості українців, хоча сьогодні ця громада є невіддільною та надзвичайно впливовою частиною громадянського життя Литви.

Бекграунд: За офіційними даними Департаменту міграції Литви, станом на початок 2026 року в країні проживає близько 85 тисяч українців (понад 100 тисяч пройшли через систему тимчасового захисту з початку повномасштабного вторгнення РФ). Українці наразі є найбільшою іноземною діаспорою в країні. Попри це, у програмі форуму iN'26 до обговорення українських біженців залучені переважно представники міжнародних структур, без прямого представництва українських профільних НУО в панельних дискусіях.

Вимоги громад: від медіа до освіти за принципом «Нічого про нас без нас»

Представники української діаспори наполягають, що захист прав меншин не повинен обмежуватися підтримкою мови колишньої імперії. Справжня деколонізація, на їхнє переконання, має включати:

• Підтримку культурного та мовного розмаїття (українською, білоруською, їдиш тощо).

• Сприяння українським інформаційним платформам та культурним просторам, зокрема в ефірі суспільного мовника LRT.

• Фінансову та інституційну підтримку книговидання, освіти, театру мовами національних громад.

• Системний діалог між державними установами та представниками меншин.

Бекграунд: Вимога щодо присутності на платформах LRT звучить на тлі нещодавньої реорганізації суспільного мовника, внаслідок якої було припинено роботу окремої української редакції порталу (новини українською перенесли до загального розділу національних меншин, де також публікуються матеріали російською та польською мовами). Це викликало критику щодо розмивання незалежного українського медійного голосу.

Українська спільнота категорично заявляє, що не дозволить спекулювати статусом своїх громадян для порятунку ідеологічно чужого «русского міра» в Литві, проте залишається відкритою до конструктивної співпраці з литовською владою.

Хто підписав звернення

Документ підтримали провідні організації, які формують український культурний, освітній та інформаційний простір у Литві. Серед них:

• Громадська установа «Український Дім у Литві» (Ukrainos namai);

• Конгрес українців Литви;

• Культурний клуб Cult.Ukraine (Марія та Галина Кутнякови);

• Олег Головатенко, керівник проєкту «RadioUA.LT» (Міжнародне освітнє радіо «Ukrainian Alliance», Міжнародна українська школа в Литві);

• Петро Пирогов, голова профспілки працівників Міжнародних українських шкіл;

• Культурна ініціатива «UA+»;

• Проєкт підтримки «Šaulių leičiai»;

• Ганна Довбах, засновниця української суботньої школи у Вільнюсі;

• Рімас Армайтіс, ветеран війни в Україні.

«Наші вишиванки закодовані вірою і любов'ю до своєї землі»

Виставка розпочалася з глибокого екскурсу в символізм українського народного одягу. Відкриваючи захід, голова Громади українців Вільнюса Наталія Шертвітєнє наголосила, що для України вишивка завжди була чимось набагато більшим, ніж просто елементом побуту чи естетикою.

«Пам'ять про ці роботи переходить з покоління в покоління. Кожен народ має свою вишивку. Вона завжди була оберегом, а деколи й статусом... Але для багатьох країн вишивка — це просто прекрасне ремесло, тоді як наші українські вишиванки закодовані вірою і любов'ю до своєї землі, — підкреслила пані Наталія. — Зараз, у час війни, вишиванка стала особливим символом. Вона стала символом не тільки того, що ми — українці, але й символом поваги та підтримки України в усьому світі».

На виставці були представлені не лише сорочки, а й скатертини, серветки, рушники. Наталія Шертвітєнє згадує, що в її родині вишивали абсолютно все — навіть для кухонної точилки («птачівки») був створений окремий вишитий футляр. Особливу увагу в експозиції привертають унікальні картини з Бельгії, яким понад 100-200 років. Це цінні подарунки від бельгійських друзів, які передали антикварні роботи людині, здатної по-справжньому оцінити таку працю.

Ще один безцінний експонат — невеликий вишитий рукав від сорочки. Його пані Наталії подарувала відома в Литві лікарка-офтальмолог, перекладачка Ольга Градавскєнє (1920 року народження). Цей рукав вишивала ще бабуся пані Ольги, і він залишився єдиним вцілілим фрагментом старовинної сорочки — найстарішим і найзворушливішим артефактом колекції.

«Я вишивав у Сибіру під час полярних ночей»: історія 90-річного пана Михайла

Найбільш вражаючим моментом відкриття стала розповідь ветерана громади, 90-річного пана Михайла. Його життєвий шлях — це готовий сценарій для історичної драми (до речі, про нього вже зняли документальний фільм «Украдене дитинство» в Чикаго). Хлопчиком він опинився в сибірському засланні, звідки в 11-річному віці здійснив відчайдушну втечу.

«Півтора року йшов пішки з Красноярського краю до Івано-Франківщини. І дійшов! А потім мене за шкірку — і знову туди відправили», — згадує пан Михайло.

Саме там, у нелюдських умовах заслання, він почав вишивати:

«Я вишивав у Сибіру. Там багато вільного часу. Полярна ніч... Я діставав нитки з Америки, мені присилали. Я їх виварював у сечі. Вона ніколи не змінюється. Скип'ятиш — і вони до кінця життя не линяють. Отак я вишивав».

Окрім вишивки хрестиком та бісером, пан Михайло все життя тче, пече короваї на весілля по всій Литві та лікує травами (зокрема, радить рослину мокрицю для довголіття та енергії).

«Радянська влада мені не дала бути художником, то я народився для цього», — підсумовує ветеран, який досі активно ділиться своїм досвідом з молодим поколінням.

Збережене в евакуації: роботи майстрині з Нової Каховки

Окремий пласт виставки — це роботи українців, які були змушені тікати від окупації. Як влучно зауважила Наталія Шертвітєнє: «Що люди беруть з собою, коли йдуть в чужину? Як колись в Канаду забирали Біблію, «Кобзар» і вишиту сорочку. Так і зараз українці брали з собою вишиті сорочки і картини як знак зв'язку зі своєю Батьківщиною».

Свою історію розповіла майстриня Наталя Больська, яка виїхала з тимчасово окупованої Нової Каховки (Херсонщина). На виставці вона представила картини, подушки та вишиванки.

«Моя вишиванка — це я вишила вже в Литві. Вишивала сорочки і сину, і чоловіку. Я з Херсонської області, і це наша традиційна українська вишивка: біла, червона з чорним», — поділилася майстриня. Пані Наталя володіє різними техніками (хрестик, бісер, стрічки) і готова передавати свої знання всім охочим, хоча й з сумом зауважує, що сучасних підлітків частіше цікавлять гаджети, аніж голка з ниткою.

«Жінка прикрашає вишиванку, а вишиванка — жінку»: як передати традицію?

Питання збереження традицій стало лейтмотивом дискусій. Представниця Міжнародної української школи Литви Олена Кузьменчук, яка завітала на захід у вишуканій сорочці «білим по синьому», підтвердила готовність залучати молодь:

«Треба нам подумати і організувати такий гурток української вишивки в школі. Майстринь у Вільнюсі зараз дуже багато. Тому ми можемо залучити дітей і передати їм ці традиції... Кожен регіон України має свою власну техніку, свій власний візерунок, і це буде дуже цікаво».

Голова Союзу українок Литви Тетяна Моргун, яка прийшла у 35-річній сіро-чорно-білій сорочці з Івано-Франківщини (вишитій хрестиком і низзю разом із сестрами), нагадала про просвітницьку місію вишивки:

«Вишиванка прикрашає жінку, і жінка прикрашає вишиванку взаємно. На початку війни ми об'їздили всю Литву — Йонаву, Шяуляй, Паневежис, були в костелах. Литовці додивлялися до кожної вишивки, до кожного рушника. Це була така цікавість, що ми навіть не очікували!»

Від знаменитої Коломиї до «Рушника вдячності» Литві

Під час кулуарного спілкування учасники згадували найвідоміші осередки вишивального мистецтва — Косівський базар та знаменитий нічний ярмарок у Коломиї, де майстрині з гірських сіл щотижня збираються тисячами, аби запропонувати свої роботи.

Проте Громада українців Вільнюса не лише зберігає старе, а й творить нове. Кілька років тому громада долучилася до міжнародної акції створення 12-метрового рушника, на якому майстри Люба Кирилюк, Михайло Максим'юк, Наталія Вольська та Христина Чуба вишили литовський сегмент — з кольорами прапора та місцевої природи.

Тепер стартує новий, ще масштабніший проєкт.

«У нас виникла ідея — вишити литовський рушник. Це буде «Рушник вдячності» тим людям, які надали нам прихисток, подяка самій Литві, — анонсувала Наталія Шертвітєнє. — Деякі майстрині вже вишили Тризуб, вишили Вітіс (Колюмни Гедиміновичів), робота почалася в Каунасі та інших містах».

Захід у Будинку національних меншин став лише першим етапом святкування. Вже в четвер, 21 травня, українці Вільнюса зберуться о 17:00 біля Кафедрального собору для урочистої ходи у вишиванках до пам'ятника Тарасу Шевченку. А в суботу, 25 травня, на Ратушній площі пройде масштабний концерт хорів з українським репертуаром «Вишиванка 26».

Олег ГОЛОВАТЕНКО, RadioUA.LT

Для українських дітей, які через війну опинилися за тисячі кілометрів від дому, цей день став чимось набагато більшим, ніж просто змаганням юних кухарів з різних міст. Це глибока, пронизлива історія про те, як серед складних життєвих обставин створюється власне «місце сили», де Art de vivre (мистецтво жити) стає найкращими ліками проти щоденного стресу та болю.

«Вчити французьку треба смакуючи!»: філософія високого польоту

Урочиста частина розпочалася зі звернення очільниця школи, голови комісії Олени Внуковської. Нещодавно пані Олена була удостоєна високої нагороди Верховної Ради України, проте сама директор скромно і категорично зазначає: ця відзнака належить всій великій шкільній родині.

«Якби не було дітей, не було вчителів, один директор сам би того не зробив. Ми чекали сьогодні депутатів з Верховної Ради, які просили переказувати вітання, із захопленням кажучи: "Боже, в цій школі є все!". Ми зробили це з покинутої будівлі. А будинок живе, коли в ньому живуть люди!» — наголосила вона, відкриваючи фінал четвертої «Французької весни».

Звертаючись до учасників з п'яти відділень школи (Вільнюса, Каунаса, Клайпеди, Шяуляя, Паневежиса), пані Олена розкрила головний секрет вивчення іноземної культури:

«Ми вчимо французьку. І краще її вчити, коли ми щось смакуємо! Все можна в житті, немає неможливого, а справжні радощі — це відчуття родини та друзі поруч».

Конкурс став можливим завдяки потужному розвитку неформальної освіти у закладі — у кожному відділенні МУШ діють гуртки української та європейської кухні. З 2011 року керівництво підтримує дружні зв'язки з державною Вищою готельною школою Парижа (École Supérieure à Paris). А головним призом для всіх фіналістів стала поїздка до Нормандії в липні, у літню школу «Замок мистецтв».

«Все наше життя, як казав Шекспір, — це театр. Я бажаю вам бути не тільки акторами, я бажаю вам бути режисерами, сценаристами свого життя. Як ви його напишете, як ви його реалізуєте — так і буде! До речі, це все французькі слова ("реалізатор", "продюктор"). Тому ми вивчаємо не тільки гастрономію, ми вивчаємо мову і культуру одночасно!» — надихнула учасників Олена Внуковська, додавши, що Франція та Литва сьогодні — це найдружніші для України країни.

Координаторка неформальної освіти початкової школи Тетяна Люта представила себе як «Володарку вогню та спецій», запросивши всіх у магічний світ французької кухні. А благословив початок заходу ігумен Єремія (Константинопольський патріархат Литовської екзархії): «Французька кухня — це завжди свято. Бачу вражені очі дітей, які радіють усьому. Участь у цьому конкурсі — це вже перемога!»

«Ні на що не треба дивитися серйозно в житті, крім меню»

Оцінювати кулінарні шедеври запросили безпрецедентно потужне міжнародне журі. До нього увійшли голова Tarptautinis Ukrainos švietimo labdaros ir paramos fondas Дарюс Матвієкас, директори відділень Кястутіс Рупюлявічус (Клайпеда), Ґедімінас Вішняускас (Шяуляй), Марюс Рєґаловскіс (Каунас) український скульптор Петро Пирогов, мистецтвознавиця Лаура Вілцане та інші почесні гості.

Абсолютною несподіванкою стала присутність депутата Сейму Литовської республіки, колишнього мера Вільнюса, а нині почесного президента всесвітньої гільдії гурманів Chaîne des Rôtisseurs (організації, заснованої ще у XV столітті) Артураса Зуокаса. Досвідчений поціновувач високої кухні був відверто вражений рівнем підготовки школярів.

«Від знання, як їсти, що їсти і як готувати, починається щасливе життя. Це його фундамент, — поділився пан Артурас. — Дуже відомий режисер Паоло Соррентіно зняв хороший фільм "Велика краса". Там є цитата, яку я завжди згадую: "Ні на що не треба дивитися в житті серйозно, крім меню". З цього починаються і кохання, сварки на кухні, і здоровий образ життя. Це основа!»

Дегустація викликала у колишнього мера столиці щире захоплення: «Я дуже здивований. За салат я б усім дав по 10 балів! Дуже-дуже добре приготовано. Кіш дуже хороший — дві команди я би трохи виділив, бо вони навіть тісто робили самі. А десерт — це взагалі підняття до неба! Так як наша гільдія гурманів робить вечері в різних ресторанах, переможців конкурсу я візьму із собою на таку спеціальну вечерю в один із ресторанів Вільнюса!»

Естетичний та культурний вимір страв відзначила мистецтвознавиця Лаура Вілцане: «Недарма кажуть, що французька кухня має привілейований ступінь в ЮНЕСКО за культурою споживання їжі. Пані Внуковській вдалося перенести цю культуру сюди. Ми мали насолоду цим мистецтвом насолодитися. Це було креативно і весело, хочеться ще!»

«Вершки — це мілілітри, а сир — це грами»: коли учні перевершують майстрів

Засновниця і модераторка конкурсу, заступниця директора з навчальної частини відділення в Шяуляї та досвідчена кулінарка Віта Ткаченко, розповіла, що сучасні діти кардинально відрізняються своїм підходом до готування.

«Кухня — це майстерня, а кухарі — майстри. Юні кухарі діють інтуїтивно, поєднують непоєднуване, створюють шедеври. Коли я починала працювати з дітьми (2-3 класи), вони мені кажуть: "Пані Віто, ви знаєте, що вершки — це мілілітри, а сир — це грами?". Мене це просто вразило наповал! Я навіть розгубилася. Вони пояснюють: "Бо це рідина, а це тверде". Сьогоднішні діти не хочуть, щоб їм просто пояснювали, вони хочуть робити самі. Вони нас навчають!» — захоплено ділиться пані Віта.

Вона ж вивела ідеальну формулу гастрономічного синтезу: «Всі кухні пішли з української. Французька — королева, італійська гідно бореться, але технологія загальна. Додати трошки шарму — це Франція. Трошки яскравості кольорів, “вишивки” — це Україна. Трошки стриманий варіант — Литва. Але головне: душа повинна бути в будь-якій справі, як і в страві!»

Від шакшуки до власного ресторану: відверті розмови з переможцями

Змагання передбачало приготування трьох класичних страв: салату, гарячої закуски (кіш-лорен) та десерту. У номінації «Поєднання смаку» тріумфувала команда з Клайпеди, яку представляли юнаки Марк і Дмитро та дівчина Уляна. Хлопці в кухарських ковпаках підкорили всіх не лише стравами, а й дорослою витримкою.

«Мене просто одного дня запросили готувати, і я не відмовив. Люблю готувати шакшуку та десерти, — розповідає Дмитро. — Головна риса на кухні — витримка. Складно зорієнтуватися, коли багато людей, кидає то в жар, то в холод. Там плита гаряча, там вже холодно. Головне — залишатися спокійним та ні за що не переживати. Не боятися пробувати нове, бо це мистецтво і експеримент одночасно».

Керівниця клайпедського гуртка Тамара Кутахова розкрила рецепт їхнього успіху: «Ми готували всі три страви, і секрет — у поєднанні смаку. Соуси треба зробити гармонійними. У дітей вийшов дуже смачний кіш-лорен і парфе, до якого додали шоколад, і чіпси власного приготування до збитих вершків».

Мама однієї з учасниць конкурсу, пані Марина, підтвердила, що довга і виснажлива дорога з Клайпеди цілком вартувала тих неймовірних емоцій: «Я вперше на такому заході, і загальна атмосфера, енергетика дійства мені дуже зайшла!»

Абсолютними зірками стали дівчата з команди Шяуляя (Алевтина, Настя і Катерина).

«У мене бабусі та батьки дуже добре готують, — каже одна з переможниць. — Коли дізналася про гурток, вирішила спробувати. І зрозуміла, що це моє! Мені подобається готувати, міняти спеції. Спершу я трохи нервувала, але за п'ять хвилин втягнулася, і ми дуже гарно працювали як команда. У мене багато планів на життя, і, можливо, я відкрию свій ресторан!»

Володарка вогню і капелюшки: терапія красою та перехід у задзеркалля

Окрім гастрономії, конкурс став справжнім вибухом стилю. Цьому неабияк сприяла декораторка Школи мистецтв МУШ пані Надія Воєводіна. Саме вона створила унікальні капелюшки та атмосферну фотозону.

«Франція для мене — це не тільки смачна їжа, в першу чергу це мода, — розповідає мисткиня. — Я створила капелюшки, щоб кожен міг змінити свій образ і побачити себе в новому ракурсі. Наприклад, додати вам вуса — і вас можна не впізнати! Всі фотографуються, радіють, міняють образи під французьку музику».

Для українських вчителів, більшість з яких є біженцями від війни, це свято мало колосальний терапевтичний ефект. Координаторка конкурсу Тетяна Люта констатувала:

«Школа наповнилася такою енергією, якої раніше не було. Я чи не вперше бачу щасливі очі, а не засмучені. Вперше відчуваю таке тепло від жінок. Таке враження, що ми перенеслися в якесь дивовижне місце і на мить стали феями. Відчуття казки, радості, свободи! Багато сміху, танців, співу, обіймів. У нас є всі засоби, щоб за хвилину перейти в те задзеркалля, де ми зараз знаходимося. І я впевнена, що цей досвід буде для всіх величезним ресурсом».

Місце сили: мрії про ресторан і порятунок від щоденного стресу

Завершуючи захід, Олена Внуковська відверто поділилася особистими кулінарними уподобаннями та масштабними планами школи. Виявляється, навіть генеральний директор великої школи продовжує вчитися у своїх учнів.

«Минулого року я не знала, як правильно приготувати яйце-пашот. Я навчилася цього від наших учнів! Сама я дуже люблю готувати солоні пироги кіш із лососем чи грибами. А куштувати скрізь у світі люблю французьке крем-брюле. Воно нагадує молозиво, яке запікала в духовці моя бабуся. Великий секрет: я ніколи не дотримуюсь рецепту, завжди роблю на свій смак», — зізнається директорка.

Вона розповіла, що створення справжнього українського закладу харчування у Вільнюсі — це велика мрія всіх мам школи. Перші кроки вже зроблено: створено ансамбль «Берегиня», два роки поспіль в школі готують макові пироги та вареники, а нещодавно вчителі-технологи блискуче організували бенкет на 80 персон до ювілею першої вчительки литовської мови пані Ангелє. «Як вчила мене моя бабуся: якщо хочеш, щоб тебе любили, годуй свою родину!» — усміхається пані Олена.

Але найважливішим підсумком «Французької весни» стали не оцінки і не рецепти. Головне — це порятунок людських душ.

«Ми намагаємось "tirer vers l'excellence" — тягнути дітей до бездоганності, — резюмує Олена Внуковська. — Життя настільки складне і буденне... Зла дуже-дуже багато. Якщо закритись, як кінь шорами, забралом, тоді не варто взагалі жити, вчитись, мріяти. Батьків стрес і біда часто настільки накриває, бо ми не вдома. Тому ми створили собі свій дім, якою стала школа! І всім у цьому домі затишно. Якщо десь є негаразди, ми біжимо сюди, і стаємо сильнішими. Бо тут наше місце сили!»

Олег ГОЛОВАТЕНКО, Олена ГОЛОВАТЕНКО

фото: Олег ГОЛОВАТЕНКО

Як сприяють такі мандрівки оволодінню французькою мовою? Що допомагає знайти підхід до сучасних підлітків? У чому секрет ефективного вивчення іноземних мов у цифрову епоху? І чому інколи вчителеві є чого повчитися у своїх учнів? Про це в ефірі радіо «Український Альянс» у рубриці «Люди з іскрою» розповів учитель французької мови Каунаського відділення МУШ Литви Олексій Корж.

«Мамо, найми мені репетитора», або Французька як доля

Олена Головатенко: Олексію, ви не просто до нестями закохані у французьку мову, а й здатні закохати в неї інших. Розкажіть, як це — ще в дитинстві обрати для себе таке захоплення, розпізнати покликання і знайти справу всього свого життя?

Олексій Корж: Знаєте, чесно кажучи, я зараз навіть не можу пригадати, коли саме я захопився французькою мовою. Здається, що вона була зі мною завжди. Я думаю, що це був сильний вплив музики або культури на той час, але це відчуття зі мною ще з глибокого дитинства. Я дуже чітко пам'ятаю, як постійно ходив за батьками і благав: «Мамо, найми мені репетитора з французької! Я дуже хочу вчити французьку мову». Я просив про це досить довго, і врешті-решт допросився так, що французька таки з'явилася в моєму житті. І сьогодні я неймовірно радий, що все склалося саме так.

Олена Головатенко: При цьому ви встигли вчитися і в самій Франції, чи не так?

Олексій Корж: Я мав чудову нагоду навчатися там протягом п'яти місяців за студентською програмою обміну Erasmus, яка дозволяє європейським студентам мандрувати країнами. Цей час я провів у прекрасному регіоні Лотарингія (французькою — Lorraine), а саме в його центрі — історичному місті Нансі. Це дало мені колосальний мовний і культурний досвід.

Олена Головатенко: Тоді дуже просте, на перший погляд, питання: як вивчити французьку?

Олексій Корж: Питання дійсно звучить дуже просто, але, як на мене, відповіді на нього просто не існує. Чому? Тому що ми фізично не можемо вивчити мову повністю. Як і будь-що в цьому світі. Ми — живі люди, а не роботи, у які можна завантажити словник. Ми можемо лише вивчати і вивчати протягом усього життя.

Навіть зараз, під час нашої спільної освітньої поїздки на Рів'єру, я дізнався стільки нових слів, виразів та нюансів! Тобто я так само продовжую навчатися разом із вами та учнями. Можливо, це відбувається вже на дещо іншому рівні, ніж у тих, хто отримує свій найперший досвід контакту з французькою, але суть залишається незмінною — ти вчиш мову все життя. Не буває такого моменту, коли ти прокидаєшся і кажеш: «Все, я все розумію, я вивчив французьку». Такого немає в жодній мові світу. І, мабуть, це стосується будь-якої сфери нашого життя: щойно ми зупиняємося і самовпевнено вважаємо, що досягли абсолютної вершини і знаємо все — починається неминуча деградація.

«У мене трусилися ноги»: вантаж учительської династії та покликання

Олена Головатенко: Чи не страшно було такому молодому фахівцю починати педагогічну працю? Як взагалі далося вам вчителювання?

Олексій Корж: О, на це питання в мене буде дуже довга і особиста відповідь. Справа в тому, що я походжу з великої династії вчителів. Обидві мої бабусі — вчительки. Моя мама — не лише вчителька, а й директорка школи. Моя тітка — також директорка школи. Тобто в нас дуже довге, глибоке коріння в освіті. З цією професією я знайомий буквально з дитинства. Можна сказати, я виріс у школі.

Ще підлітком я неймовірно захопився мовознавством і самою ідеєю того, що колись, можливо, теж працюватиму вчителем. Десь у десятому класі я почав активно працювати в Малій академії наук України (МАН). Я брав участь у конкурсах два роки поспіль. У десятому класі в секції англійського мовознавства я посів друге місце на всеукраїнському рівні зі своєю науковою роботою, а в одинадцятому класі — здобув перше місце в Україні. До чого я це веду? Весь цей час я мав честь працювати з видатними вчителями англійської мови, з науковцями, які теж є педагогами в найвищому сенсі цього слова. Ці люди завжди були поруч.

«Вчитель — це приклад для інших. Дитина мусить мати в житті орієнтир. Це не просто людина, яка механічно передає знання, це той, хто здатен підтримати у важку хвилину, розділити щиру радість у добру мить. Вчитель іде пліч-о-пліч із дитиною дуже довгий час, і його роль важко переоцінити».

У кожного з нас є цей досвід: ми пам'ятаємо або надзвичайно світлих, добрих наставників, які стали для нас яскравим дороговказом, або, навпаки, дуже злих і токсичних вчителів. Мені щиро хотілося знайти цей глибокий сенс у житті — робити щось дійсно корисне. Хотілося віддячити всесвіту: віддати ту теплоту і знання, які колись подарували мені, стати для когось тим самим світлим прикладом, допомогти розділити важливі життєві моменти.

Але чи було страшно починати? Неймовірно страшно! Пам'ятаю свій перший урок: я прийшов до десятого класу. У мене трусилися ноги, тремтів голос від хвилювання. Я бачив цих дітей вперше, вони мене — теж. До того ж я молодий: у нас різниця у віці була зовсім невеликою, приблизно сім років, а з одинадцятикласниками взагалі п'ять-шість. Проте цей бар'єр швидко зник. Ми знайшли спільну мову, діти потягнулися до мене, а я щиро полюбив їх. Відтоді ми дуже класно і продуктивно проводимо час разом.

Олена Головатенко: Ви — вимогливий вчитель?

Олексій Корж: Я вважаю, що я вимогливий, але винятково там, де це дійсно треба. Там, де не треба, я цілком можу закрити очі, подивитися на ситуацію крізь пальці. Проте, коли йдеться про речі концептуальні, коли я бачу дітей, у яких є вогонь, бажання навчатися і потенціал — до них я вимогливий. І що найважливіше — діти чудово розуміють, що це не просто так, не тому, що мені так заманулося чи в мене такий настрій. Вони знають, що це робиться для їхнього ж майбутнього.

Смартфон як вікно у новий всесвіт та ілюзія чарівної таблетки

Олена Головатенко: На вашу думку, чому покоління ваших батьків, старанно і роками вивчаючи іноземну мову в школі, врешті-решт мали лише базовий багаж знань, але вільно не володіли нею? І чому сучасні діти так легко долають цей бар'єр і починають говорити?

Олексій Корж: Я переконаний, що корінь проблеми лежить у методиках та підходах до викладання. Їх існує безліч: є старі класичні методи, є новітні. Я не стверджую, що старі методи не працюють взагалі. Вони б не дожили до наших днів, якби не давали певного результату з певним типом людей. Наприклад, старий вірний граматичний спосіб: ми завчаємо правила, перекладаємо тексти, пишемо вправи. Це працює, але для величезної кількості учнів це нестерпно нудно.

Часи кардинально змінилися, і діти змінилися разом із ними. Сучасні восьмикласники чи дев'ятикласники відрізняються навіть від мого покоління, хоча минуло не так багато часу! Сьогодні колосальну роль відіграє мотивація і розуміння того, навіщо ти взагалі це вчиш. У нинішніх дітей є смартфон. Яким би суперечливим не був цей гаджет, це справжнісіньке вікно в інший всесвіт. Через цей маленький екран дитина може зазирнути у Францію, Сполучені Штати, Британію чи Швейцарію і на власні очі побачити, що за межами її звичного мікрокосмосу існує величезний, цікавий світ. І це шалено мотивує до навчання.

Завдяки технологіям ми можемо використовувати на уроках автентичні матеріали, робити процес живим. Гра, розвага, інтерактив — це не забаганка, це цілий аспект навчання, який знімає психологічні блоки і дозволяє дитині бути відкритою до нового досвіду. Бо якщо навчання — це лише нескінченна «зубрьожка», це виснажує і не дає результату. Не існує магічного набору слів, який можна вивчити за ніч і раптом заговорити. Формула успіху залежить від усіх учасників процесу, але найбільше — від учня. Вчитель може дати 10% зусиль, батьки можуть створити умови і дати ще 10%, але вирішальні 80% — це бажання і праця самої дитини.

Вся правда про грасирування та інформаційне сміття у смартфонах

Олена Головатенко: Який, на вашу думку, існує найпоширеніший міф щодо вивчення французької мови?

Олексій Корж: Чесно кажучи, всі міфи, які ви тільки чули про французьку мову — це чиста правда! Кажуть, що це надзвичайно складна мова? Так і є. Кажуть, що вона неймовірно красива? Абсолютно. Це вже стало певною легендою, але вона відповідає дійсності.

Єдиний реальний міф, який варто зруйнувати — це те, що французьку нібито неможливо вивчити. Це абсолютна неправда! Її цілком реально вивчити, і навіть за відносно короткий час можна досягти гарних результатів. Навіть славнозвісне французьке «Р» (грасирування) навчитися вимовляти далеко не так складно, як більшості здається.

Олена Головатенко: А як щодо сучасних інструментів? Роль штучного інтелекту та тематичних мовних додатків у смартфонах перебільшена? Чи варто витрачати на них час?

Олексій Корж: Тут треба чітко розмежовувати. Є речі, які дійсно приносять користь. Як вчитель я активно використовую спеціалізований штучний інтелект, розроблений методистами. Він допомагає мені генерувати та адаптувати матеріали для уроків з професійної точки зору.

Але якщо ми говоримо про популярні мовні застосунки для самостійного вивчення... Я вважаю, що вивчити мову виключно через них просто неможливо. Там дуже багато відвертого інформаційного сміття. Взяти, до прикладу, відомий Duolingo. На мою думку, це найжахливіша річ для комплексного вивчення мови, яка часто робить тільки гірше. Там купа відірваних від реальності фраз, які не мають жодного сенсу в живому спілкуванні. Можливо, він згодиться, щоб механічно відпрацювати структуру речення чи пригадати пару слів, але якщо ви хочете справді вивчити мову — краще видаліть цей застосунок і забудьте про нього. Основна мета будь-якої мови — це жива людська комунікація, а не натискання кнопок.

Щодо штучного інтелекту для учнів (наприклад, ChatGPT), то його можна використовувати з розумом. Учень може написати: «Привіт, чи можеш ти виправити мої помилки в розмові?» або попросити розіграти певний сценарій діалогу. Це позитивний аспект. Але не варто цим надто захоплюватися, адже в мережі багато непотребу, і треба вміти фільтрувати, що дійсно допоможе, а що краще не чіпати.

Олена Головатенко: Тоді як найкраще вчити французьку: щодня по 15 хвилин, по годині, чи брати інтенсиви по кілька годин на тиждень?

Олексій Корж: Вчитися треба так, як комфортно саме вам, зважаючи на ваші потреби та життєві ресурси. Не у всіх є час на багатогодинні інтенсиви. Але є одна універсальна порада, яку я даю всім своїм учням: якщо ви не живете у франкомовному середовищі, ви мусите штучно себе ним оточити.

Це нічого не коштує! Шукайте фільми чи мультфільми французькою. Просто вбийте в YouTube «пряме телебачення TV5Monde» і нехай воно грає фоном. Слухайте музику. Ваш мозок поступово налаштується на цю хвилю, і вам стане набагато легше сприймати мелодику мови. Це може бути 15 хвилин на день чи година — головне, щоб була стабільна регулярність. Без регулярності не буде жодного результату. Це як у спорті: якщо ви підете в спортзал один раз на місяць і трохи розімнетеся, чи з'являться у вас м'язи? Навряд чи. З мовою працює те саме правило — потрібні систематичні зусилля.

«Вони несуть у собі стільки болю...»

Олена Головатенко: Олексію, а чому вчать вас ваші учні?

Олексій Корж: Знаєте... Діти, з якими я зараз працюю в Міжнародній українській школі, — це особливі діти. Будемо відвертими перед собою і світом: це діти війни.

«Мене кожного божого дня вражає їхня сила. Це незбагненно, скільки вони несуть у собі глибокого, недитячого болю від втрати звичного життя. Але водночас мене захоплює те, скільки в них неймовірної сили жити з цим болем далі. Вони продовжують навчатися, вони знаходять у собі світло будувати плани на майбутнє, розважатися, заводити нових друзів. Їхня стійкість і жага до життя — це те, що надихає мене найбільше».

Від автора:

Історія молодого педагога Олексія Коржа — це яскравий, живий доказ того, як українці за кордоном не просто адаптуються до нових реалій, а продовжують творити, розвиватися і будувати надзвичайно міцні, свідомі спільноти. Вчителі Міжнародної української школи сьогодні виконують титанічну роботу. Вони не лише відкривають дітям двері до європейської освіти, а й стають для них психологічною опорою, лікуючи зранені війною душі та допомагаючи віднайти твердий ґрунт під ногами.

Тож підтримуйте українські освітні ініціативи у ваших країнах перебування, цінуйте самовіддану працю педагогів і обов'язково слухайте живі, щемкі та надихаючі історії незламних українців на хвилях Міжнародного радіо «Український Альянс». Адже саме з таких яскравих іскор, які несуть у собі ці люди, щодня розгорається велике полум'я нашого спільного переможного майбутнього.

Франкофонія, що об'єднує нації

Фестиваль «VIVE LE TALENT», організований за підтримки Посольства Франції та Французького інституту в Литві, об'єднав школярів, закоханих у французьку мову. Як зазначила аташе з питань співробітництва Посольства Франції у Литві Коралі Кренер (Coralie Crèner), підтримка подібних заходів є важливою місією амбасади, адже вони сприяють інтеграції та культурному обміну.

«Посольство Франції та Французький інститут щороку раді підтримувати велику кількість заходів, присвячених інтеграції та поширенню французької культури. Це вперше такий фестиваль проходить у прогімназії Басанавічюса. І я вважаю, що залучення великої кількості закладів, серед яких і українська школа — це справжній шанс для цих дітей», — наголосила пані Кренер.

Окремо аташе відзначила високий рівень підготовки українських школярів:

«Я була дуже вражена талантами учнів, особливо групи з української школи, які зразково представили французьку мову та культуру. Французька — нелегка мова, вона потребує певної сміливості та зусиль для вивчення. Але для дітей та підлітків, які її відкривають, в майбутньому з'являється безліч можливостей — у навчанні, кар'єрі, і навіть у роботі в європейських інституціях».

«Маленький принц»: класика крізь призму українських реалій

Виступ театральної студії «Крилаті» Міжнародної української школи Литви змусив зал затамувати подих. Діти представили хореографічно-театральний етюд за мотивами легендарного твору Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» (Le Petit Prince).

Сцена наповнилася яскравими барвами: дівчатка у пишних зелених спідницях та капелюшках у формі розкішних різнокольорових пелюсток втілювали сад троянд. Згодом на сцені з'явилися Маленький Принц у своєму незмінному жовтому шарфі зі світлим плащем та казковий Лис. З дитячих вуст ідеальною французькою лунали вічні істини про дружбу, відповідальність та любов.

Зі сцени прозвучав відомий діалог з твору:

Le Petit Prince: Je cherche des amis. Qu'est-ce que signifie « apprivoiser » ? (Я шукаю друзів. Що означає «приручити»?)

• Le Renard: C'est une chose trop oubliée. Ça signifie « créer des liens »... Tu deviens responsable pour toujours de ce que tu as apprivoisé. Tu es responsable de ta rose... (Це поняття занадто забуте. Воно означає: прихилити до себе... Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду...)

Для українських дітей ця казка набула особливого, щемливого змісту. Як пояснила генеральний директор Міжнародної української школи Литви Олена Внуковська, постановка мала глибокий підтекст:

«У нас сьогодні був спектакль про Маленького принца. Він зрозумів, що всі ті троянди, які є у світі, — вони не його, а любить він лише свою, єдину троянду. І сьогодні наша троянда була в кольорах України, нашого прапора. Це дуже символічний виступ. Коли ви втратили все і опинились за кордоном, у вас має бути місце вашої сили».

Місце сили та інтеграція без асиміляції

Участь Міжнародної української школи Литви у такому масштабному європейському заході — це не лише демонстрація талантів, а й свідоцтво успішної інтеграції українців у литовський та європейський контекст. За словами Олени Внуковської, школа впроваджує потужну багатомовну модель освіти в рамках освітнього проєкту «Шато де Арт» (Замок мистецтв).

«Литовські колеги питали мене: як це можливо, стільки мов? Це ж так важко! Литовська та українська для нас у школі — рідні. Далі йде перша іноземна — французька, англійська, друга — німецька або іспанська. Мета досягнута: ми в Литві не гості, ми вже стали частинкою литовського суспільства. Діти збудують себе, збережуть себе від зла, і, звичайно, ми повернемося додому, до України. І немає значення, скільки років знадобиться, щоб її розбудувати. А коріння ми можемо пускати скрізь».

Крім театральної постановки, учні 9-х та 11-х класів МУШ Литви також виконали на фестивалі пісню «Cerf-volant» («Повітряний змій»).

Враження учасників: від хвилювання до тріумфу

За лаштунками вирували емоції. Керівниця театрального гуртка МУШ Литви Марина Харченко поділилася своїми відчуттями:

«З дитинства французька мова мені дуже імпонує. Сьогодні було не просто приємно, а було особливе відчуття, коли все оповито таким шармом, красою, але при цьому дуже легко, щиро, без зайвої метушні. Нам сьогодні було так щемливо, бо ми вперше показували цей номер».

Вчителька французької мови МУШ Литви Вікторія Климок додала, що фестиваль став чудовим майданчиком для обміну досвідом:

«Діти мали змогу не лише себе показати, а й подивитися на однолітків, побачити, як вони вивчають мову. Репетиції були напруженими, адже це вистава іноземною мовою. Але все вдалося! Більше того, завдяки цій виставі до нас уже підходили вчителі з литовських шкіл і пропонували співпрацю — наприклад, зробити спільний конкурс читань "Маленького принца"».

Самі ж маленькі актори, попри втому, не приховували радості. Учениці початкових класів Катерина Войтенко, Аліна Яцюк та Дар'я Новік розповіли, що не лише грали у виставі, а й самі почали читати книгу Сент-Екзюпері. А школярка Міленія влучно пояснила мотивацію до вивчення мов:

«Якщо вчити іноземні мови, можна куди завгодно полетіти чи поїхати. Ти будеш усіх розуміти і зможеш сама вільно говорити з іншими!».

Свято франкофонії у Вільнюсі довело: мистецтво та мова не мають кордонів. Для українських дітей цей виступ став не просто мовною практикою, а впевненим ствердженням своєї ідентичності, таланту та європейського майбутнього у дружній Литви.

Олег Головатенко, RadioUA.LT
фото: Вікторія Куруоглу, Олег Головатенко

Від ідеї до тристоронньої співпраці: загальний контекст візиту

Ініціатором зустрічі виступив Почесний консул України в Бидгощі та Президент WSG University Кшиштоф Сікора. У своєму офіційному листі до генерального директора МУШ у Литві Олени Внуковської він привітав заклад із відкриттям вже шостого відділення у місті Лентваріс та висловив зацікавленість у перенесенні литовської моделі на польський ґрунт.

Університет у Бидгощі вже тривалий час є потужним осередком підтримки українців. За словами декана з питань міжнародних студій та процесів WSG Світлани Кашуби, яка долучилася до переговорів, заклад об'єднує студентів із 42 країн. Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році університет став епіцентром допомоги українцям у Польщі. Наразі там діють 6 україномовних напрямків підготовки, а також щорічно проводяться іспити Національного мультипредметного тесту (НМТ) під егідою УЦОЯО.

Проте польська сторона бачить потребу розширити цю підтримку "по вертикалі" — охопити дітей шкільного віку. Розуміючи польські реалії та вимоги щодо обов'язкової шкільної освіти, ініціативна група розглядає адаптовану модель: створення суботньої школи з онлайн-компонентом для старших класів, що дозволить дітям здобувати офіційні документи українського державного зразка.

На зустрічі, в якій з боку МУШ взяли участь генеральний директор Олена Внуковська, заступник директора з міжнародних зв’язків та університетської освіти Олена Кузьменчук та президент Європейської Освітньої Академії Петро Пирогов, сторони дійшли конкретних домовленостей. Зокрема, йдеться про підписання тристоронньої угоди між школою, університетом та академією. Планується запровадження польської мови у навчання МУШ, проведення спільних онлайн-конференцій для вчителів та організація освітніх подорожей.

Більше того, виникла ідея відкрити суботню школу в литовському місті Шальчинінкай, де навчається багато українських дітей, та з навчальними закладами якого польський університет вже має налагоджену співпрацю. Візит представників МУШ Литви до університету в Бидгощі заплановано вже на квітень.

Детальніше про бачення освітніх процесів, виклики адаптації та збереження української ідентичності за кордоном ми поговорили безпосередньо з представницями делегації — запрошеним професором WSG University Ольгою І та координатором Інституту європейського при WSG, асистентом Почесного консула України в Бидгощі Ольгою Копійкою.

"Справжній українець не лише розмовляє рідною мовою, а й несе українськість там, де він знаходиться"

— Що привело вас до Вільнюса, і якою є основна мета поїздки?

Ольга Копійка: До Вільнюса ми приїхали до наших академічних партнерів — Вільнюської колегії (Vilniaus kolegija / VIKO). Ми приїхали на тиждень, оскільки дуже давно співпрацюємо. Ще одним моїм завданням як асистента консульства було познайомитися і налагодити співпрацю з українською школою, яка тут успішно працює. Я дуже рада, що нам вдалося зустрітися, поспілкуватися, і маю надію, що ця співпраця виросте в дуже корисні речі для наших діток.

— Чому виникла потреба відкрити українську школу саме в Бидгощі?

О.К.: Така потреба є, тому що в Бидгощі досить велика українська діаспора, і діток шкільного віку теж багато. У нашій діаспорі діє "Українська світлиця", де проходять заняття для дітей різного спрямування: дизайн, англійська мова тощо. Також при українській греко-католицькій церкві імені святого архангела Михаїла отець Роман проводить багато часу з родинами заради збереження української ідентичності.

Українські родини присутні в нашому місті у значній кількості, вони активно інтегруються в життя міста. Наприклад, кожного року проводиться фестиваль української музики, діє хор. Але хочеться, щоб наші дітки отримували комплексну освіту саме в українській школі. Коли ми побачили тутешню школу — це настільки теплий колектив, це настільки глибоке відчуття рідного дому, що хочеться, аби малеча в Польщі це також відчувала. Я, наприклад, як бабуся хлопчика дошкільного віку, дуже хотіла б, щоб мій онук навчався саме в такій школі.

Від шкільної лави до вищої освіти: інтерес університету

— Чим вас зацікавив досвід Міжнародної української школи Литви в контексті університетської співпраці?

Ольга Іляш: Зважаючи на те, що я є професором Університету економіки в Бидгощі, напрям міжнародної співпраці мене найбільше цікавить. У нас відкрито велику кількість спеціальностей, яка дозволяє українським студентам навчатися українською мовою. Наразі у нас навчається понад 450 студентів з України.

Чому зацікавила школа? По-перше, це може бути дуже гарна пролонгована діяльність: починаючи зі школи, учні далі можуть обирати ті напрямки навчання, які пропонує наш університет. По-друге, це адаптація українських сімей до освітнього середовища вже зі шкільної лави.

Від початку повномасштабного вторгнення наше керівництво започаткувало програму «Солідарність з Україною». Ми допомогли українцям, яким адаптація давалася складно, отримати нові можливості: стипендії, м'яку інтеграцію в польську спільноту на рівні з польськими студентами. Тому співпраця, що починається зі шкільної лави і переростає у студентство, є вкрай важливою для неперервності процесу та якісної інтеграції дітей у суспільство.

Крім того, це відкриває шлях до спільних дослідницьких проєктів між викладачами різних країн. Ми можемо організовувати програми міжнародної мобільності, від чого студенти отримають потрійну вигоду: досвід різного викладання, нові компетенції та збереження знань про власну культуру.

Баланс між інтеграцією та збереженням ідентичності

— Як ви бачите вирішення проблеми на сучасному етапі: як збалансувати потребу людини інтегруватися в європейське суспільство та водночас залишитися українцем?

О.І.: Саме завдяки таким центрам, школам і таким керівникам, як пані Олена Внуковська, ми успішно долаємо ці виклики. З одного боку, ми допомагаємо адаптуватися і залишитися українцем за кордоном, з іншого — створюємо кар'єрні можливості. Адже одна справа — навчити мови, а інша, коли випускники йдуть у вільне плавання, — показати їм найкращі шляхи професійного становлення.

Тому пріоритетом є тристороння співпраця між університетами, школами та місцевою адміністрацією (литовською чи польською). Місцева влада повинна це підтримувати, бо в майбутньому вони отримають високопрофесійних фахівців, які залишатимуться українцями, але якісно працюватимуть на економіку держави перебування. Таким чином ми спільно вирішуємо питання ринку праці.

— Відомо, що за кордоном на молодих українців часто полює пропаганда через мережу російськомовних шкіл, куди намагаються переманити дітей. Як ця проблема вирішується в Польщі і який досвід ви побачили тут?

О.І.: Скажу так: свідомого українця переманити в російськомовне середовище неможливо. Ми маємо боротися за тих українців, які все ще вагаються, і переконати їх, що залишатися українцем будь-де — це привілей.

Як ми можемо протидіяти загрозі російської пропаганди? Лише поширюючи інформацію про наші успішні освітні проєкти, демонструючи іншу, успішну українську сторону. Росія намагається впускати фейки в суспільство, а ми маємо працювати на випередження. Запрошувати наших зірочок-випускників ділитися позитивним досвідом.

Справжній українець — це не просто той, хто розмовляє українською, а той, хто несе українськість там, де він знаходиться. Школа, яка є сьогодні в Литві, — це можливість уникнути асиміляційних ризиків. Найкраще все працює через спілкування дітей між собою. А що може бути краще, ніж середовище, де найвищий рівень компетентності вчителів, де панує тепло і взаємодопомога? У Британії кажуть, що особистість на 10% формує генетика, а на 90% — суспільство. Дякуючи українській генетиці, ми виборемо своє право бути українцями, але ці 90% давайте довіримо україномовному середовищу — нашим школам та університетам.

Конкуренція за український капітал

— Сьогодні європейські держави (навіть такі складні партнери, як Угорщина) фактично борються за українців ресурсно, вкладаючи в їхню освіту. Як ви відчуваєте, чи Польща та Литва активно інвестують в український людський капітал?

О.І.: Безумовно. Українці, які зараз перебувають у Польщі, створюють власну справу, сплачують податки — вони економічно вигідні державам-партнерам. Допомога, яку отримують українські сім'ї, вже більшою мірою компенсується за рахунок праці українців та українського бізнесу, відкритого в цих країнах.

Ресурсно підтримувати українців — це економічно вигідно. Ми нація, яка ментально дуже близька до сусідів, і водночас надзвичайно працьовита. Тому тут подвійна вигода для Європи. І Польща, і Литва, і інші держави це чудово розуміють. Ми надзвичайно вдячні за підтримку, але наш шлях — це інтеграція не на умовах жорсткої конкуренції, а на засадах справедливості, рівності та взаємної поваги.

О.К.: Погоджуюся. Українці в Польщі створюють економічну додану вартість. З українцями треба дружити і їх треба підтримувати. Допомога школам та університетським програмам — це пряма інвестиція в якісний, мотивований персонал, який працюватиме на благо обох країн у майбутньому.

Підсумковий коментар

Результати зустрічі та перспективи подальшої роботи підсумувала генеральний директор Міжнародної української школи в Литві Олена Внуковська:

"Дуже приємно, що в нас відбулася така плідна зустріч із представниками польського університету. Те, що нам запропонували співпрацю, свідчить про високу оцінку нашої діяльності за кордоном, причому з боку такого славетного закладу. Нас об'єднує спільна мета: надати українським дітям можливість якісного навчання. Наша школа вже активно працює з вищими навчальними закладами України, Франції та Литви. Ми давно збиралися розширити географію на Польщу, і тут нас офіційно запросили як партнерів. Для нашої освітньої академії, яку ми нещодавно відкрили у Вільнюсі, це чудова новина. Наразі ми опрацьовуємо детальний меморандум про співпрацю. Думаю, що вже з квітня ми зможемо пропонувати нашим учням комплексний підготовчий курс до вступу в університети України, Польщі, Литви та Франції. Наша філософія залишається незмінною: незалежність людини — це її знання, а об'єднує наших дітей у всіх куточках Європи рідна українська мова".

Фото і текст: Олег Головатенко

Сьогодні ми розповімо про людину, чий шлях за ці роки вмістив у собі два абсолютно різних світи: запеклі бої на передовій у лавах Збройних сил України і тишу шкільних класів у Литві. Це ветеран ЗСУ, боєць 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, а нині вчитель Міжнародної української школи Литви Владислав Баштинський.

Про те, як це — тримати в руках зброю, а потім брати до рук крейду, і як ветеран знаходить сенси продовжувати свою боротьбу, тримаючи вже освітній стрій, — у відвертій розмові для радіо LRT Klasika.

«Я був дуже злий: у мій дім прийшов ворог»

— Пане Владиславе, маю 30 років журналістського досвіду, але хвилююся, як у перші інтерв'ю. Найперше, що хочу зробити — це щиро подякувати вам за захист. За те, що в потрібну хвилину ви зробили все, що могли, і захистили нас від такого страшного ворога. Давайте знайомитися: звідки ви, і як повномасштабна війна увійшла у ваше життя?

— Я сам із козацького міста Запоріжжя, і моя родина також звідти. Але війну я зустрів у Львівській області, де працював на той момент. Уже зранку 26 лютого я опинився в Запоріжжі. У місті лунали сирени, бомбили аеропорт, літали літаки та гелікоптери. Тоді ми вирішили з дружиною, що потрібно виїжджати.

До війни я працював у Литві, на фабриці «Дзукія» технологом. І керівництво саме зателефонувало мені, запропонувавши допомогу. Вони сказали: «Давайте, якщо потрібно, ми родину зустрінемо». І вони дійсно — я їм дуже вдячний — забезпечили мою сім’юквартирою, їжею, навіть гроші давали на перший час. Це керівники фабрики Рімтаутас та Тадас, а зустрічав сім'ю провідний менеджер Едвардас. Я щиро вдячний Литві та литовському народу за таку потужну підтримку. Ми були впевнені, що тут безпека.

— Родина опинилася в Литві, а ви пішли воювати. Як склався ваш фронтовий шлях?

— Як і багато інших чоловіків на початку війни, я був дуже злий. У мій дім прийшов ворог, і я без вагань пішов до військкомату. 4 березня нас відправили в частину. Десь тиждень тривала підготовка: тактична, медицина, стрільби, отримання форми та зброї. І вже 14 березня я був у Луганській області. Нас привезли в Бахмут, звідти розподіляли по підрозділах. Ми спочатку навіть не мали розуміння, куди нас везуть, на який напрямок.

Виконували різні бойові завдання. Доводилося також і куховарити, тому що війна — це ж не тільки «стрілялки». Бійцю потрібно поїсти, а коли боєць нагодований смачно — це зовсім інший настрій. Ти завжди в броніку, завжди зі зброєю: в одній руці автомат, а в іншій — ополоник.

— За освітою ви технолог харчової промисловості, чи не так?

— Так, ви не помиляєтеся. Багато років я працював шеф-кухарем, потім технологом на кондитерських виробництвах. Страху на фронті не було. Було таке відчуття, що тобі потрібно захистити свій рідний дім. А рідний дім — це вся наша Україна.

«Бригада, в яку я потрапив, прийняла перші бої о 3:40 ранку 24 лютого. Вона захищали Попасну, Рубіжне, Лисичанськ, потім Бахмут. Найважче — бачити поранення побратимів і не мати змоги миттєво допомогти».

Цінність братерства та «птахи» над Новодружеськом

— Що на війні вразило вас найбільше — у людях, у вчинках?

— Мене вразила самовідданість. Я мав двох побратимів, які, на жаль, загинули, — Олег Шакула та Андрій Жук. Олег Шакула був у Нідерландах на заробітках, сам він із Миколаєва. Коли почалася війна, він повернувся і вступив до лав ЗСУ не вагаючись. Андрій Жук жив у Польщі, був одружений на польці. Вона його не пускала, але він сказав: «Ні, я по-іншому не можу, мені потрібно їхати до Батьківщини, я там потрібен».

Мене вразило оце ставлення один до одного. Це братерство залишиться на все життя. Допомога: спорядити магазини, передати набої, коли вони закінчуються. Прикрити побратимів, щоб дати їм змогу відійти, а самому залишитися. Люди чомусь не думають про своє життя особисто, коли знаходяться там. Вони думають за інших більше. Навіть коли був наказ на відхід з Рубіжного, багато хлопців кричали: «Ми залишимось, дамо змогу іншим вийти!». Сперечалися між собою: «Ні, ти йди, а я залишусь!». Оце мене вразило — згуртованість. У бригаді були українці з усіх областей: Західна, Миколаїв, Запоріжжя. Ми не відчували різниці, всі спілкувалися українською.

— Розкажіть про день вашого поранення. Як це сталося?

— Ми поверталися на КСП (командно-спостережний пункт) після виконання завдання. КСП знаходилося в Новодружеську (Луганська область). Був завданий ракетно-бомбовий удар. Того дня загинуло кілька наших побратимів, я отримав важке поранення. На той час уже літали «птахи» — БПЛА. Мабуть, хоч ми й ховали техніку, вони побачили розташування.

Мене врятував мій побратим Олег Шакула. Він витягав мене з-під уламків. Тоді я зрозумів, що не можу пересуватися своїми ногами. Наклали турнікети. Дякую нацгвардійцям, що вони вчасно приїхали і мене повезли. Під час самого поранення страху не було, було багато адреналіну. Біль прийшов пізніше, після першої операції в Лисичанську. Наша бригада тоді стримувала ворога на Луганщині, що давало час іншим підрозділам підтягнутися на Київському напрямку, щоб ворог не з’єднався.

— Ви бачили ворога. Який він? Що росіяни казали, коли потрапляли в полон?

— Коли їх запитували, чому ви сюди прийшли, вони казали: «А почему вы лучше нас живете?». Це було перше. Ми не могли зрозуміти — ми ж працювали для того, щоб жити краще! Український народ дуже працьовитий. Я сам працював по 12–15 годин, щоб досягти результату. Ми не йшли нікого вбивати, щоб отримувати високу зарплату. Ми просто росли як фахівці.

Після поранення я написав вірш, який присвятив побратимам:

В окопі все життя твоє минає,

Ти бачиш радість відбиття атак.

Ти чуєш, коли постріли лунають,

І смерть йде до тебе, наче мрак.

Заглиблені для укриття солдатів

Стоїть наш воїн міцно на ногах.

Для знищення навали окупантів

Стоїть наш воїн, мрія у жнивах.

Тут б'ються за життя хто може —

Вчорашній кухар, слюсар, комбайнер.

В окопах зачищає він лайно вороже,

Стаючи немов грозний бультер'єр.

Кричить наш воїн «Слава Україні!»,

У відповідь у нього стріляє ворог божевільний.

Він знає, що рашист приніс нам горе,

Тому що ця тварина дуже хвора.

Окоп — споруда для життя?

Тут не ховаються солдати.

Ми мусимо кричати, а іноді стогнати,

Але ми маємо долати.

Окоп для оборони та атаки,

Де можуть і проїхати ворожі траки.

Вогонь, удар, граната, черга автоматна —

Реальність у боях давно стандартна.

Ми подолаємо цей темний час,

Коли існує лише одна мета для нас.

Крізь бурю, дим, вогонь і страх —

Ми не зламаємося в цих боях.

«Я перший рік не хотів спілкуватися з дорослими»

— Як дався вам перехід до цивільного життя після того, як ви заглянули в очі смерті?

— Знаєте, по-перше, мені чомусь узагалі не хотілося спілкуватися з дорослими. Коли я приїхав сюди, в Литву, перший рік я спілкувався тільки зі своїми дітьми та їхніми друзями. Вивозив їх на футбольне поле, вони грали, а я був поруч. Не хотів розповідати про війну. Мені було і є важко через те, що я тут, а побратими досі воюють. Хтось загинув, а хтось продовжує захищати Батьківщину. Цей перехід до мирного життя дався дуже непросто.

— І несподівано у ваше життя прийшла школа...

— Так, це було несподівано. Мої діти навчаються в Міжнародній українській школі. Я прийшов продовжувати договори і зустрівся з пані директоркою Оленою. Ми побалакали, і вона запропонувала мені посаду викладача з предмета «Захист України». Я казав: «Я ж не викладач взагалі!». Вона відповіла: «Не бійтеся, все у вас вийде». Тепер я розумію, що сам навчаюся для того, щоб вчити дітей.

«Мій предмет — це не про агресію. Це про оборонну свідомість. Як захистити себе, родину, як не панікувати в екстремальних ситуаціях і надати першу допомогу».

— Чому саме ви навчаєте учнів у Литві?

— Ми вчимо мінної безпеки. Україна зараз — найбільш замінована територія у світі, на 50–100 років наперед. Діти мають знати, як розпізнати вибуховий пристрій, чого не можна торкатися. Хоча діти в Литві не бачать війни, багато хто з них був на окупованих територіях, чув стрілецькі бої. Ми писали з ними «Книгу пам'яті та слави», де вони розповідали про своїх батьків, які воюють або загинули. Багато рефератів зібрали для школи.

— Ви бачите цих дітей щодня. Чи змінюються вони?

— Коли я приїхав після поранення, мої власні діти були психологічно закриті. І зараз, завдяки Литві та педагогам, вони і мої учні починають відкриватися. Починають більше сміятися, бути просто дітьми. Але що важливо — вони рвуться в Україну. Вони хочуть повернутися і будувати своє життя вдома. Це нас, викладачів, дуже надихає.

— Як ви тримаєте дисципліну в класі? З чого починається ваш урок?

— Урок починається з привітання. Коли я заходжу, даю команду «Клас, вставай!», і у нас звучить «Слава Україні! — Героям Слава!». Якщо це перші уроки о 9-й ранку — обов’язкова Хвилина мовчання за захисниками та загиблими дітьми. Учні сприймають це належним чином.

Якщо потрібно заспокоїти клас, ми робимо дихальні практики. Вивчаємо державоустрій, озброєння ЗСУ. Я проводжу тести, розбираємо частини автомата. Дітям це цікаво. Я мрію створити стрілецький гурток — лазерний тир та гурток БПЛА. Це реальність сучасної війни, і учні дуже хочуть практичних занять.

Нещодавно ми провели волонтерський збір для моєї 24-ї бригади. Зібрали речі гігієни, шкарпетки. Литовські партнери допомогли все передати через кордон, а хлопці з фронту прислали дітям відеоподяку. Це було дуже важливо для учнів.

Погляд у майбутнє

— Якби ви мали статус, що б ви порадили європейським партнерам?

— Потрібно готувати і армію, і суспільство для оборони своєї держави заздалегідь. Щоб не було так, як у нас, коли ми до кінця не вірили у повномасштабне вторгнення.

— Яким ви бачите закінчення війни та головні виклики після неї?

— Для себе бачу однозначно тільки перемогу України. Нам потрібно стати потужною державою в Європі, з якою рахуються. Але найважче нас чекає після — це боротьба з корупцією. Це найважчий процес. Ми маємо взяти приклад з Литви чи Польщі, щоб наші діти відчували себе господарями у своїй країні.

— Що б ви побажали українцям наостанок?

— Бажаю миру і віри в перемогу. Хочу зачитати вірш захисника з Кривого Рогу Андрія Варварчина, який був у полоні. Він написав його ще у 2015 році й назвав «Майбутнє України»:

Я вірю у тебе, моя Україна,

Що сонце зійде над полями твоїми.

Не буде війни у рідній державі,

І стануть всі люди до тебе ласкаві.

В Луганську нарешті стрільба закінчиться,

По чистому полю дитина промчиться,

Вернеться Донбас у свої володіння.

І знову смерека пустить коріння.

Настане твій час, ти прокинешся знову.

Ще всі будуть знати твою гарну мову.

Ти всім ще покажеш, яка ти красива.

Я вірю в тебе, моя Україна.

Матеріал підготувала Олена Головатенко
Фото з особистого архіву Владислава Баштинського

Ви часто чуєте їхні голоси в ефірі. Вони розповідають про музичні новинки, діляться цікавими знаннями і фактами, створюють настрій. Але хто ці люди насправді? Що ховається за впевненим «Вітаємо в ефірі»? Сьогодні ми відкриваємо завісу радіокухні у спецпроєкті «Знайомство зблизька». Наша героїня — юна колега, ведуча, одинадцятикласниця Міжнародної української школи Литви Єсенія Басенко. Це розмова про трансформацію характеру, «гарячий мамин борщ», силу відкритих кордонів та мрії про телепортацію додому.

Частина I. Втрачений рай та перші кроки у великий світ

Радіо — це не лише новини, актуальні інтерв’ю та музика, це передусім люди. І сьогоднішня гостя — яскравий приклад того, як молоде покоління українців інтегрується у світовий простір, не втрачаючи свого коріння.

Єсенії шістнадцять. Для багатьох її однолітків цей вік став випробуванням на міцність.

— Привіт, Єсеніє! Сьогодні ти не просто ведуча музичної рубрики, а головна героїня. Розкажи, з чого почалася твоя історія?

— Всім привіт, наші любі слухачі! — голос Єсенії звучить дзвінко, але з нотками ностальгії, коли мова заходить про дім. — Сьогодні я справді представлю не чергову новинку сучасної української музики, а розкажу про свій досвід. Я родом з Чернігова. Для мене Чернігів — це синонім спокою. Це неймовірно зелене місто. Я народилася там і прожила половину свого життя, і кожне місце мені знайоме до болю: вулиці, парки, старі церкви... Це був мій затишний світ.

Але повномасштабне вторгнення змінило все. Єсенія зізнається: від'їзд не був просто зміною місця проживання.

"Я не просто залишила рідне місто. Я залишила там частинку себе. Це відчуття, коли твій дім залишається позаду, а ти мусиш рухатися далі".

Першою зупинкою стала Австрія. Для дівчини з рівнинного, зеленого Чернігова це був культурний та візуальний шок.

Чернігів. П'ятницька церква

— Це був величезний контраст, — згадує вона. — Гори, абсолютна тиша... Це зовсім не схоже на Україну. Інші люди, інший менталітет. Але саме там почався мій шлях адаптації. Я вивчила німецьку мову, знайшла перших друзів за кордоном.

Життя в Австрії відкрило для Єсенії двері до подорожей. Хорватія, Італія, Словенія — кожна з цих країн стала цеглинкою у фундаменті її нової особистості.

— Кожна країна — це нова мова, нові люди, нові звички. Подорожі дуже змінюють людину. Після них ти по-іншому дивишся на світ і, що найголовніше, на себе саму, — зазначає дівчина.

Зараз Єсенія живе у Литві. Вона каже, що процес звикання ще триває, але вдячність переважає над труднощами.

— Тут також все нове, але я вдячна за цей досвід. Моє життя зараз — це довга дорога з Чернігова через різні країни Європи. І я точно знаю, що це ще не кінець.

Чернігів. Дитинець

Частина II. Характер зі смаком перцю та суперсила емігранта

Пробуємо з гостею нашої рубрики Єсенією Басенко поглянути на особистість через призму метафор.

— Єсеніє, де твоє "місце сили"? Де ти почуваєшся максимально комфортно?

— Моє місце сили — це, безперечно, Чернігів. Там пройшла половина мого життя. Але я навчилася знаходити силу і в людях. Я вдячна Литві за класних друзів, Австрії — за навчання. А Чернігову — за те, що він виростив мене.

Далі розмова набуває несподіваного повороту. Ми пропонуємо уявити характер дівчини, як страву.

— Якби твій характер був їжею, що б це було? Щось гостре, екзотичне?

Єсенія сміється і видає фразу, яка ідеально описує українську душу:

"Це гарячий мамин борщ! Я не можу сказати точно, якою я була б стравою, бо в різних ситуаціях я буваю різною. Можу бути домашньою і затишною, а можу — екзотичною, з перчинкою".

Але головна трансформація, за словами Єсенії, відбулася у сфері комунікації. Війна та життя за кордоном змусили її відкритися світу.

— Яка твоя суперсила в еміграції? Яку рису ти в собі відкрила, про яку раніше не здогадувалася?

— Це комунікабельність. Коли я жила в Україні, я була трошки закритою дитиною. Але постійні переїзди, необхідність знаходити спільну мову в нових школах, нових країнах зробили мене відкритою до людей. Я люблю знаходити нові знайомства, мені це стало цікаво.

Частина III. Українська школа у Литві: "Вайб", який не підробити

Окрема тема розмови — феномен навчання українських дітей за кордоном. Єсенія навчається у Міжнародній українській школі Литви. Чи відрізняється це від звичайної школи вдома?

— Як на мене, навчання одне й те саме, — ділиться спостереженнями Єсенія. — І в Україні, і тут, у Литві, в українській школі панує той самий «вайб». Люди ті ж самі. Всі ми — українці, всі ми разом. Ми розуміємо одне одного з півслова.

Поза школою дівчина продовжує "прокачувати" свої скіли. Її головне хобі — мови.

— Вивчення мов дає свободу. Зараз я вдосконалюю англійську і підтягую німецьку, бо планую в майбутньому, можливо, переїхати до Австрії на навчання.

Частина IV. Магія радіо: від табору до мікрофона

Як школярка потрапила до радіостудії? Виявляється, шлях у медіа почався з активної позиції та участі у громадських проєктах.

— У моє життя радіо прийшло через шкільний пресцентр, — розповідає Єсенія. — Все сталося дуже швидко і доволі неочікувано. Я поїхала у табір «Залізна зміна», а потім про цей досвід ми з друзями розповіли в ефірі. І після цього мене затягнуло радіо. Мені почало це подобатися.

Зараз Єсенія веде на Міжнародному освітньому радіо музичну рубрику, де знайомить слухачів із молодими українськими виконавцями, пісенними прем’єрами та “запалює” нові сценічні зірки. А ми цікавимося: які її музичні смаки та  вподобання? 

— Мене цікавить англомовна музика, Кеті Перрі, наприклад. Слухаю їх майже щодня. Але й українські пісні займають величезну частину мого серця, — ділиться радіоведуча.

Частина V. Мрії, Гюррем-султан та Перемога

Вікторія Присяжнюк з Есенією Басенко

І на фінал розмови — наше традиційне бліц-опитування. 

— Яка риса характеру, невидима через мікрофон, є твоїм приводом для гордості?

— Це сміливість і впертість. Я пишаюся тим, що вмію йти до своєї мети, не боятися нічого і не зважати на проблеми. Досягати того, чого хочеш — це мій принцип.

— Радіо «Український Альянс» для тебе — це...?

— Справа, яка мені по-справжньому подобається!

— Якби ти могла взяти інтерв'ю у будь-якої історичної особи, хто б це був?

— Оскільки я люблю турецькі серіали, я би запросила Гюррем-султан! Порозпитувала б у неї щось цікавеньке про життя в гаремі та політику.

— Країна, яку хочеш відвідати наступною?

— Франція. Дуже хочеться побачити Ейфелеву вежу, поїсти справжніх круасанів у Парижі. Щоб було  романтично.

— Обери одну суперсилу: читати думки чи телепортація?

— Переміщатися в просторі. Щоб ці всі дороги, кордони і подорожі не займали так багато часу. Щоб раз — і ти вже в Україні. Раз — і ти в Іспанії. Бути там, де ти хочеш, миттєво.

— Як ти будеш святкувати День Перемоги?

— Ми всі поїдемо в Україну і там весело затусимо з друзями!

Епілог

Ця розмова — не просто знайомство з новою ведучою. Це портрет цілого покоління, яке формується просто зараз. Вони втратили дім, але знайшли весь світ. Вони стали дорослішими, ніж мали б бути у свої 16, але зберегли здатність мріяти про круасани в Парижі та вечірку на честь Перемоги.

Слухайте Єсенію Басенко та інших талановитих дітей на хвилях Міжнародного освітнього радіо «Український Альянс». Ми різні, у нас різні долі, але ми разом. І це — головне.

Підготувала редакція радіо «Український Альянс» за матеріалами програми «Знайомство зблизька»

Фото: Олег Головатенко