Виставка розпочалася з глибокого екскурсу в символізм українського народного одягу. Відкриваючи захід, голова Громади українців Вільнюса Наталія Шертвітєнє наголосила, що для України вишивка завжди була чимось набагато більшим, ніж просто елементом побуту чи естетикою.

«ÐŸÐ°Ð¼'ять про ці роботи переходить з покоління в покоління. Кожен народ має свою вишивку. Вона завжди була оберегом, а деколи й статусом... Але для багатьох країн вишивка — це просто прекрасне ремесло, тоді як наші українські вишиванки закодовані вірою Ñ– любов'ÑŽ до своєї землі, — підкреслила пані Наталія. — Зараз, у час війни, вишиванка стала особливим символом. Вона стала символом не тільки того, що ми — українці, але й символом поваги та підтримки України в усьому світі».

На виставці були представлені не лише сорочки, а й скатертини, серветки, рушники. Наталія Шертвітєнє згадує, що в Ñ—Ñ— родині вишивали абсолютно все — навіть для кухонної точилки («Ð¿Ñ‚ачівки») був створений окремий вишитий футляр. Особливу увагу в експозиції привертають унікальні картини з Бельгії, яким понад 100-200 років. Це цінні подарунки від бельгійських друзів, які передали антикварні роботи людині, здатної по-справжньому оцінити таку працю.

Ще один безцінний експонат — невеликий вишитий рукав від сорочки. Його пані Наталії подарувала відома в Литві лікарка-офтальмолог, перекладачка Ольга Градавскєнє (1920 року народження). Цей рукав вишивала ще бабуся пані Ольги, Ñ– він залишився єдиним вцілілим фрагментом старовинної сорочки — найстарішим Ñ– найзворушливішим артефактом колекції.

«Ð¯ вишивав у Сибіру під час полярних ночей»: історія 90-річного пана Михайла

Найбільш вражаючим моментом відкриття стала розповідь ветерана громади, 90-річного пана Михайла. Його життєвий шлях — це готовий сценарій для історичної драми (до речі, про нього вже зняли документальний фільм «Ð£ÐºÑ€Ð°Ð´ÐµÐ½Ðµ дитинство» в Чикаго). Хлопчиком він опинився в сибірському засланні, звідки в 11-річному віці здійснив відчайдушну втечу.

«ÐŸÑ–втора року йшов пішки з Красноярського краю до Івано-Франківщини. І дійшов! А потім мене за шкірку — Ñ– знову туди відправили», — згадує пан Михайло.

Саме там, у нелюдських умовах заслання, він почав вишивати:

«Ð¯ вишивав у Сибіру. Там багато вільного часу. Полярна ніч... Я діставав нитки з Америки, мені присилали. Я Ñ—Ñ… виварював у сечі. Вона ніколи не змінюється. Скип'ятиш — Ñ– вони до кінця життя не линяють. Отак я вишивав».

Окрім вишивки хрестиком та бісером, пан Михайло все життя тче, пече короваї на весілля по всій Литві та лікує травами (зокрема, радить рослину мокрицю для довголіття та енергії).

«Ð Ð°Ð´ÑÐ½ÑÑŒÐºÐ° влада мені не дала бути художником, то я народився для цього», — підсумовує ветеран, який досі активно ділиться своїм досвідом з молодим поколінням.

Збережене в евакуації: роботи майстрині з Нової Каховки

Окремий пласт виставки — це роботи українців, які були змушені тікати від окупації. Як влучно зауважила Наталія Шертвітєнє: «Ð©Ð¾ люди беруть з собою, коли йдуть в чужину? Як колись в Канаду забирали Біблію, «ÐšÐ¾Ð±Ð·Ð°Ñ€» Ñ– вишиту сорочку. Так Ñ– зараз українці брали з собою вишиті сорочки Ñ– картини як знак зв'язку зі своєю Батьківщиною».

Свою історію розповіла майстриня Наталя Больська, яка виїхала з тимчасово окупованої Нової Каховки (Херсонщина). На виставці вона представила картини, подушки та вишиванки.

«ÐœÐ¾Ñ вишиванка — це я вишила вже в Литві. Вишивала сорочки Ñ– сину, Ñ– чоловіку. Я з Херсонської області, Ñ– це наша традиційна українська вишивка: біла, червона з чорним», — поділилася майстриня. Пані Наталя володіє різними техніками (хрестик, бісер, стрічки) Ñ– готова передавати свої знання всім охочим, хоча й з сумом зауважує, що сучасних підлітків частіше цікавлять гаджети, аніж голка з ниткою.

«Ð–інка прикрашає вишиванку, а вишиванка — жінку»: як передати традицію?

Питання збереження традицій стало лейтмотивом дискусій. Представниця Міжнародної української школи Литви Олена Кузьменчук, яка завітала на захід у вишуканій сорочці «Ð±Ñ–лим по синьому», підтвердила готовність залучати молодь:

«Ð¢Ñ€ÐµÐ±Ð° нам подумати Ñ– організувати такий гурток української вишивки в школі. Майстринь у Вільнюсі зараз дуже багато. Тому ми можемо залучити дітей Ñ– передати їм ці традиції... Кожен регіон України має свою власну техніку, свій власний візерунок, Ñ– це буде дуже цікаво».

Голова Союзу українок Литви Тетяна Моргун, яка прийшла у 35-річній сіро-чорно-білій сорочці з Івано-Франківщини (вишитій хрестиком і низзю разом із сестрами), нагадала про просвітницьку місію вишивки:

«Ð’ишиванка прикрашає жінку, Ñ– жінка прикрашає вишиванку взаємно. На початку війни ми об'їздили всю Литву — Йонаву, Шяуляй, Паневежис, були в костелах. Литовці додивлялися до кожної вишивки, до кожного рушника. Це була така цікавість, що ми навіть не очікували!»

Від знаменитої Коломиї до «Ð ÑƒÑˆÐ½Ð¸ÐºÐ° вдячності» Литві

Під час кулуарного спілкування учасники згадували найвідоміші осередки вишивального мистецтва — Косівський базар та знаменитий нічний ярмарок у Коломиї, де майстрині з гірських сіл щотижня збираються тисячами, аби запропонувати свої роботи.

Проте Громада українців Вільнюса не лише зберігає старе, а й творить нове. Кілька років тому громада долучилася до міжнародної акції створення 12-метрового рушника, на якому майстри Люба Кирилюк, Михайло Максим'юк, Наталія Вольська та Христина Чуба вишили литовський сегмент — з кольорами прапора та місцевої природи.

Тепер стартує новий, ще масштабніший проєкт.

«Ð£ нас виникла ідея