Мета надзвичайно амбітна: здобуття офіційної лабелізації (Label FrancÉducation) від Міністерства освіти Франції. Наразі такий високий статус мають лише 10 шкіл у всій Литві, і МУШ впевнено крокує до того, щоб стати одинадцятою, доводячи, що українська школа за кордоном — це простір глибокої європейської інтеграції, де мови вивчаються не лише за партами, а й через живе культурне спілкування. Міжнародне освітнє радіо «Український Альянс» завітало до школи, аби на власні очі побачити унікальний міжнародний проєкт та зафіксувати щирі емоції дітей.

«Відчуття, що коридорами школи лунає аромат вишуканих французьких парфумів»

Атмосфера свята відчувалася ще з порогу. Замість звичних уроків для учнів 2-7 класів організували масштабний квест «Bonjour, la France!» із вісьмома різними ательє: географічним, театральним, музичним, спортивним, гастрономічним, мистецьким, танцювальним та мовним. Кожна локація відкривала Францію з нового ракурсу.

Своїми першими враженнями від свята ділиться Лаура Вілцане, викладачка етики та етикету:

«Сьогодні чудовий день. По-перше, сонце, хороша погода. По-друге, я зайшла в школу, а всі вдягнуті абсолютно на французький манер. І таке відчуття, що коридорами школи аромат якихось вишуканих французьких парфумів. Мені здається, що діти в захопленні. Я це бачу, коли представляли команди, і те, як вони промовляли вітання, розказували про себе невеликими скоромовками французькою мовою. Мені здається, що це дуже хороша ідея — продовжити традицію Французької весни, пережити літо і перейти у Французьку осінь. І все сьогодні цьому сприяє на сто відсотків».

Її підтримує гостя свята, киянка Ольга Лобода, для якої це вже другий сезон подібних оцінювань дитячої творчості:

«Для дітей такі фестивалі мають величезне значення. По-перше, вони поринають у атмосферу країни, яка співпрацює з нами. Франція — це теж партнер України, вони нам дуже допомагають. Це настільки збагачує дітей! Подивіться, вони цим живуть, у них є уроки французької, є живий інтерес до неї. Я навіть сама, коли потрапляю в цю атмосферу, то стаю ніби дитиною, розумієте?»

Математика французькою та амбітна мета білінгвального 4-А

Поки молодші школярі рухалися станціями квесту, учні 4-А класу демонстрували вищий пілотаж — відкритий урок математики французькою мовою. Гордістю класу ділиться класний керівник Оксана Лаврентюк:

«Сьогодні неймовірно вражаючий день. Окрім того, що в нас сьогодні дуже багато різноманітних квестів та конкурсів, ми презентуємо гордість — 4-й А клас. Це білінгвальний клас, французький. Ми уже четвертий рік вивчаємо французьку мову, і наші діти вже здали її на рівень А2. Тобто цього року ми хочемо йти чимраз вище і краще. Саме у Міжнародній українській школі Литви створено найкращі умови для вивчення не тільки литовської, а й французької мови».

Вчителька зізнається, що й сама не пасе задніх — активно вивчає мову разом із сином за допомогою спеціального додатка, розробленого першим вчителем французької в МУШ Литви паном Ніколя Місталєм: «Читаємо речення, прослуховуємо його. Вивчаємо те, що маємо в побуті: коли ходимо в магазин чи в кав'ярню. Найпростіші такі речення, які допомагають нам краще комунікувати».

Щодо своїх учнів, які вже не лише рахують, а й вивчають ділення та вирішують задачі іноземною мовою, пані Оксана каже просто: «Дітям я побажаю впевненості, не хвилюватися. Хоча, мабуть, я точно знаю, що в них все вийде, тому що вони в мене дуже розумні, активні. Я в усьому підтримую їх».

Звільнення від корсетів та дизайн у стилі Коко Шанель

В кабінеті №314 розгорнулося справжнє мистецьке ательє. Його господиня, викладачка образотворчого мистецтва Віра Оверченко, зустрічає гостей у бездоганному чорно-білому образі: твідовий піджак, біла сорочка з чорними оборками, червона помада та велика кількість перлів.

«Сьогодні я презентую мистецьке дизайнерське ательє в стилі Коко Шанель. Діти різного віку створюють цікаві дизайни. П'яті-шості класи роблять сумочки: у них є макет, їм треба придумати дизайн, далі вони вирізають, склеюють і утворюється виріб. Старші класи виконують складніші завдання — вони, як дизайнери, повністю з нуля на манекенах придумують свої образи у стилі Шанель, Діор тощо. Малюки виготовляють паперові ляльки. Хочеться, щоб всі працювали в команді і щоб у всіх виходив класний результат», — розповідає пані Віра.

Про свій образ та натхнення легендарною дизайнеркою викладачка відгукується з особливим захопленням:

«Коко Шанель в цілому мені дуже подобається тим, що вона звільнила жінок від обтягуючих корсетів. Я цікавилася її життям, і мені імпонує її сміливість. Вона в той час, коли була епоха бель-епок, казала: "Боже, що це вони на себе одягнули? Можна виглядати простіше, сміливіше". Вона була сміливим революціонером моди того часу».

«Я в цілому бажаю своїм учням, щоб вони йшли за покликом серця і ніколи не здавалися. Якщо ти вже вирішив, що тобі подобається це, то продовжуй розвиватися. Головне, щоб ця справа приносила радість і задоволення. Я, наприклад, кожного дня з любов'ю, з радістю йду на роботу, навіть коли бувають якісь важкі задачі. Тобі радісно на душі від того, що ти працюєш в цій атмосфері з творчістю, з дітьми», - говорить Віра Оверченко. 

Діти в ательє з радістю демонструють свої вироби та діляться емоціями від творчості. Маргарита Герасименко тішиться власноруч зробленою роботою: «Я навчилася робити сумочки. Мені це подобається».

Злата Діденко зізнається: «Я сьогодні прийшла з дуже гарним настроєм до школи, тому що я знала, що в нас буде цей квест, і я дуже хотіла вже прийти на нього і подивитися, які будуть завдання, що цікавого буде, який буде приз. Для мене Франція особисто цікава своєю поезією, архітектурою, мистецтвом».

Семикласниця Валерія Замкова підхоплює: «Я прийшла теж з чудовим настроєм до школи. Мені дуже подобається цей квест. Дуже весело. Багато вчителів добрих, які можуть тебе навчити дуже багато нового, нових іноземних слів, нового мистецтва».

Ренат Марданов додає: «Я дуже захоплений. Ми класно малювали всі картини, дуже класно у всіх вийшло». Семикласницю Маргариту Синівську здивувало розмаїття свята: «Сьогодні день просто супер. Здивувало, що дуже багато учнів задіяно, гарна французька музика, затишненько. Мрію поїхати у Францію, зфотографуватися з Ейфелевою вежею. Для цього треба мета і зекономити грошей».

Олексій Новосад підсумовує дорослою думкою: «Я вважаю, що потрібні такі заходи. Бо це передусім повага до країни та її культури». А п'ятикласник Фадій Жовнір ділиться своїми амбіціями: «Я за сьогодні навчився бути в команді та дружно робити справи. У нас було два квести. Імені Тараса Шевченка та ще якогось письменника. Я також там брав участь. В одному я зайняв друге місце, а в іншому третє. І сьогодні хочу зайняти перше!». Аліна Сивак (5-А клас) додає просто: «Мені дуже подобається, бо це і розвиває мозок, і додає позитиву».

Тур де Франс у шкільних коридорах та географія мрій

Окремим відкриттям для багатьох став спортивний вимір Франції. Вчитель фізичної культури Ігор Світличний перетворив коридори школи на трасу для велогонки:

«На мій погляд, Франція — це спорт, а потім вже мистецтво, бо Франція має великі історичні корені. Перший президент міжнародного олімпійського комітету П'єр де Кубертен — француз, і саме завдяки Франції відновилися Олімпійські ігри, які тричі були у Парижі. Ми знаємо такі турніри, як "Tour de France", змагання з тенісу "Ролан Гаррос". І ще мало хто не знає, що регбі — це також національний вид спорту Франції. 

Ми провели вікторини з дітьми на знання спортивної історії, а також влаштували свій "Tour de France" на самокатах тут, у коридорчиках нашої школи. Діти змагалися, проїжджали по різних містах Франції: Страсбургу, Ліону... Я вам скажу, дуже багато дітей вміють не тільки гарно рухатися, але й знають історію спорту».

А щоб знати, де саме знаходяться ці міста, працювало географічне ательє під керівництвом вчительки французької мови Єлизавети Косяченко. За її словами, у школи вже є значний досвід ознайомлення учнів з країною наживо: «Дуже багато є подорожей у Баньоль де Л’Орн, у Париж, Ніццу наші діти літають. У Баньолі діє Замок мистецтв, де відбувається чимало активностей: працюєлітній табір, діти співають, танцюють, малюють».

Самі ж школярі не приховують свого захвату, плануючи маршрути та ділячись враженнями. Кароліна Абрамова (6-А), представниця команди «Bleu Blanc Rouge», гордо рапортувала про успіхи: «Ми вже взяли участь в чотирьох конкурсах. І зараз будемо приступати до наступного!».

Діана Галагуса вже має досвід подорожей: «Я була у Франції два роки тому. Побачила Париж. Там дуже емпатична культура, всі гарно вдягнені. Дуже гарна мова, мені дуже сподобалася. Думаю, що можливо цього року теж поїдемо до Франції».

Макар Герасимов розповідає свою історію знайомства з мовою: «До цього я навчався в англійській школі, і я знав про Францію, бо в моя тітка вчить французьку мову. Бувало перед тим, як йти в школу, я заходжу, вона говорить, яке слово ми вчимо. Я говорю, наприклад, по-англійськи "ракета". А вона - як це буде по-французьки. Так я познайомився з Францією. У Франції я ще не був, але планую».

Для багатьох вивчення мови — це прямий квиток до втілення казкових мрій. Шестикласниця Діана Лебединська зізнається: «Я дуже хочу вивчити французьку мову. Мрію потрапити у Париж та побувати в Діснейленді, тому що дуже полюбляю усі мультики, я їх дивлюсь з дитинства. Це моя мрія від тоді, як я була ще маленькою». Її підтримує учениця 6-Б класу Еліна Ісаєва: «Я також дуже хочу потрапити до Діснейленду. А ще побачити Ейфелеву вежу».

Зовсім інші, але не менш шляхетні цілі у Богдани Листовкіної: «Для того, щоб потрапити до Франції, треба вчити її культуру. Щоб коли ти приїхав у Францію, ти зміг там побалакати з французами. Розказати, що ти з України, у якої є своя культура. Вони тобі розкажуть побільше про свою культуру, і так ви можете познайомитися з багатьма французами. Я була у Франції, там дуже добрі й чемні люди, вони завжди тобі допоможуть. Франція дуже чиста, там багато дерев».

Хлопці теж не пасуть задніх, хоча й зізнаються у труднощах. Арсеній Куруоглу взявся за французьку мову, маючи конкретну мету: «Я хотів поїхати в Нормандію у табір. А найбільшим викликом у вивченні мови стало те, що маю мало часу і дуже томлюся після школи. Але все одно вчу». Ілля Кривой додає, що вже вільно вітається французькою: «Бонжур, же мапель Ілля... Скоріше за все моє майбутнє не буде пов'язане з Францією. Для мене це передусім розвиток інтелекту, розвиток свого світогляду і те, що я можу дізнатися більше».

Справжній фурор зчинила команда 4-С та 4-D класів. Іван Басенко та Роман Грандюк крокували коридорами у розкішних вбраннях. «Ми - мушкетери! Костюми спеціально замовляли. Наш девіз: Один за всіх і всі за одного!»

«Я тримаю кулаки за нашу команду і вірю, що ми виграємо», — діляться емоціями юні лицарі.

Особливе враження справив випускник школи Максим Ліпчевський, який цього дня завітав до альма-матер у ролі Антуана де Сент-Екзюпері:

«Я дуже переживав, бо є такі діти, яким не цікаво, але більшості все ж було дуже цікаво. Вони здивували мене своєю щирістю, своєю відвертістю. На фоні моїх історій вони стали розказувати свої історії життя. Взагалі приємно, що я провів дуже таке бурхливе життя в цій школі. Як я люблю казати, що школа мене випустила, але вона мене ще не відпускає».

Секретний інгредієнт круасанів — дитяча любов

Неможливо уявити Францію без її гастрономії. В їдальні панували пахощі свіжої випічки. Учасниця кулінарного гуртка Поліна Краснопер розповідає: «Франція – це культура, де страви дуже смачні. Ми готували круасани з нашою командою. Рецепти брали із спеціальної книжки. Маємо бажання вивчити французьку. Прагнемо до своєї мрії, а мрія — це Франція!».

Керівниця гуртка української та європейської кухні Світлана Сергієнко підтверджує успіх своїх вихованців. На питання, в чому ж секрет найсмачніших круасанів, посміхаючись, відповідає: «У дитячій любові! Це наша фірмова родзинка, яку ми додаємо до страв».

Екстраординарна підготовка та шлях до Label FrancÉducation

Кульмінацією дня став візит делегації Французького інституту в Литві, місія якої мала ключове значення для майбутнього школи. До МУШ завітали аташе з питань співробітництва в галузі французької мови Коралі Кренер, відповідальна за реалізацію проєктів у сфері освіти та мовної політики Ольга Палецкєне та викладачка французької мови, екзаменатор іспитів DELF/DALF Ізабель Гольє.

Як пояснив завідувач кафедри іноземних мов школи Олексій Корж, процес лабелізації (Label FrancÉducation) — це шлях до офіційного визнання:

«Це дає право не лише вивчати мову, а й складати іспити французькою мовою в нашій школі. Це дає право їздити у Францію дітям і вчителям також. 

Сьогодні гості познайомилися зі школою і розказали детальніше про умови отримання лабелізації. Вони досить складні. Там є шість конкретних умов: певна кількість годин французької мови, наявність франкофона, наявність партнерств з Францією і доказ того, що французька мова є дуже важливою для нашої стратегії».

Викладачка французької мови та екзаменаторка Французького інституту в Литві мадам Ізабель Гольє не стримувала емоцій:

«Лабель — це дуже добра річ для розвитку франкофонії в школі! Ми побачили дуже багато ательє, це дає силу школі і відкриває нові горизонти. Підготовка до зустрічі з Французьким інститутом була надзвичайною,  екстраординарною. У кожному куточку школи були ательєри, які нас приймали, вони щось підготували. Лунала французька музика, пісня була надзвичайно добре виконана. Браво, браво, браво! Я думаю, що Французький інститут був вражений, ми не очікували стільки деталей».

Навчити думати: погляд професури на шкільні ательє

Захід також оцінила почесна гостя, доктор філологічних наук, професор Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Анастасія Лепетюха, яка перебуває у Вільнюсі на стажуванні:

«Я тут абсолютно нова людина, але чим я була вражена — це те, що ви розвиваєте в дітях творчий початок. Оці всі майстерні передбачені для того, щоб дітей розвивати в усіх напрямках. Дуже часто ми зіштовхуємося в університеті з тією проблемою, що діти не вміють розмірковувати, аналізувати, не вміють робити висновки, будувати гіпотези. Мені б хотілося, щоб все це починалося зі школи, і мені чомусь так думається, що ваші уроки саме так і відбуваються. Ваші учні стануть дуже гарними студентами, з яким буде цікаво працювати».

Франція дала нам крила: як школа виховує нову європейську еліту

Практичний і водночас глибокий підсумок цінності цього дня зробила вчителька французької мови Вікторія Климок:

«Це розширює культурне коло наших дітей. У мене навіть є діти, які говорять: "Ви знаєте, а нащо мені французька? Я взагалі дальнобійником буду". Я кажу: "Людинко мила, ти їздитимеш Європою, ти матимеш мову, і ти розшириш свої горизонти. Ти єдиний, певне, в своєму екіпажі, хто зможе французькою домовитися з французом у Швейцарії чи в Люксембурзі". Тому я вважаю, що наші діти сьогодні дізналися багато нового. Сподіваюсь, вони прийдуть до нас вчити французьку».

А фінальним акордом дня стали слова Генерального директора Міжнародної української школи Литви Олени Внуковської, яка підсумувала цей надзвичайний досвід, згадавши як довгий історичний шлях школи, так і особисті рефлексії:

«Сьогодні, коли вісім команд збиралися на різні ательє, я запитала: а для чого ми все це робимо? І були дуже гарні відповіді: для того, щоб навчитись. Мову французьку вчити можна не тільки на уроках, мову потрібно вчити щодня, відкриваючи для себе французьку культуру. І тому сьогоднішній день був не для гостей з Французького інституту, цей день був для нас — щоб ми побачили, як багато ми знаємо - і французьку музику, і літературу, і театр, і спорт. Я навмисно зранку не проходила дивитися, як воно буде. Я теж люблю сюрпризи. І коли я зайшла до школи, а мене зустріла команда мушкетерів, всі радісні — це і є найголовніше — щоб школа дарувала щодня нові відкриття і нові можливості».

Пані Олена пригадала складний шлях запровадження українсько-французьких зв'язків ще з 2005 року, коли вона створювала Українську паризьку школу та Замок мистецтв у Нормандії, розповіла, як українські вчителі у Вільнюсі зберегли історичні французькі штандарти після закриття місцевого педагогічного університету у 2018 році, та наголосила на тому, як важливо зараз готувати власні кадри, власну еліту.

«Мова — це не тільки інструмент спілкування. Мова — це приналежність до культури. Якщо Литва дала нам міцний ґрунт під ногами, коли ми приїхали, то Франція дала крила. Що потрібно? - Просто чесно вчитися. Ми зараз вирощуємо свою еліту. Наші діти, коли вони приїжджають в Західну Європу, — вони найкращі», - підсумувала Олена Внуковська.

Сьогоднішній день довів: Міжнародна українська школа Литви — це не просто місце, де вчаться за підручниками. Це живий, пульсуючий організм, який стирає кордони, будує мости між культурами і готує українських дітей бути повноцінними, високоосвіченими та впевненими громадянами вільної Європи.

Merci beaucoup et à bientôt! До нових зустрічей, Франціє!

ФОТОРЕПОРТАЖ і текст:
Олег Головатенко, Олена Головатенко,
RadioUA.LT

Як повідомляє литовський мовник LRT із посиланням на агентство BNS, у поточному навчальному році вивчення творчості Шевченка матиме рекомендований характер для учнів восьмих класів та третьокурсників гімназій (відповідає 11-му класу), які вивчають літературу за загальним курсом. Однак з вересня 2027 року український класик стане обов'язковим автором для гімназистів третього курсу, які обрали поглиблене вивчення предмета.

До списку рекомендованих творів уже внесено вірш «Заповіт» та поему «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам...». Школярі вивчатимуть їх під час проходження теми європейського романтизму поряд із доробком Теодораса Буйницького, Адамаса Міцкявічюса та Оскараса Мілашюса — авторів, які відображають ідентичність історичних народів Литви. Вчителі-літуаністи також отримали право на власний розсуд обирати й інші вірші поета для уроків.

Міністерка освіти Литви Рамінта Поповєне підкреслила європейський масштаб постаті українського митця: «Тарас Шевченко важливий не лише для українців, він автор епохи романтизму європейського рівня, його твори навіть у цю епоху дозволяють нам обговорювати універсальні теми свободи, ідентичності, людської гідності та культурної пам'яті».

У профільному міністерстві наголошують, що цей крок має на меті зміцнення культурних зв'язків між Литвою та Україною, сприятиме інтеграції українських дітей, які через війну навчаються в литовських школах, а також формуванню спільної європейської ідентичності.

Політичний контекст: дерусифікація освіти

Внесенню українського генія до литовських шкіл передував процес очищення навчальних програм від російських впливів. У серпні 2026 року прем'єр-міністр Литви Міндаугас Сінкявічюс запропонував переглянути освітні стандарти 2022 року. Очільник уряду ініціював вилучення з переліку літератури російського вченого Михайла Ломоносова та поета Гаврила Державіна на користь Тараса Шевченка.

Уже у вересні Міністерство освіти підтвердило вилучення російських авторів. Зміни, зокрема, торкнулися курсу рідної мови та літератури для дев'ятикласників, які належать до російської національної меншини. Цю ініціативу литовського уряду тоді схвально оцінили в Міністерстві освіти і науки України.

Історичний бекграунд: юність Шевченка у Вільнюсі

Як зазначила міністерка Поповєнє, Шевченка з Вільнюсом пов'язує глибока історична лінія. Саме у Вільно (тодішня назва міста) відбулося становлення майбутнього Кобзаря як особистості та професійного митця.

Тарас Шевченко прожив у литовській столиці близько півтора року — з осені 1829-го до початку 1831-го — у статусі слуги (козачка) поміщика Павла Енгельгардта. Помітивши неабиякий художній хист юнака, Енгельгардт віддав його на навчання до відомого литовського художника, професора Віленського університету Яна Рустема.

Саме у Вільно молодий Шевченко вивчив польську мову (багато в чому завдяки своєму першому юнацькому коханню — місцевій дівчині Ядвізі Гусиковській), що відкрило йому доступ до європейської літератури та оригіналів творів Адамаса Міцкявічюса. Крім того, перебування поета в місті збіглося з підготовкою до Польського визвольного повстання 1830–1831 років. Дослідники зазначають, що бунтарський дух віленських студентів і підпільників справив колосальний вплив на формування волелюбного світогляду українця.

Сьогодні Литва дбайливо береже пам'ять про українського генія. У Старому місті Вільнюса, у сквері на вулиці Базилійону, встановлено пам'ятник Тарасу Шевченку. Крім того, у місті діє кілька меморіальних дощок, зокрема на історичних будівлях Вільнюського університету та на вулиці Пілес, де колись мешкав юний художник.

Ілюстрація: пам'ятник Тарасу Шевченку у Вільнюсі, фото Олега Головатенка

Сьогодні МУШ Литви — це унікальний колектив, де литовські педагоги не просто викладають свій предмет, а стають для дітей точкою опори, навчаючи їх мови поваги, емпатії та віри у вільне майбутнє.

«Мова — це інструмент зцілення»: від чорних танків до дитячої радості

Для багатьох литовських вчителів робота в українській школі стала справжнім одкровенням. Вчителька Вірґінія Лєпа, яка працює тут уже два роки, пригадує свої перші уроки з болем:

«На початку, коли я роздавала дітям аркуші із завданнями (ми тоді ще не мали друкованих книг), я бачила, як вони — навіть дівчатка — малювали зброю і танки. Усе було густо заштриховано чорним кольором. Але зараз цього немає. Ти бачиш, як дитина з небезпечного середовища поступово знову стає просто дитиною, яка ходить до школи, як і в будь-якій іншій країні. Життя повертається до норми, і вони роблять крок у радість та свободу».

Вона підкреслює, що робота з мовою — це робота з культурною ідентичністю, де важливо не лише спілкуватися, а й знаходити спільне у двох культурах. 

Для подолання мовного бар'єру та стресу пані Вірґінія використовує особливий підхід:

«Наш предмет не такий, як для литовських дітей. Я використовую багато ритму, ігор, музики, і через цей ритм діти зовсім інакше сприймають мову, вона вже не здається їм такою страшною. Вони гнучкі, як глина. Ти пояснюєш їм усе з добром, і вони прилипають до тебе, як пластир, як липучки».

Крім того, саме Вірґінія Лєпа ініціювала впровадження литовських національних костюмів на шкільні свята, щоб через красу одягу знайомити учнів із традиціями.

Її колега Аушра Янкявічєнє наголошує на множинних змістах вчительської праці у цій школі:

«Моя робота тут має подвійний сенс: я не лише виконую обов'язки вчителя, а й намагаюся познайомити дітей з литовською культурою та історією». 

Навчаючи дітей, вона щодня стикається з глибоким культурним контекстом війни.

«Однією з перших тем на наших уроках є "Сім'я". Я підходжу до неї вкрай обережно та емпатично, адже розумію, що в класі є діти, чиї батьки загинули на війні. У моїй практиці був випадок, коли під час цієї теми хлопчик розплакався... Я не розпитувала далі, але зрозуміла, що він втратив батька чи брата. Це стало для мене уроком — відчувати межу того, куди я можу заглиблюватися», — ділиться пані Аушра.

Цікаво, що литовські вчителі відмічають одну з особливостей українських дітей: юні українці люблять, щоб усього було "багато" (емоцій, завдань, життя) і вражають своєю відкритістю. Аушра Янкявічєнє зізнається:

«Виховуючи трьох власних дітей, я не змогла побачити стільки, скільки побачила з українськими учнями у Вільнюсі. Вони вчать мене відкритості, вони надзвичайно щирі і творчі».

Усім українським колегам до професійного свята вона бажає, аби здійснилася найголовніша мрія — закінчилася війна, і вони змогли повернутися працювати у свої рідні школи в Україні.

Вчителька початкових класів Вікторія Будакова, яка викладає литовську мову та математику, працює в школі перший місяць, але вже зачарована атмосферою.

«Діти біжать коридором, щоб обійняти мене. Ми працюємо мовою любові та розуміння. Якщо дитина потребує обіймів чи емоційної підтримки — ми даємо їй ці кілька секунд тепла. Я ставлюся до них як до маленьких людей, які мають такі ж глибокі почуття, так само переживають. У школі ми фокусуємося на позитиві, щоб вони почувалися в абсолютній безпеці та не поверталися до тяжких спогадів. Якщо людина не любить дітей, їй краще не працювати в школі», — переконана пані Вікторія.

Вона також додає важливе побажання для освітян:

«Психологічно вчителю щодня буває складно, тому я бажаю всім колегам підтримки та розуміння з усіх боків: від дітей, батьків, адміністрації та одне від одного».

«Я всією душею з вами»: пів століття в педагогіці та любов до України

Особливою гордістю школи є пані Анґєлє Валєнє — перша вчителька литовської мови у МУШ Литви. Її загальний педагогічний стаж становить понад 50 років, а життєвої енергії, яку вона черпає від спілкування з учнями, вистачить на багатьох.

«Працювати тут — це диво! З першої хвилини вашого нещастя я всією душею з вами, українцями. Я живу вашим болем і вашим життям», — зворушливо розповідає пані Анґєлє.

Вона вражає своєю глибокою зануреністю в український контекст: читає книги про історію України, про Голодомор (зокрема, праці іноземних авторів), дивиться українські фільми, плаче над віршами загиблого поета-воїна Максима Кривцова та радить колегам відвідувати вистави столичного театру про війну в Україні. Її найзаповітніша мрія — «Щоб українці були вільними, щоб ми дружили і щоб над усіма нами було мирне блакитне небо».

Музика також стає надійним містком до вивчення мови дружньої країни. Українка, що колись поєднала свою долю з Литвою, вчителька музики Оксана Віткунєнє за свої 37 років педагогічної діяльності (три з яких — у МУШ Литви) переконалася: пісня відкриває серця.

«Діти дуже швидко підхоплюють слова, коли співають. Я радію і пишаюся, коли бачу, що вони вже складають речення, вміють читати і писати литовською. А пісня допомагає у цьому. Ми багато співаємо разом із литовцями, і діти завжди охоче відгукуються на пропозицію заспівати литовською мовою», — каже пані Оксана.

Вчителька литовської мови Мілда Станявічєнє зауважує, що не шукала до дітей, травмованих війною, якихось особливих «ключів», адже її учні — найкращі.

Вона пишається тим, що навіть маючи лише два уроки на тиждень, за кілька років діти навчилися читати, писати і розмовляти. А ще вони самі багато чому навчають:

«Я дуже гостро реагувала на події в Україні, часом зі сльозами, і саме учні навчили мене спокою. Окрім знань литовської мови, я хочу, щоб діти були емпатичними і поважали країну, яка їх захистила і дала можливість гідно жити та вчитися. Всі, хто обрав шлях вчителя, знали, що легко не буде. Тож бажаю вам нам працювати із захопленням та пристрастю. Наша праця має сенс!»

Терапевтичний простір та розвінчання міфів: погляд Петра Пирогова

Голова профспілки українських вчителів Литви, вчитель литовської мови Петро Пирогов категорично не погоджується з думкою, ніби українська школа в Литві є своєрідним «етнічним гетто» чи «теплою ванною», де можна не напружуватися з інтеграцією.

«Я хочу спростувати цей міф. По-перше, наша школа є терапевтичним місцем, де діти, які втекли від війни, можуть заспокоїтися, знайти теплоту, ласку і розуміння. По-друге, інтеграційний процес тут дуже потужний. У початковій школі діти мають 6 уроків на тиждень, пов’язаних із литовською мовою: 4 уроки мови, 1 урок математики литовською та 1 урок “Я досліджую світ”. Коли у четвертому класі ти диктуєш дітям складні математичні приклади та задачі литовською, а вони їх спокійно розв’язуть — це гідний показник», — підкреслює пан Петро.

Спілкування у такому міжнародному колективі дається напрочуд легко. За словами Петра Пирогова, литовці та українці швидко знаходять спільну мову, бо багато в чому схожі за характерами та поглядами: «Це певна співтворчість. Десь литовці збагачують нас своїм досвідом, десь ми їх». Як голова профспілки, він також додає, що вчителі в школі захищені фінансово, мають можливості для самоосвіти та підвищення кваліфікації. Усім колегам він бажає не зупинятися, не боятися викликів і постійно розвиватися.

Виховання патріотів: досвід Союзу стрільців Литви від Гедимінаса Янкявічюса

Вчитель литовської мови у 7-х та 11-х класах Гедимінас Янкявічюс відзначає неймовірну згуртованість українських дітей:

«Те, чого іноді бракує в литовських школах, я отримую тут — це неймовірна теплота від учнів. Вони дуже дружні, завжди стоять один за одного. Моє головне завдання — не зробити з української дитини литовця, а допомогти їм тут, у литовському житті, утвердитися, не забуваючи свої традиції і свою мову. Головне — щоб дитина стала розумною, гідною людиною, яка вміє поводитися у суспільстві і знає, де шукати інформацію, адже вчитися ніколи не пізно».

Вчитель щиро радіє, що зміг повністю реалізуватися у цій школі та облаштувати справжній кабінет.

Гедимінас Янкявічюс є членом Литовського союзу стрільців (Lietuvos šaulių sąjunga). Цей досвід він активно інтегрує у роботу з учнями: організовує табори, запрошує литовських стрільців до школи. «Українці самі мають великий досвід і знають, як захищати країну. Але ми хочемо показати, як ми, литовці, готуємося до захисту своєї землі ще до початку війни. Це дуже важливо», — розповідає він.

Також пан Гедимінас докладає багато зусиль для розширення географії освіти, допомагаючи організувати навчальний процес для українських дітей у місті Маріямполе. 17 жовтня там відкриється суботня школа МУШ Литви.

Стратегія керівництва: масштаб, стабільність і погляд у майбутнє

За спиною кожного вчителя стоїть потужна організаційна структура. Керівник Вільнюського відділення МУШ Литви пан Гедимінас Сабоніс вважає, що найкраща мотивація для колективу — це чітке бачення перспективи.

«Щоб мотивувати вчителів працювати ще краще, окрім фінансів, їм треба показати майбутнє. Якщо вони будуть знати, як його досягти, вони будуть працювати задля цього. Я маю мрію щодо школи, яку поки не розголошую, але вірю, що вона обов'язково здійсниться, для цього потрібен лише час. А нашому колективу бажаю набувати нових знань, набиратися досвіду, бути ще дружнішими, підтримувати один одного і допомагати йти вперед. Усі разом, один одному мають допомагати», — зазначає керівник відділення, лаконічно описуючи МУШ Литви трьома словами: «Велика. Особлива. Школа».

Його доповнює головний бухгалтер закладу Альгімантас Кайряліс:

«2 500 учнів та 350 співробітників — це вражаючі масштаби для Литви. Наші вчителі всі дуже позитивні. Своїм найкращим робочим днем вважаю день, коли вчителям нарахована і виплачена зарплата, коли вони задоволені, дякують. Я людина дисципліни і цифр, тому бажаю нам трохи більше організаційної злагодженості та стабільності. Щоб майбутні навчальні роки були без фінансових перебоїв, такі ж нормальні і показові, як нинішній».

Безпрецедентна підтримка литовської держави, засвідчена, зокрема, і вітальною грамотою Президента Литви Ґітанаса Наусєди, та щоденна самовіддана праця литовських вчителів роблять МУШ Литви не просто закладом освіти.

Це місце сили, де під стрічками у кольорах литовського прапора формується нове покоління українців. Напередодні свята литовські педагоги бажають всьому педагогічному колективу школи здоров'я, витримки та найголовнішого — щоб здійснилася найбільша мрія: закінчення війни і повернення до вільної, мирної України.

Підготували:
Олена і Олег ГОЛОВАТЕНКИ,
RadioUA.LT

Зустріч, що планувалася як обговорення творчої співпраці в межах європейських програм NOE та ARTEMIS, дуже швидко вийшла за межі офіційного протоколу. Вона перетворилася на глибоку, емоційну розмову про спільність нашої європейської родини, культурну дипломатію та зцілення мистецтвом. МУШ, що відкрила свої двері у Вільнюсі у 2022 році (продовжуючи традицію української школи у Парижі з 2004-го), вкотре довела: вона є не просто закладом освіти. Це унікальний простір україно-литовсько-французької дружби, де через вивчення мов та мистецтво формується майбутнє покоління вільної Європи.

«56 струн проти трьох»: метафори нашої ідентичності

Знайомство зі школою для французьких гостей — генерального директора оркестру Жана-Луї Ґаваторта (Jean-Louis Gavatorta), керівниці проєкту NOE Люсі Зурре (Lucie Zourray) та продакшн-менеджерки програми ARTEMIS Марго Реньє (Margaux Reynier) — розпочалося з екскурсії. Генеральна директорка МУШ Олена Внуковська зустріла делегацію не сухими цифрами статистики, а живими метафорами.

Демонструючи українські музичні інструменти, пані Олена запитала гостей, чи знають вони, що це.

— Бандура! — безпомилково відповів хтось із французької делегації.

— Точно. Вона має 56 струн, — усміхнулася директорка. — Для порівняння: росіяни використовують балалайку, де всього три струни. Там три, а тут 56. Бачите різницю?

«Ви даєте цим дітям набагато більше, ніж нову мову. Ви даєте їм ключ до майбутнього. Ваша присутність, ваша увага і підтримка дозволяють їм відкритися світу і будувати нові перспективи. Ми вдячні, що можемо розраховувати на вас у цій місії, яка нас об'єднує».

Розповідаючи про школу, Олена Внуковська наголосила на важливості навчання рідною мовою:

— Модель нашої школи доводить: якщо діти за кордоном навчаються своєю рідною мовою, вони зберігають власну національну ідентичність і краще засвоюють інші. Це наш фундамент.

Від Херсона до Парижа: географія дитячих доль

Атмосфера занурення в шкільне життя продовжилася у французькому класі. Гості були вражені: на уроці математики діти впевнено множили та ділили французькою («Cinquante divisé par trois…»), жваво реагуючи на репліки учителя. А найзворушливіший момент настав, коли директорка запропонувала дітям розповісти французькою, з якого вони міста.

— Je viens de Kharkiv, — дзвінко каже дівчинка.

— Je viens de Kherson, — підхоплює інша.

Далі, мов у калейдоскопі, залунали назви, що сьогодні відомі всьому світу: Київ, Мелітополь, Кривий Ріг, Бахмут, Чернігів, Луганськ, Запоріжжя, Дніпро, Ужгород... А хтось із дітлахів з усмішкою додав: «Je viens de Paris!»

У цих дитячих голосах — вся географія українського болю, але водночас і неймовірна сила єдності.

Пісня, що лікує: від литовської душі до французького «Повітряного змія»

У кабінеті литовської мови, що оформлений з особливою повагою до країни, яка прихистила українців, гостей зустріли піснею. Хор виконав традиційну литовську композицію, а потім перейшов до французької класики, зокрема пісні із відомого фільму «Хористи» (Les Choristes). Діти заспівали «Cerf-volant» («Повітряний змій»), а потім і відому «La Seine».

— Повітряний змій летить, і діти мріють про те, що буде після війни. «Повернись до мене, повітряний змію…» — це пісня про наше сьогодення, — пояснює Олена Внуковська.

Відомий арт-терапевт, литовець Дарюс Радкявичюс, зауважує, що мистецтво в МУШ — це не просто хобі. Це спосіб зняти стрес для дітей і родин, які втратили все. «Ми не говоримо постійно про проблеми. Ми співаємо, танцюємо, ставимо вистави. Ми намагаємося жити нормальним життям», — додають вчителі.

«Культура — це найкращий спосіб показати, що ми одна родина»

Музика стала головним лейтмотивом і у промові Жана-Луї Ґаваторти, генерального директора Orchestre des Champs-Élysées. Він розповів про масштабний європейський проєкт, розрахований на три роки, який об'єднає понад 200 молодих музикантів з усієї Європи, зокрема і з України. Кульмінацією стануть великі спільні симфонічні концерти — 4 квітня у Вільнюсі, а згодом і в латвійському місті Лієпаї.

— Ми дуже хотіли, щоб Україна була одним із найсильніших партнерів цього проєкту, — зазначив пан Ґаваторта. — Ми будемо виконувати не лише західну класику, а й українську музику кінця XVIII століття — твори видатних українських композиторів, таких як Дмитро Бортнянський і Максим Березовський. Цей проєкт створений, щоб показати: європейська спадщина — це наша спільна спадщина. Сьогодні ми будуємо Європу завтрашнього дня, і культура — це найкращий спосіб показати, що ми — одна сім'я.

Олена Внуковська підхопила цю думку, наголосивши на важливості таких культурних мостів:

— Це дуже потужний посил. Ми спілкуємося не зброєю, а культурними обмінами, щоб сказати: «Ми разом, ми об'єднані, ми маємо захист». Виконання української класики на балтійських теренах — це ствердження того, що ми одна Європа, і Україна є її невіддільною частиною».

Народна дипломатія: кожен українець — посол своєї країни

Представниця Посольства України в Литві Леся Рожак підкреслила, що школа робить неймовірну роботу для іміджу держави:

— Міжнародна українська школа стала містком не тільки між Україною і Литвою, а сьогодні вже поєднує Україну, Литву і Францію. Вона об'єднує культури, таланти і створює те, що здавалося б неможливим. По факту, кожен українець тут зараз — це посол нашої прекрасної країни, який показує її всьому світу.

«Ми були вражені і зворушені до глибини душі тим, що відкрили для себе сьогодні. Те, що ви робите тут — це фундаментально. Браво за ту неймовірну енергію, яку ви генеруєте. Ваша школа — це разюча історія», — поділилися емоціями координаторки французьких програм Люсі Зурре та Марго Реньє.

Окрему вдячність висловила представниця Литовської академії музики і театру Ґєдрє Кабашінскєнє, зазначивши, що була до сліз зворушена співом дітей литовською мовою та високим рівнем викладання.

Мистецтво жити разом: навчитися бути щасливими

Наприкінці зустрічі, за традиційним українським чаюванням із власноруч звареним конфітюром, гості та господарі говорили про найголовніше — про людей.

— Мета школи — дати дітям бажання вчитися, співати, мріяти, радіти, — резюмувала її директор Олена Внуковська. — Наша емблема — це мистецтво жити разом. Сьогодні дуже символічно, що ви приїхали до нас не просто як офіційні особи, а як народні, культурні дипломати. Нас ніде не вчили бути щасливими в таких страшних обставинах війни. Але ми маємо прийти сюди і навчитися цього: обійматися, бути разом, бути щасливими, незважаючи ні на що.

Французькі гості відбули на офіційну зустріч до Міністерства культури Литви, але, як влучно помітили вчителі МУШ, частинку свого серця вони залишили тут, серед дитячих голосів, що співають французькою, литовською та українською мовами про вільне, європейське майбутнє.

До Вільнюса завітав Ніколя Місталь, який у 2022 році став першим вчителем французької мови для українських дітей, врятованих від війни. Нині він живе і працює у далекому Парагваї. А до школи завітав із цінними подарунком: педагог презентував оригінальну навчальну вебплатформу SanctUAire, яку самостійно розробив і втілив у життя. Це готовий цифровий продукт, який дозволяє українцям вчити французьку напряму, без посередництва інших мов.

В інтерв'ю освітньому радіо «Український Альянс» Ніколя Місталь докладно розповів про функціональні можливості застосунку, синергію штучного інтелекту та живого педагога, а також про те, як родинна історія надихнула його на цю титанічну працю.

«Пам’ять про страждання, яку мені передали, я перетворив на силу»

RadioUA.LT: Ніколя, ви привезли до Литви унікальний проєкт. Але перш ніж ми говоритимемо про нього, розкажіть про ваше коріння. Ви народилися і виросли у Франції, при цьому вільно говорите українською. Як родині вдалося зберегти національну ідентичність?

Ніколя Місталь: Це був свідомий вибір моєї бабусі по материнській лінії з Києва. Вона не стала вчити французьку, а продовжувала говорити українською, щоб зберегти і передати нам із сестрою рідну мову, щоб ми завжди пам'ятали, звідки наше коріння. Тому моєю першою мовою була українська, я читав нею вірші, а до французької школи пішов у п'ять років, навіть оминувши дитсадок. Я також був першим учнем української школи, яку створила в Парижі моя мама, Олена Внуковська.

«Ця частина моєї родини походить із Києва, тисячолітньої столиці, і для мене вона уособлює всі спогади дитинства, коли я думаю про Україну, — наголошує Ніколя. — Щоліта я їздив до свого дядька та його родини, і всі ці моменти, проведені на землі моїх предків, назавжди пов’язали мене з українським народом. Завдяки їм, завдяки всьому тому часу, який вони мені приділили, я зміг зрозуміти гостинність українців, їхню любов до життя та людські цінності, які сьогодні є для мене рушійною силою. І я також хотів би щиро подякувати своїй мамі, яка заснувала Міжнародну українську школу у Литві, і запропонувала мені викладати французьку мову українським дітям у Вільнюсі».

Батько в мене теж українського походження, з ним ми спілкувалися французькою, а з бабусею та дідусем — виключно українською.

Родина мого батька походить із Західної України: бабуся з Лемківщини, дідусь із Галичини. Їхня історія дуже важка. Я знаю від них, що таке депортація, дідусь свого часу сидів у в'язницях у Польщі.

«Пам’ять про страждання, яку мені передали, я хочу зробити своєю силою. Я хочу її використовувати, а не просто казати „біда, біда“. Жахливо, що історія повторюється, і те, що розповідали дідусі й бабусі, нині переживають сучасні українці».

Я розумію, що значить покинути країну, бо іншого вибору немає, коли летять ракети. Тому я довго думав, чи це моя доля — допомагати, а потім зрозумів: я маю дати українцям можливість мріяти і почуватися добре в будь-якій країні. Для цього потрібна мова, і саме тому я створив цей застосунок.

Поєднання історії діаспори із Західної України та київської родини, яка вистояла в радянські часи, дозволило мені глибоко зрозуміти менталітет різних соціальних прошарків українців. Саме київська лінія прищепила ретельність у роботі, дисципліну та непохитні цінності.

Французька без англійських чи російських «милиць»: як влаштований SanctUAire

RadioUA.LT: Представлений вами застосунок — це курс уроків чи методичні рекомендації? Як він побудований?

Ніколя Місталь: Це вебплатформа під назвою SanctUAire. Я хотів, щоб усі мої знання були систематизовані. Спочатку я думав: навіщо робити застосунок, де існує тільки французька мова? Щоб навчати французькій українців, логічно мати саме український інтерфейс. Мені було дуже шкода роками спостерігати, як українці змушені вчити іноземні мови за посередництва англійської чи, що ще гірше, російської. Це як ходити з милицями. Як це взагалі можливо?

Тому головна особливість застосунку — двомовність. Увесь інтерфейс, правила і тести подаються одночасно французькою та українською мовами.

Увесь матеріал чітко відповідає європейським стандартам CECRL та програмам державного диплома DELF від рівня А1 до В2.

Це величезний масив систематизованої інформації: 183 навчальні картки, 636 розділів, 3495 двомовних запитань, 200 тренувальних вправ та 52 аудіодіалоги.

Зараз для здобувачів знань ми відкриємо базовий рівень — А1 (Відкриття).

Далі на осінніх канікулах відкриваємо рівень А2 (Початковий), на Різдво — В1 (Середній), а в лютому — В2 (Просунутий).

Таким чином школа матиме рік ексклюзивного доступу безкоштовно, щоб можна було оцінити ефективність платформи, зібрати відгуки, подумати, що доопрацювати.

Чому ми зупиняємося на В2? Бо саме цей рівень потрібен для вступу до університету у Франції. Маючи його, людина вже здатна самостійно опановувати вищі рівні С1 та С2.

Аудіювання та «Швидкі сесії» замість нудного зубріння

RadioUA.LT: Фонетика — це зазвичай найскладніше у вивченні французької мови. Як застосунок допомагає опанувати вимову?

Ніколя Місталь: Ви абсолютно праві, тому аудіосупровід був першим, що я включив у розробку. Усі речення і слова можна прослухати. Відкриваєте тему офіційних привітань, тиснете на фразу «Bonjour, monsieur / madame» чи «Comment allez-vous?» і чуєте правильну вимову.

У майбутньому я додам функцію ШІ-репетитора, де учень сам вимовлятиме слова, а система перевірятиме і підтверджуватиме правильність.

Крім того, ми інтегрували алгоритм тестування. Кожен урок має 80-відсотковий поріг проходження фінального тесту.

А мій улюблений інструмент — це «Session rapide» (Швидка сесія). Це мікс із 15 випадкових запитань поточного рівня. Зробили серію — алгоритм одразу генерує нову. Це ідеальний варіант для тих, хто має буквально 10–15 хвилин у транспорті.

Час, який не купиш, і роль живого вчителя

RadioUA.LT: Якщо застосунок настільки самодостатній, яка тоді роль викладача?

Ніколя Місталь: Застосунок — це інструмент для класу, а не конкурент учителю. Розумієте, мені як викладачу трохи нудно витрачати час на пояснення сухої граматики: чому речення будується саме так, а не інакше тощо. Застосунок бере цю рутину на себе.

Але вчити мову самостійно складно, тому що немає контролю і є страх помилитися. Вчитель — це людина, яка створює мотивацію. Справжній педагог зробить усе, щоб ви почувалися в комфортній зоні і могли легко розмовляти, навіть роблячи помилки. Моя мрія — щоб носій мови приходив на урок, знав, що учні вже пройшли теорію в SanctUAire, і весь час присвячував виключно живій розмові з ними.

«Що не можна купити в житті — це час. Учням треба вчити українську, географію, безліч інших предметів. Я б хотів, щоб французька була доступною скрізь: де б ти не був, якщо маєш кілька вільних хвилин, ти можеш відкрити застосунок і закріпити матеріал. Краще займатися 10-15 хвилин щодня, ніж виділяти одну годину, наприклад, у суботу. Мова — це живий інструмент. Йому потрібна щоденна практика».

Про «мовних снобів», паризький поспіх та успіхи українських учнів

RadioUA.LT: Побутує стереотип, що французи — мовні сноби, які терпіти не можуть, коли іноземці говорять з помилками. Як бути початківцям?

Ніколя Місталь: Залежить від міста. Якщо ви в Парижі, то у парижан просто немає часу на довгі розмови, їм потрібно швидко вас зрозуміти. Але якщо людина відкрита, сама багато подорожувала і бачить ваші зусилля, вона стовідсотково це оцінить, допоможе і з радістю відповість. Тож так званий «мовний снобізм» триватиме від сили пару хвилин. Французи дуже цінують, якщо ви докладаєте великих зусиль для вивчення їхньої мови.

Взагалі, між українцями та французами є багато спільного — це теплі, відкриті люди, які завжди мають почуття гумору. Коли я прилітаю до Литви, у мене іноді шок: люди тут дуже стримані, холодні, рідко сміються. Мені не вистачає іскри життя, хочеться просто сісти в куток і ні з ким не розмовляти. А от з українцями чи французами спільну мову знайти дуже легко.

«Немає закритих дверей. Ніколи»

RadioUA.LT: Ви стояли біля витоків викладання французької мови для українських дітей у Вільнюсі. І зараз бачите їхні успіхи. Що змінилося в школі і в самих дітях?

Ніколя Місталь: Мене глибоко вражає те, як змінилися діти і мої колеги-викладачі. Я бачу, як заспокоїлися обличчя, зник психологічний тиск, люди буквально розквітли і стали «сонячними» (solaires). Це як світло в холодній литовській ночі.

У мене був учень Олександр. Оскільки в українській системі немає 12 класу, він із мамою вирішив переїхати до Франції. Він підтвердив рівень А2 і зараз навчається в університеті міста Кан (Caen) на факультеті кримінології. Влітку ми зустрілися, і я міг говорити з ним французькою про що завгодно! Для мене це справжній кайф: ми починали з простих слів «bonjour» та «salut», а зараз його мовний рівень такий, що він може писати наукові роботи!

RadioUA.LT: Як би ви підтримали тих, хто зараз вагається і боїться братися за вивчення нової мови?

Ніколя Місталь: Беріть приклад з інших. Насправді ми живемо більше для інших, ніж для себе. Бачити, що інші змогли, — це найбільше натхнення для нових учнів. Немає закритих дверей. Ніколи.

Була в мене учениця, з якою ми інтенсивно займалися — по 2 години щодня, 40 годин на місяць. Вона склала іспит на рівень В1 з повного нуля за три місяці!

Усе можливо, якщо є сила волі.

Рік тому я сам мав повний нуль у програмуванні, у мене не було жодних навичок кодування, але я сів і всьому навчився, щоб створити цей застосунок. Я довго думав, викладати французьку для українців — чи це моя доля?.. І тепер точно знаю: так, це моє життя.

Від редакції: Досвід Ніколя Місталя — це яскравий приклад того, як повага до родинного минулого трансформується у конкретні дії для допомоги сучасникам. Розроблена ним платформа SanctUAire оптимізує дорогоцінний час учнів та відкриває двері до європейської освіти, пропонуючи вчити мову ефективно і без бар'єрів.

Такі інструменти не лише допомагають долати освітні виклики, а й згуртовують українську спільноту за кордоном.

Запрошуємо дослухатися до порад Ніколя щодо щоденної практики мови та залишатися на хвилях Міжнародного освітнього радіо «Український Альянс» (RadioUA.LT), де ми продовжуємо ділитися історіями, що надихають.

Олена і Олег ГОЛОВАТЕНКИ, RadioUA.LT

На святковому столі поруч із традиційним українським короваєм сусідили литовські сири, темний хліб, мед та шакотіс. А в самому класі українські вишиванки природно доповнювали автентичні литовські національні строї гостей свята.

Від евакуації до власного простору: історія становлення школи

«Литовський дім» — це результат злагодженої роботи команди школи, шлях якої розпочався задовго до відкриття цього приміщення. У своєму вітальному слові генеральний директор МУШ Литви Олена Внуковська нагадала присутнім хронологію подій, провівши паралелі з викликами, які постали перед українською освітою ще у 2014 році після анексії Криму.

«У 2022 році це був єдиний кабінет, де ми збиралися. Тоді у нас була лише одна дівчинка-випускниця і 32 документи державного зразка. Усі інші діти вчилися в нашій суботній школі, але формально залишалися у своїх українських закладах, — розповіла директорка. — Коли у 2014 році професор Володимир Казарін евакуював Сімферопольський університет, тоді 30 тисяч студентів залишили анексований Крим. З шести українських генералів п'ятеро пішли з росіянами, і лише один залишився з Україною. Ми не вірили, що може бути велика війна. Але коли вона почалася, молодь з усієї України прийняла рішення залишатися зі своєю державою».

«Сьогодні наше свято — це визнання. Кожен із вас — це частина нашої шкільної команди. І це наша перша спільна перемога, наш перший литовський клас, який ми створили разом».

«Я на своїй землі, і знаю, як звільнити українських вчителів»

Створення незалежного українського освітнього простору у Вільнюсі вимагало чималих зусиль. Пані Олена згадала етап, коли школі доводилося ділити приміщення з установами, де домінувала російська мова. Вирішальною тоді стала підтримка литовських колег.

Першою вчителькою литовської мови для українських дітей стала пані Анґєлє Валєнє. Її принципова позиція допомогла школі вистояти у найскладніший період адаптації.

«Я литовка, я на своїй землі, і я знаю, як звільнити українських вчителів від цього тиску», — заявила тоді Анґєлє.

Згодом завдяки сприянню литовських посадовців, зокрема віцемера столиці Томаса Гульбінаса, школа отримала власне приміщення і змогла повноцінно розвивати українську навчальну програму.

Дерево мови, де кожне слово — листок

Окремої уваги заслуговує візуальне та функціональне оформлення «Литовського дому». Стіни кабінету прикрашають яскраві фактурні силуети дерев, над якими розміщено традиційний солом'яний содас. Цю концепцію розробила координаторка кабінету, пані Аїда Дірсє.

«Першою інспірацією був вчитель Елянас Карпініс. Я вирішила зробити на стінах такі дерева, де кожний листочок — це литовське слово, — розповіла пані Аїда, демонструючи інтерактивні картки, створені для учнів. — Ці дерева — не лише естетика, вони спонукають до дії. Тут приховані слова, літери, кольори Литви та України. Це простір, який стимулює дітей пізнавати мову через гру».

На полицях кабінету вже з'явилися перші навчальні та подарункові видання, зокрема фундаментальна книга «Manoji Lietuva», що стануть у нагоді під час вивчення історії та культури країни.

Єднання культур: символічні ритуали та козацький дух

Під час неофіційної частини заходу литовські гості та меценати школи, серед яких пан Дарюс Матвєкас, отримали подяки та символічні подарунки за системну підтримку закладу.

Організатори також запропонували гостям жартівливий ритуал — скуштувати безалкогольне «зілля» (особливий напій з травами), а щира козацька пісня лише підтвердила, що справжня дружба не потребує перекладу.

Дні, що квітнуть, як вишні

Фінальним акордом церемонії став музичний подарунок від литовських вчителів. Вони роздали присутнім аркуші з текстом і запропонували спільно виконати популярний литовський хіт «Mūsų dienos – kaip šventė» (Наші дні — як свято).

«Mūsų dienos – kaip šventė, / Kaip žydėjimas vyšnios...» (Наші дні — як свято, / Як цвітіння вишні...) — лунало в новому класі. Ці слова стали влучним підсумком заходу: незважаючи на всі труднощі, пов'язані з війною та вимушеним переїздом, українські діти у Литві мають повноцінне дитинство, якісну освіту та можливість будувати своє майбутнє у колі надійних друзів.

Динаміка скорочення: цифри та факти

Кількість першокласників у 2026 році зменшилася на 3,5% (на 8 698 дітей) порівняно з 2025 роком, коли до шкіл пішли близько 252 тисяч дітей. Для порівняння, торік падіння становило близько 9%. Загалом за період з 2023 до 2026 року українські школи недорахувалися 70 883 першокласників, що становить 23%.

Згідно з даними дослідження, статистика зарахування до перших класів за останні роки виглядає так:

• У 2023 році до першого класу пішла 314 281 дитина.
• У 2024 році цей показник знизився до 276 246 дітей.
• У 2025 році навчання розпочали 252 096 дітей.
• У 2026 році кількість першокласників склала 243 398 дітей.

Регіональний розріз: від прифронтових зон до заходу країни

Найбільш критична ситуація спостерігається у прифронтових областях, де відсоток падіння кількості нових учнів є найвищим. Антилідерами стали Донецька (−32%) та Луганська (−26%) області. Значне скорочення також зафіксовано у Запорізькій (−17%), Дніпропетровській (−15%), Херсонській (−13%) та Одеській (−11%) областях. У Чернігівській області до шкіл зараховано 5 143 першокласники, що на 10% менше, ніж у попередньому навчальному році, коли за парти сіл 5 741 учень.

Натомість найбільшу кількість першокласників у 2026 році прийняли Львівська, Київська, Дніпропетровська, Одеська області та місто Київ. Згідно зі статистикою по регіонах, у Львівській області за парти сіли 19 692 дитини, у Київській — 17 321, а в столиці — 16 600.

Єдиним регіоном України, де у 2026 році зафіксовано приріст учнів перших класів, стала Волинська область. Кількість першокласників там збільшилася з 9 820 до 9 826, тобто на 6 дітей. Зміни у більшості центральних і західних регіонів залишаються помірними. У Вінницькій, Львівській, Чернівецькій, Черкаській та Хмельницькій областях кількість першокласників скоротилася лише на 4%. Майже не змінилася кількість учнів перших класів у Кіровоградській області, де падіння склало лише 1%.

Бекграунд: причини та наслідки демографічних змін

Сучасна криза в українській системі освіти є прямим наслідком повномасштабного вторгнення та довгострокових демографічних викликів. Масова вимушена міграція родин із дітьми за кордон, внутрішнє переміщення населення до більш безпечних регіонів країни та загальне падіння рівня народжуваності суттєво змінили освітній ландшафт. Сотні тисяч українських дітей шкільного віку наразі перебувають у країнах Європи, де інтегруються в місцеві освітні системи, що безпосередньо впливає на наповнюваність класів в Україні, особливо у східних та південних регіонах, які щоденно потерпають від обстрілів.

Фахівці наголошують, що така динаміка не є короткостроковим явищем. За прогнозами Міністерства освіти і науки України, до 2029/2030 навчального року кількість першокласників може впасти ще на 30% порівняно з показниками 2025/2026 років. Демографічні зміни та міграція сімей і надалі змушуватимуть державу адаптувати систему освіти, що безпосередньо вплине на планування шкільної мережі, оптимізацію кількості дітей у класах та зміну потреби в педагогічних кадрах.

Довідково: Аналіз порталу Education.ua базується на даних Інституту освітньої аналітики, Міністерства освіти і науки України, обласних департаментів освіти та науки, а також інформації регіональних ЗМІ станом на кінець серпня 2026 року.

Сьогодні МУШ — це далеко не просто навчальний заклад для тимчасово переміщених осіб. Це унікальний міжнародний проєкт і живий осередок українства в центрі Європи, де діти не просто проходять шкільну програму, а вільно опановують українську, литовську, французьку та англійську мови, готуючись стати справжніми інтелектуальними амбасадорами своєї держави у світі.

«Справжній успіх — це людина, якою ти стаєш»

Святкова лінійка розпочалася з глибокого символічного єднання двох народів, що пройшли складний шлях боротьби за власну незалежність. Ведучі свята, Петро Пирогов та Аушра Янкевічєнє, почергово зверталися до багатотисячної аудиторії українською та литовською мовами. Їхні слова задали правильний, піднесений тон усьому дійству, одразу змістивши акценти зі звичної шкільної рутини на фундаментальні цінності.

«Перше вересня — це не просто початок навчального року. Це нова історія, новий шанс і новий крок до успіху. Адже справжній успіх вимірюється не оцінками в табелі, справжній успіх — це людина, якою ти стаєш, — лунало зі сцени під урочисте підняття прапорів. — Дві країни, дві культури, дві мови, але одна велика цінність, яка нас об'єднує — це свобода, гідність і беззаперечне право кожного народу бути господарем на своїй землі».

Повагу до країни, яка без вагань прихистила українців, було відчутно в кожній деталі урочистостей. Над школою велично пролунали гімни обох держав. Після цього присутні схилили голови у хвилині мовчання, вшановуючи пам'ять тих, кого безжально забрала війна. Згадували дітей, яким уже ніколи не судилося переступити шкільний поріг, звичайних мирних людей та українських захисників, завдяки надлюдській мужності яких українська нація має змогу жити, мріяти та продовжувати навчати своїх дітей, навіть перебуваючи за сотні кілометрів від дому.

Останній рік справжнього дитинства: роздуми випускників та їхніх наставників

Для старшокласників, зокрема учнів випускних класів, цей навчальний рік стане рубіжним. Вчителька англійської мови з Херсона Вікторія Чернікова, яка цьогоріч узяла класне керівництво над 11-м класом, не приховує хвилювання та усвідомлює всю відповідальність покладеної на неї місії.

Педагогиня зазначає, що доля несподівано привела її до Литви, і висловлює глибоку вдячність литовському народові за прихисток. Своїм головним завданням на цей рік вона вбачає створення такої атмосфери, у якій діти зможуть запам'ятати не лише складний навчальний процес, а й сам смак останнього року їхнього справжнього дитинства, щоб згодом впевнено зробити крок у доросле життя. Свої очікування від прийдешнього року вчителька описує трьома фундаментальними поняттями: доброта, безпека та успіх.

Її колега, фронтовик Владислав Баштинський, який викладає предмет «Захист України» та очолив 11-В клас, розглядає свою роботу з молоддю як логічне продовження служіння державі. Своїм пріоритетом він вважає згуртування колективу. На переконання ветерана, найважливіше — навчити дітей взаємоповаги та розуміння. Він прагне дати випускникам таку базу, яка дозволить їм легко йти по життю і щоденною працею допомагати рідній країні, адже успішне навчання та професійне становлення молоді — це також вагомий внесок у загальну перемогу України.

Самі ж одинадцятикласники діляться планами на майбутнє з обережним, але відчутним оптимізмом. Денис Момик з Івано-Франківська зізнається, що планує повернутися на Батьківщину одразу після завершення війни, а поки що весь свій час присвячує улюбленому предмету — англійській мові. Його ровесник Владислав Семента з Одеси додає, що саме особлива, домашня атмосфера школи та можливість навчатися рідною мовою стали для нього ключовими факторами комфортної адаптації в новій країні.

Святкове подвір'я майоріло розмаїттям вишиванок з усіх куточків України, проте вбрання одинадцятикласниці Оксани Бижушки з Чернівецької області привертало особливу увагу. Дівчина розповіла, що свідомо прагнула відтворити старовинний образ із відлунням XVIII століття. Вона ретельно підібрала до чорної вишитої сорочки червону спідницю, а головною гордістю її святкового строю стала автентична крайка ручної роботи — родинний оберіг, дбайливо виготовлений бабусею. Оксана відзначає високий рівень викладання в МУШ Литви і зізнається, що мріє пов'язати своє життя з цифрами, ставши бухгалтером або вчителькою математики.

Показовою для розуміння місії школи є історія киянки Лізи, яка цьогоріч свідомо перейшла до української школи після року навчання в литовській. Дівчина аргументує свій вибір дуже прагматично: литовська школа передбачає 12 років навчання з місцевими іспитами, що ускладнює прямий вступ до українських вишів. Натомість українська програма дозволяє за 11 років підготуватися до складання НМТ і тримати відкритими двері університетів обох країн. Крім того, Ліза зауважує, що опановувати складні науки рідною мовою набагато комфортніше.

Її тітка Світлана, яка опікується племінницею, поки батьки дівчини боронять Україну в лавах ЗСУ, вже кілька років працює водійкою вільнюського тролейбуса. Жінка зізнається, що кожне почуте в салоні українське «дякую» миттєво відгукується теплом у серці, адже в такі миті з'являється щемливе відчуття рідного дому. Саме таку атмосферу абсолютної українськості, за її словами, вдалося створити й у стінах школи, де кожне слово лунає рідною мовою, даруючи відчуття безпеки та приналежності до свого коріння.

Своє рідне ніде не забуваємо: відвертість першачків та хвилювання батьків

Напередодні свята адміністраторка школи Ольга Довгалюк поділилася з нами залаштунками підготовки до нового навчального року. За її словами, літо для колективу було гарячим не лише через погоду, а й через масштабну вступну кампанію. Заяви надходили буквально звідусіль — зі сходу, заходу та півдня України. Батьки приходили з чіткою мотивацією: вони прагнуть, щоб діти не втрачали зв'язок із рідною мовою та здобували якісні знання, розуміючи, що саме за цим стоїть їхнє майбутнє.

Традиційно найбільше емоцій вирувало серед найменших школярів та їхніх родин. Мама Юлія ледве стримувала сльози гордості за свого сина Демида. Родина обрала Міжнародну українську школу Литви передусім задля того, щоб зберегти культурну спадщину, забезпечивши при цьому лагідну інтеграцію в литовське суспільство. Мати відзначає якісну дошкільну підготовку: після так званої «нульовки» діти приходять у перший клас, вже вміючи читати і рахувати, тому початок шкільного життя стає для них не стресом, а природною наступною сходинкою розвитку.

Для маленького Дмитра з Рівненщини свято Першого дзвоника збіглося з його шостим днем народження. Його мама Ніна категорична у своєму виборі: родина навіть не розглядала інші заклади, адже принципово не бажає відриватися від свого коріння. Вони планують активно вивчати литовську та англійську мови, але фундаментом їхнього життя залишатиметься українська.

При спілкуванні з журналістами першачки вражали дитячою безпосередністю та несподіваною для свого віку свідомістю. Шестирічний Роман, який живе в Литві вже близько чотирьох років, гордо похвалився, що вже майже вільно розуміє литовську, а англійську із захопленням вивчає за допомогою інтерактивних додатків.

Натомість маленький одесит Микита Лисий на запитання про найбільшу мрію відповів коротко, але надзвичайно щемливо: хлопчик понад усе хоче, щоб закінчилася війна, аби повернутися в рідну Одесу і знову побачити море.

Для перших вчительок цей день теж став справжнім випробуванням на міцність почуттів. Олена Фоміна, вчителька 1-Б класу з нині окупованої Каховки, поділилася своїм болем і надією. Вона зізналася, що це вже її 29-те перше вересня в кар'єрі та десятий набір першокласників, проте емоції переповнюють її як ніколи. Педагогиня зауважила, що навіть уявити не могла, що зустрічатиме цей день у Литві. Проте вона почувається щасливою від того, що має можливість продовжувати улюблену справу. Головне, чого вона прагне навчити своїх вихованців — це не втрачати відчуття дитинства, жити на повну, мріяти і покладатися на власні сили.

Її колега з 1-А класу, вчителька зі Слов'янська Анна Мелєхіна, за плечима якої 32 роки педагогічного стажу, чітко знає, що сьогодні є найважливішим у вихованні. Вона з теплотою згадує своїх дорослих вихованців, яким зараз понад 30 років і які досі телефонують, аби дізнатися, чи в безпеці їхня вчителька. Свою ж місію у вільнюській школі Анна бачить чітко: окрім базових знань, вона має навчити дітей пам'ятати свою Батьківщину, берегти любов до рідної землі та шанувати батьків.

«Працювала на результат»: визнання на державному рівні та інклюзивна освіта

Школа пишається не лише своїми учнями, а й згуртованим професійним педагогічним колективом, чиї здобутки визнають на найвищому державному рівні. Цьогоріч справжньою гордістю закладу стала Маргарита Ступка — вчителька початкових класів, яка здобула почесне друге місце у престижному Міжнародному конкурсі «Найкращий вчитель української мови за кордоном».

Спілкуючись з RadioUA.LT, пані Маргарита зізналася, що перед першим вересня їй, як досвідченому педагогу, вдалося спокійно виспатися, адже всі сили були акумульовані для нових звершень. Згадуючи свою перемогу, вона не приховує професійної гордості, зазначаючи, що підготовка потребувала чимало фізичних зусиль та серйозного морального налаштування.

«Але я працювала на результат, і цей результат є. Я відкрито можу сказати, що пишаюся собою і дуже щаслива здобути таке визнання», — ділиться емоціями вчителька.

Символічно, що заслужену нагороду — диплом від Міністерства освіти і науки України за підписом міністра Оксена Лісового — пані Маргариті урочисто вручили прямо на сцені під шквал оплесків. За словами генеральної директорки Олени Внуковської, ця нагорода є абсолютно закономірною, адже школа докладає значних зусиль не лише для стандартного навчання, а й для розвитку інклюзивної освіти.

Сама ж Маргарита Ступка підтверджує, що шкільний ресурсний клас продовжує свою активну роботу і в новому навчальному році. Спеціалісти центру щодня оточують посиленою увагою та турботою тих дітей, які потребують особливого підходу, створюючи для них максимально комфортне, безбар'єрне та безпечне освітнє середовище, де кожна дитина відчуває себе важливою.

Право на помилку та сміливість бути собою: нестандартні настанови гостей

Справжньою кульмінацією свята став виступ Надзвичайного і Повноважного Посла України в Литві Ольги Нікітченко. Відійшовши від сухого дипломатичного протоколу, вона звернулася до учнів із надзвичайно щирою, позбавленою канцеляризмів промовою, яка більше нагадувала дружню пораду, ніж офіційне напуття.

Замість стандартних побажань ідеальної поведінки та високих оцінок, пані Посол порадила дітям найголовніше — дозволити собі бути недосконалими. Адже саме для цього, за її словами, і створена школа: щоб приходити туди без знань, ставити дивні чи незручні питання, шукати відповіді, робити помилки і знаходити в собі сили пробувати знову. Дипломатка закликала школярів не боятися висловлювати думку, яка може кардинально відрізнятися від позиції більшості, вчитися аргументувати її та водночас чути інших.

«Не намагайтеся бути першими в усьому, — наголосила Ольга Нікітченко, пояснюючи, що кожна людина унікальна у своїх талантах: хтось чудово розуміється на хімії, але не має хисту до малювання, а хтось пише блискучі тексти, проте ніяковіє на уроках фізики. У цьому й полягає цінність індивідуальності. — А от людям, які вам казатимуть, що у вас нічого не вийде, що це не ваша справа і куди ви взагалі лізете, я дуже раджу просто подякувати за надзвичайно цінну думку, подумки відправити їх якомога далі та впевнено йти вперед. Тільки ви вирішуєте, на що ви здатні!»

Звертаючись до батьків, дипломатка, сама мати двох дітей, побажала їм просто «триматися», а школярів палко закликала берегти Україну в серці, не забувати своє коріння та рідну мову, хоч би де вони опинилися в майбутньому.

Слова беззаперечної підтримки пролунали і від литовських партнерів, які з перших днів великої війни стали для українців надійним тилом. Представниця Клубу Сигнатарів Акта незалежності Литви Біруте Валіоніте зачитала офіційне вітання від Президента Литовської Республіки Гітанаса Науседи. Від себе пані Біруте додала дуже важливі і особисті слова, провівши історичні паралелі. Вона нагадала, що рівно 33 роки тому, саме 1 вересня, останній російський окупаційний військовий покинув територію Литви. Литовцям довелося захищати свою свободу зі зброєю в руках, і вони вірять, що Україна пройде цей шлях так само успішно. Представниця Литви наголосила, що для відбудови післявоєнної країни молоді знадобиться вагомий багаж — той самий «рюкзак знань», який вони наповнюють зараз у школі.

Віце-мер Вільнюса Вітаутас Міталас також не залишився осторонь, подякувавши українцям за те, що вони органічно інтегруються в життя столиці. Він запевнив, що незалежно від того, чи стане Вільнюс для українських родин лише тимчасовою зупинкою, чи другою домівкою, місто завжди буде раде бачити їх і вдячне за їхній внесок у його розвиток.

Духовний вимір та сонце замість дощу

Зберігаючи традиції, новий навчальний рік благословили духовні наставники — отці Української Греко-Католицької Церкви Йосафат і Тадей. Звертаючись до багатотисячної громади, отець Йосафат відзначив високий рівень солідарності литовського народу. Священнослужитель звернув увагу на те, що Вільнюс буквально майорить українськими прапорами, а міські автобуси прикрашені символічними написами «Вільнюс любить Україну». Саме ці щирі жести підтримки, за його словами, допомагають біженцям не почуватися чужинцями, а знаходити тут відчуття дому далеко від справжнього дому.

І немов у відповідь на спільну щиру молитву отців та громади за долю України і її захисників, сталося маленьке диво: сірі осінні хмари розійшлися і яскраво засяяло сонце.

«Ви бачите, батьки, хто не вірить в чудеса? Сонце з нами завжди буде, бо ми маємо сонячні батареї в кожній нашій дитині!» — емоційно відреагувала зі сцени генеральний директор школи Олена Внуковська.

Після офіційної частини подвір'я перетворилося на справжній творчий майданчик. Ансамбль «Берегиня» разом із викладачами литовської кафедри розчулив гостей довершеним виконанням пісні литовською мовою. Справжній фурор викликали і юні співаки:  переможці престижного конкурсу Французького інституту в Литві перенесли глядачів у атмосферу Парижа, віртуозно виконавши композицію «La Seine».

Фінальним акордом свята став запальний виступ танцювального колективу U-Dance — багаторазового переможця міжнародних фестивалів.

Одразу після цього одинадцятикласники символічно вручили схвильованим, але щасливим першачкам «Ключі знань», взяли їх за руки та повели на перший у їхньому житті шкільний урок.

Замість епілогу. Ліс надії та дім, який неможливо зруйнувати

Підсумовуючи це масштабне свято, генеральний директор школи Олена Внуковська звернулася до громади зі щемливими, але водночас дуже сильними словами вдячності до засновників, дипломатів, литовського муніципалітету, вчителів та батьків.

Пані Олена наголосила, що ворогу ніколи не вдасться знищити українську освіту, адже зруйновані будівлі шкіл Херсона чи Маріуполя сьогодні продовжують своє життя в стінах вільнюського закладу. Директорка висловила глибоку впевненість, що після повної перемоги родини обов'язково повернуться додому. А поки що українцям пощастило знайти надійний прихисток і справжній дім у Литві. На знак безмежної вдячності цій землі цьогорічні випускники школи вже висадили цілий ліс із п'яти тисяч дерев, залишивши по собі світлий і довговічний слід.

Сьогодні Міжнародна українська школа в Литві — це безпрецедентний феномен в історії вітчизняної освіти за кордоном. Це найбільша українська школа у світі, яка не лише самостійно покриває мільйон євро щорічної оренди, а й постійно розвиває сучасну освітню інфраструктуру. На базі закладу працюють 82 гуртки, відкриті відділення в Каунасі, Клайпеді, Шяуляї, Паневежисі та суботня школа в Лентварісі, а унікальні партнерства з Францією дають учням змогу проходити мовну практику в Нормандії та Парижі.

Але школа не зупиняється на досягнутому. Історія українського альянсу та європейського майбутнього у Вільнюсі тільки набирає обертів. Щойно в школі урочисто відчинив свої двері сучасний «Литовський дім» — унікальний автентичний простір для ще глибшого вивчення культури, мови та традицій країни, що стала для українців другою Батьківщиною. Проте, це вже тема для нашого наступного великого репортажу.

Олена і Олег ГОЛОВАТЕНКИ

Міжнародна українська школа Литви забезпечує повноцінне п’ятиденне навчання для понад 2,5 тисяч українських дітей. Тут, на рівні із рідною, глибоко вивчають литовську мову, а ще французьку та англійську, діють інклюзивний центр, понад 80 творчих гуртків, Школа мистецтв, освітнє радіо, а вчителі-переселенці знайшли не лише легальну роботу, а й нову точку опори на чужині. Це унікальний європейський проєкт, який доводить: українська освіта за кордоном може бути конкурентною, масштабною та суб'єктною.

Аби обговорити подальшу інтеграцію української освіти в європейський простір, протидію російській пропаганді та механізми збереження нашого людського капіталу, до Вільнюса прибула представницька делегація з України. Рівень зустрічі підкреслювала присутність представників українського уряду та вищої школи. До відвертої розмови долучилися Сергій Шкабко — керівник експертної групи з європейської інтеграції директорату європейської та євроатлантичної інтеграції МОН України, національний координатор від України в Обсерваторії з викладання історії в Європі Ради Європи; Віталій Коцур — доктор історичних наук, професор, ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі; В'ячеслав Редзюк — декан факультету гуманітарної освіти і соціальних технологій цього ж вишу.

Приймала гостей генеральний директор МУШ Литви Олена Внуковська, яка провела екскурсію і розповіла про непростий шлях школи: від приведення приміщення у належний стан та створення сучасних європейських класів до перемог учнів у престижних освітніх конкурсах.

Від руїн до феномену: повага замість гетто

Міжнародна українська школа в Литві пішла складним, але стратегічно правильним шляхом. Заклад категорично відмовився від статусу школи «національних меншин», який зазвичай обирають російськомовні та польські навчальні заклади в країні. Цей крок дозволив здобути повноцінне фінансування зарплатного фонду вчителів від литовської держави (понад 9 мільйонів євро на рік), хоча інфраструктурні витрати залишаються величезними. Лише оренда приміщень у Вільнюсі щомісяця забирає 102 тисячі євро, які школа змушена акумулювати самостійно.

Особлива гордість школи — успішна інтеграція учнів в європейське суспільство через глибоку повагу до країни,що прийняла, вивчення її мови, історії та культури. 

«Учора ми були на батьківських зборах перших класів. Батьки іноді запитують: навіщо нам вчити литовську, якщо ми плануємо повернутися? А для того, що це елементарна повага, — пояснює Олена Внуковська. — Країна надає вашій дитині 129 євро на позашкільні гуртки, і ці гроші треба інвестувати в освіту. Наші діти говорять литовською, співають нею. Коли литовці пишуть у соцмережах, як гарно співала на святі об'єднана литовсько-українська громада дітей, я їх виправляю: у нас немає литовських дітей. Це наші учні та вчителі так досконало вивчили мову, адже кожен наш педагог має сертифікат рівня В1».

Психологічна ціна еміграції та проєкт школи-пансіону

За фасадом цього успішного європейського проєкту стоїть колосальна психологічна напруга. Бути вчителем-біженцем — означає щодня працювати під шаленим емоційним тиском, нести відповідальність за сотні травмованих війною дітей, при цьому часто маючи власні, глибоко приховані життєві трагедії. Аби гості з України сповна зрозуміли реалії емігрантської освіти, Олена Внуковська поділилася гірким досвідом, який докорінно змінив погляд керівництва закладу на соціальний захист своїх працівників.

Колектив школи зазнав непоправної втрати — просто під час навчального процесу раптово зупинилося серце однієї з вчительок. Жінка, яка була вимушеною переселенкою з окупованих територій, сповна віддавалася роботі, водночас до повного виснаження борючись із важкими родинними обставинами та необхідністю рятувати здоров’я власної дитини. Ця трагедія оголила ще й жахливі бюрократичні реалії війни: рідні померлої, опинившись у пастці документів з окупації та відсутності європейських віз, навіть не змогли перетнути кордон, аби елементарно попрощатися.

«Ми як заклад повністю взяли похорон і всі організаційні питання на себе, бо стали для неї єдиною родиною тут. Залишилася дитина, залишився невимовний біль... Це той рівень стресу та безвиході, який ніде не розкажеш, ні на якій офіційній нараді чи конференції — це можна передати тільки очі в очі», — говорить Олена Внуковська.  

Цей важкий досвід продемонстрував соціальну та правову вразливість українців за кордоном, а пережита трагедія стала каталізатором для розробки нового безпекового механізму — створення української школи-пансіону.

Керівництво МУШ Литви спільно з партнерами з України планує збудувати такі пансіони у Литві та Переяславі. Їхня мета — забезпечити цілодобове проживання та навчання для дітей, які втратили батьків на війні, сиріт та напівсиріт. Водночас для вчителів, які перебувають на межі вигорання, цей формат дозволить запровадити «вахтовий метод» роботи. Педагоги зможуть приїжджати на певний період, працювати, а потім повертатися додому для психологічного та фізичного відновлення.

Історія як інструмент суб'єктності: місія Переяславського університету

В умовах, коли Росія витрачає мільярди на інформаційні маніпуляції та створення історичних фейків у Європі, освіта стає повноцінною лінією фронту. Ректор Університету Григорія Сковороди Віталій Коцур детально зупинився на тому, як змінюються підходи до викладання історії та підготовки педагогів. Університет, що має глибоке коріння з 1738 року і пам'ятає викладання самого Сковороди, сьогодні формує нову українську ідентичність.

«Підхід до викладання історії системно змінився після 2014 року. Ми почали переписувати програми, щоб розвіювати міфи про "братні народи" і ті проросійські наративи, які толерувалися десятиліттями, — зазначив Віталій Коцур. — Дуже часто в розумінні багатьох західних громадян, і навіть європейських науковців, Україна не розглядалася як окрема історія. Звідки швейцарець чи німець міг знати про нас, якщо він у школі вивчав світову історію крізь призму Російської імперії чи СРСР? Тому надважливо, щоб ми набували суб'єктності в науці — щоб нас сприймали як окрему історію в європейському контексті. Знання історії — це наша велика зброя».

Від домовленостей — до реальних студентських квитків

Співпраця між МУШ Литви та Переяславським університетом вже демонструє конкретні результати, перетворюючись на справжній освітній міст між державами. Після завершення офіційної зустрічі Віталій Коцур резюмував ці досягнення, чітко окресливши три головні напрямки розбудови спільного освітнього простору:

1. Освіта для молоді та вступ до українських вишів: Забезпечення доступу до вищої освіти для випускників закордонних шкіл. Для українських дітей у Європі це унікальна можливість не втрачати зв’язок із Батьківщиною та здобувати український європейський диплом на державній формі навчання за результатами НМТ (у тому числі в дистанційному форматі).

2. Перекваліфікація та професійний розвиток педагогів: Університет надає можливість вчителям за кордоном легалізувати свої знання та здобути нові компетентності. Це здобуття другої вищої освіти — психологічної, педагогічної чи управлінської, що дозволить фахівцям кваліфіковано керувати українськими освітніми осередками по всьому світу.

3. Створення сталої освітньої екосистеми та міжнародна мобільність: Формування середовища, яке об’єднує українців незалежно від кордонів, через реалізацію спільних проєктів, грантів (зокрема Erasmus+) та програм мобільності для вчителів, студентів і науковців.

«Для мене особливо важливо, що сьогодні ми вже можемо говорити не лише про плани та домовленості, а про реальні практичні результати нашої співпраці. Цього року випускники Міжнародної української школи Литви стали студентами Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Водночас учителі школи вступили до нашого університету для здобуття другої вищої освіти за педагогічними спеціальностями», — наголосив Віталій Коцур.

За його словами, це і є найкращий показник дієвості партнерства, яке вимірюється вже не меморандумами, а реальними людьми. Утворився дієвий ланцюг: школа — університет — професійний розвиток педагога.

Погляд Уряду: євроінтеграція та протидія пропаганді в ЄС

Держава чітко усвідомлює стратегічну важливість таких інституцій, як МУШ. Сергій Шкабко, керівник експертної групи МОН, вражений масштабами розбудови школи у Вільнюсі, надав розлогий коментар щодо урядової політики.

«Наш абсолютний пріоритет — забезпечити зв'язок громадян із вітчизняною сферою освіти. Ми запровадили низку системних змін: посилили українознавчий компонент, розробили механізми визнання результатів навчання, які наші діти здобувають за кордоном. Це робиться для того, щоб не втратити покоління, дозволити їм здобути українську освіту і згодом повернутися додому для відбудови держави», — розповів Сергій Шкабко.

Особливу увагу представник міністерства приділив боротьбі за уми європейців. Як національний координатор від України в Обсерваторії з викладання історії при Раді Європи (до якої наша держава офіційно долучилася у 2024 році), він координує протидію російській дезінформації:

«Це саме та платформа, де ми намагаємося руйнувати російські наративи, які десятиліттями активно інфільтрувалися в європейські майданчики. Ми працюємо над тим, щоб довести: Україна — це держава з тисячолітньою державотворчою традицією, а не територія, що раптом "виникла в 1991 році"».

Окреслюючи візію української освіти через п'ять років, Сергій Шкабко категоричний:

«Україна — повноправний член Європейського Союзу. Наша освітня сфера інтегрована, законодавство та практики повністю гармонізовані. І найголовніше — працює двостороння мобільність. Не лише українці повертаються додому, а й представники країн ЄС їдуть до нас, відкриваючи для себе якісну та конкурентну українську освіту».

Форум освітян Європи та горизонт планування у 100 років

Головним практичним підсумком зустрічі стала домовленість про проведення у Литві Третього форуму українських освітян Європи, який відбудеться вже у жовтні цього року. Захід має об’єднати керівників суботніх та щоденних українських шкіл із Литви, Франції, Бельгії, Іспанії, Італії та Туреччини. Інноваційний досвід викладання в еміграції, зібраний цими закладами, буде систематизовано у спільні з Переяславським університетом методичні посібники.

Підбиваючи підсумки цього емоційного та надзвичайно змістовного дня, Олена Внуковська ексклюзивно для RadioUA.LT звернулася до базової філософії, на якій тримається українська освіта за кордоном:

«Я завжди притримуюся мудрості, яку опанувала багато років тому: якщо думаєш на один рік наперед — вирощуй рис. Якщо думаєш на п'ять років наперед — вирощуй сад. Якщо думаєш на 100 років наперед — вирощуй людей. Наші вчителі зараз отримуватимуть фахову освіту на управлінському факультеті для того, щоб у кожному закордонному містечку, від Португалії до Австралії, вони могли згуртувати громаду і відкрити українську школу. Найкраще, що сьогодні має Україна — це її людський капітал. Це мами-берегині, які виховують дітей і які довіряють нам своє майбутнє. З новим, нашим п'ятим навчальним роком у Литві!»

Олег і Олена ГОЛОВАТЕНКИ,
Міжнародне освітнє радіо "Український Альянс"
RadioUA.LT

«Приїхати додому в рідну Україну відбутись»: настанови перед зльотом

Урочистості стартували зі звучання гімнів Республіки Литва та України. На мить імпровізований аеропорт завмер у хвилині мовчання, вшановуючи пам'ять українських захисників - тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність, даруючи дітям можливість мріяти. До учасників свята звернувся директор Вільнюського відділення МУШ Литви Гедимінас Сабоніс і її засновник Дарюс Матвєкас. А слова генерального директора школи пані Олени Внуковської для Міжнародного освітнього радіо “Український Альянс” (RadioUA.LT) означили головний лейтмотив цього дня:

«Вітаю дорогих випускників Міжнародної української школи Литви з останнім дзвоником! Це наш п'ятий випуск в Литві. І це наші діти, які вже п'ятий рік з нами. Бажаю всім нашим випускникам (а деякі з них вже стали абітурієнтами вищих навчальних закладів і в Литві, і в Україні) щасливої долі! Бажаю, щоб Україна перемогла, закінчилася ця страшна війна, наші діти вивчилися, стали вільними, гарними, добрими, щасливими, самостійними і приїхали додому в рідну Україну відбутись!».

Чому саме метафора літака стала центральною на сьогоднішньому святі? Організаторка заходу, координаторка неформальної освіти початкової школи МУШ Литви Тетяна Люта пояснила, що ця ідея має глибокий психологічний підтекст. З одного боку, літак символізує швидкоплинність життя, де кожен може обрати свій маршрут, навіть із пересадками. Але є і значно глибший, арттерапевтичний вимір: «На жаль, з літаками у нас є негативний досвід через війну. Використання літаків у більш позитивні моменти накладає вже інший досвід. Я спостерігала за дітьми — вони вже не так реагують на літаки, як у 2022 році. Крім емоцій, ми закріплюємо й ментальні складові, щоб у житті було легше». Пані Тетяна поділилася і власною мрією, розвиваючи концепцію дня: щоб шкільний аеропорт мав багато злітних смуг, і до нього прилітали на навчання та дружбу з усього світу.

«Пристань в океані»: сльози батьків та щемливі спогади вчителів

Для вчителів та батьків цей день сповнений радості, щему й виру емоцій не менше, ніж для самих учнів. Класна керівниця 9-А класу Антоніна Діденко, яка працює у школі від самого її заснування, зі сльозами на очах згадує 2022 рік. Тоді вчителі отримали лише стопки особових справ школярів і з хвилюванням чекали на зустріч. «Діти були маленькі, налякані, вирвані війною з рідного колективу, від своїх друзів. Вчителі теж не знали, що буде в майбутньому. Але минуло чотири роки, і діти стали зовсім іншими: розумними, дорослими, самодостатніми. Ми пройшли цей шлях разом. Оцінки залишаються в журналах назавжди, а людяність — у їхніх серцях», — поділилася пані Антоніна.

Справжній «український вайб» навчального закладу відзначають її колеги, педагоги школи. Зокрема Олена Вольда, класна керівниця 9-Б класу родом із нескореного Марганця Дніпропетровської області, з гордістю зауважує, що українські школярі в Литві не відрізняються від учнів в Україні: вони так само щиро святкують і палко підтримують Батьківщину попри війну. Її слова доповнює Наталія Вінчковська, вчителька української мови і літератури та класна керівниця 11-А: «Мої діти жодного разу не дали підстави сумніватися, що саме вони є нашим світлим майбутнім. Мені і радісно, і щемно, але є величезна віра, що все найкраще у них тільки попереду».

Свій внесок у виховання дітей зробили всі педагоги: вчитель литовської мови Петро Пирогов зазначає, що школа стала для дітей певним «бустером», який в умовах еміграції допоміг зберегти зв'язок із власними традиціями. А вчитель трудового навчання та фізкультури Олександр Килосов зізнався, що найбільше цінує в учнях МУШ Литви їхню неймовірну позитивність та емоційну розвиненість. Хореограф Анастасія Бєсєдіна, яка готувала гурт «U-dans» та ставила випускний вальс, говорить, що вкладає у навчання душу та культуру українського народного танцю, що робить цей танець найдушевнішим.

Для тисяч родин Міжнародна українська школа Литви стала справжнім порятунком у війні. Тетяна Лаврик, мама двох випускників 11-х класів, символічно назвала заклад «островом спасіння української громади, пристанню української душі в океані», де діти настільки занурені в рідне мовне середовище, що іноді навіть забувають, що знаходяться за кордоном. Ольга Циганкова, мама цьогорічної випускниці Катерини, згадує перші дні заснування школи, коли заяви писалися «на колінках», а сама школа народжувалася буквально з руїни. Пані Ольга наголошує: «Тут навчається і мій син, і завдяки школі, він відчуває себе як у своїй країні — серед однолітків і своєї нації. Я довіряю вчителям, у школі чудова атмосфера, і жодного разу я не хвилювалася за булінг чи щось подібне, бо тут комфортно і доброзичливо».

«Не боятися йти до мети»: амбіції, професії та життєві уроки пасажирів рейсу «Майбутнє»

Право тримати символічну булаву президента школи отримав Олександр Діденко від свого попередника, випускника Олександра Ламека. Новий очільник шкільного самоврядування пообіцяв вкладати сили й натхнення, щоб родина МУШ Литви ставала ще дружнішою.

А плани випускників вражають своєю зрілістю. Одинадцятикласник Михайло Маліч ділиться, що минулої ночі, напередодні свята, ледве заснув від хвилювання. Втім, юнак вже чітко бачить своє майбутнє: «Через п'ять років я бачу себе успішним цивільним інженером, який випустився з VILNIUS TECH і йде на магістратуру. Планую започаткувати свій маленький бізнес у будівництві разом з другом Ярославом». Його товариш Ярослав Лаврик найголовнішим уроком, винесеним зі школи, вважає вміння адаптуватися і знаходити шляхи вирішення найнеочікуваніших ситуацій.

Випускниця 11-го класу Леся Кляус каже: «Коли стоїш на цих лінійках, просто плакати хочеться, як усе схоже на Україну... Найважливіший шкільний урок — потрібно прощати всі свої образи на вчителів та друзів, бо всі вони тобою дорожать. Це насправді найрідніше місце». Леся планує стати вчителькою і не виключає, що повернеться викладати до рідної школи.

Катерина Циганкова з Бердянська обрала для себе професію лікаря. Її найзаповітніша мрія — «робити такий внесок в життя, щоб це було корисно, і щоб я відчувала себе на своєму місці». Дівчина повертається в Україну для вступу до медичного університету, аби навчатися рідною мовою.

Сміливо про свою мету заявляють і юнаки. Артем Шпак, який приїхав із села Карасинівка на Черкащині (звідки родом найсильніша людина світу), планує стати барбером, аби «створювати людей ще кращими». Школа навчила його поваги до людей і вміння цінувати самостійне, відповідальне життя. Інший виходець із Черкащини, Максим Соколов, вже кілька років професійно займається побудовою тіла і готується стати фітнес-тренером, для чого поглиблено вивчає біологію та анатомію. Ілля Парамоненко з Донеччини йде до університету з простою, але твердою метою — бути успішним, багато навчаючись і тренуючись.

Глибоким філософським підходом вразив Максим Ліпчевський (11-Б). Його головний урок — усвідомлення, що час не нескінченний і його треба використовувати на повну. А гаслом у дорослому житті для нього стала фраза: «Якщо Бог дав нам випробування, значить Він знав, що ми їх пройдемо». Випускник Тимофій з Рівненщини дякує своїй вчительці, пані Наталії Вінчковській за те, що навчила любити рідну мову і понад усе любити Україну. Свій прагматичний підхід озвучив Євгеній з Таврійська, який планує навчатися далі, щоб «робити великі гроші, а роботи щоб менше було».

Не пасуть задніх і дев'ятикласники. Здебільшого вони планують продовжити навчання в школі до 11-го класу. Анастасія Хоменко з Харківщини вже визначилася — мріє стати хореографом. Влас Сачок з Рівненщини, Захар Корнієць та Микола Ярмак із Харківщини щиро бажали щастя однокласникам та вчителям, відзначаючи, що найбільше цінують можливість вільно спілкуватися рідною мовою з друзями.

«Це допомогло на інтерв'ю»: як радіо «Український Альянс» вплинуло на долю Єсенії Басенко

Міжнародна українська школа у Литві — це не лише уроки за партою, а й потужна платформа для реалізації талантів. Однією з них стало Міжнародне освітнє радіо «Український Альянс», мікрофони якого є рупором для української молоді.

Справжня зірка радіо - випускниця Єсенія Басенко. Її життєвий шлях — це довга дорога від затишного, зеленого Чернігова (який вона називає своїм «місцем сили») через Австрію до Вільнюса. Саме в еміграції, попри розлуку з рідною домівкою, Єсенія відкрила в собі важливу рису - комунікабельність. Згодом, після участі в таборі «Залізна зміна», вона потрапила на радіо, де стала постійною ведучою музичної рубрики.

На святі останнього дзвоника Єсенія поділилася радісною новиною — вона успішно склала іспити та вступила до престижного ISM University (International Business and Management) у Вільнюсі. І ключову роль у цьому зіграв саме досвід ефірів:

«Радіо допомогло мені розвинути свої комунікаційні навички, і це реально мені допомогло на інтерв'ю, і коли я складала тести, це мені дуже допомогло», — говоріть радіоведуча. Вона планує залишитися жити у Вільнюсі і обов'язково продовжувати роботу біля мікрофона. Її юна колега по ефіру, випускниця Вікторія Присяжнюк, також запевнила, що влітку дівчата повертатимуться до студії для запису нових випусків.

…Свято завершилося під виступи шкільних творчих колективів та щирі оплески. Право дати випускникам останній дзвоник символізувало прощання з дитинством. Попереду у них складання НМТ і останній акорд шкільного життя - традиційний випускний вальс. «Шкільні авіалінії» успішно виконали свій рейс, випустивши у безмежне небо молодих, сміливих та незламних українців, які точно знають: як би далеко не закинула їх доля, їхній головний курс — на власну мрію та перемогу України.

Довідка: динаміка зростання та академічні успіхи Міжнародної української школи Литви

Міжнародна українська школа Литви (VšĮ Tarptautinė Ukrainos mokykla) демонструє стрімку динаміку розвитку та щороку розширює свою географію. Якщо у 2021/2022 навчальному році заклад у Вільнюсі мав лише одну випускницю, то у 2025/2026 навчальному році путівку в життя отримали вже 264 учні. Окрім столиці, де цьогоріч випустилося 102 школярі, відділення школи успішно працюють у Клайпеді (51 випускник у 2026 році), Каунасі (59 цьогорічних випускників), Шяуляї (35 цьогорічних випускників) та Паневежисі (12 цьогорічних випускників). Крім того, у 2025/2026 навчальному році перших п'ятьох випускників випустило новостворене відділення у місті Лентварис.

Академічні здобутки випускників школи підтверджуються стабільно високими показниками вступу до вищих навчальних закладів. У період з 2022 по 2025 роки значна частина школярів успішно стала студентами університетів та коледжів. Зокрема, у 2022/2023 навчальному році з 85 випускників до вишів вступили 47, у 2023/2024 зі 180 випускників студентами стали 87, а у 2024/2025 навчальному році зі 194 старшокласників навчання у вишах продовжили 110 осіб.

Географія вступу охоплює як провідні литовські заклади, так і престижні європейські та українські університети. Серед міжнародних здобутків — вступ випускників школи до коледжу Оксфордського університету у Великобританії, Вільного університету Брюсселя (VUB) у Бельгії, Університету Сivitas (Варшава) та Морського університету Гдині в Польщі, а також Університету Коменського і Технічного університету у Словаччині.

Найбільша кількість випускників традиційно обирає литовські заклади вищої освіти. Серед них:

• Вільнюський університет та Вільнюський коледж (VIKO)

• Каунаський технологічний університет та Клайпедський університет

• ISM University of Management and Economics

• Литовська морська академія (Lietuvos jūreivystės akademija)

• Вільнюський технічний університет (Vilniaus Gedimino technikos universitetos)

• Європейський гуманітарний університет (EHU VILNIUS)

• Вільнюська мистецька академія

• Шяуляйська державна колегія та інші.

Водночас значна частина молоді свідомо обирає український освітній простір. Випускники школи стають студентами Чернівецького національного університету, Запорізького національного університету, Бердянського педагогічного університету, Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, Львівської медичної академії ім. А. Крупинського та коледжу «Оптіма» в Києві.

Олег ГОЛОВАТЕНКО, Олена ГОЛОВАТЕНКО, RadioUA.LT,
фото Олега Головатенка і Міжнародної української школи Литви

Дивитися повний ФОТОРЕПОРТАЖ

Литовська перекладачка Доната Рінкевічєнє стала лауреаткою престижної премії литовського PEN-центру та Міністерства культури Литви за бездоганний переклад роману українського письменника Василя Шкляра «Заячий костел». Відзнака має офіційну та символічну назву — «Крісло перекладача року» (Metų vertėjo krėslas).

Реакція автора та перспективи екранізації

Про цю подію повідомив сам Василь Шкляр на своїй сторінці у Фейсбуці, доповнивши допис спільною фотографією з нагородженою. Письменник тепло привітав перекладачку, висловивши їй глибоку вдячність.

«Нехай же це Крісло, дорога Донато, стане для тебе непохитним Троном, бо ти справжня королева художнього перекладу», — наголосив автор.

Також Шкляр поділився амбітними планами: він упевнений, що найближчим часом кінематографісти Литви та України створять спільний фільм за мотивами «Заячого костелу», який розкриє історію боротьби за «нашу і вашу свободу».

Бекграунд: про перекладачку

Доната Рінкевічєнє — відома в Литві літературна діячка, яка активно та професійно перекладає українську літературу з 2019 року. Саме завдяки її праці литовські читачі мають змогу знайомитися з творами багатьох провідних сучасних українських авторів, постійно розширюючи знання про культурний контекст України.

Історія створення роману «Заячий костел»

Роман, за переклад якого присуджено премію, присвячений литовському національно-визвольному руху опору — «лісовим братам», які чинили збройний спротив радянській окупації в середині ХХ століття. В основі сюжету — історія літнього партизана Йонаса, який пройшов крізь гітлерівську окупацію, радянські табори і навіть воював пліч-о-пліч з українськими повстанцями ОУН-УПА.

• Задум твору: Близько шести років тому литовські діячі запросили Василя Шкляра до своєї країни з проханням написати книгу про місцевих повстанців — таку ж потужну, як і його відомі твори про український рух опору.

• Дослідження та живі свідки: Робота над книгою тривала понад 5 років. Окрім вивчення великого масиву документальних архівних матеріалів, письменник мав безцінну нагоду особисто поспілкуватися зі справжніми старими партизанами. Значний вплив на роман справили розмови з 98-річним Йонасом Свілайнісом (позивний «Лютас») та 94-річним Йонасом Каджіонісом. За словами автора, ці люди дозволили передати історію абсолютно щиро, без зайвого пафосу та штучної патетики.

• Символіка назви: «Заячий костел» — це не релігійна споруда, а метафоричний литовський вислів, що означає своєрідне жартівливе покарання для дітей. Якщо малі хлопчаки втручалися в серйозні розмови дорослих, старші обіцяли їм «показати заячий костел»: брали дитину за скроні та вуха й підіймали над землею, що було досить болісним та запам'ятовуваним уроком.

Ця неймовірна відданість своїй справі та нації має глибоке коріння і передається у спадок: син пані Світлани, талановитий педагог Олексій Корж, про якого ми розповідали у попередніх публікаціях, нині викладає французьку мову дітям війни у Міжнародній українській школі (МУШ) Литви. Для юних українців, що були змушені тікати від війни або залишаються під обстрілами у прифронтових містах, освіта сьогодні — це головний місток, який єднає їх з Україною. Тож ми зустрілися зі Світланою Корж, аби записати справжній, невигаданий літопис освітянської боротьби — про підпільну роботу в окупації, болючу зраду колишніх друзів, мужність, від якої перехоплює подих, і щоденні тихі подвиги тих, хто тримає наш український мур.

Від дитячих ігор до школи життя

Олена Головатенко: Пані Світлано, ви зараз живете і працюєте в Києві, проте ваш ліцей продовжує функціонувати дистанційно з Херсона. Хочеться, щоб наші слухачі ближче познайомилися з вами. Ви представляєте цілу педагогічну династію — це не просто прізвище в українській освіті, а велика історія родини і багаторічного професійного досвіду. Розкажіть, як усе починалося?

Світлана Корж: Цю професію я бачила і відчувала ще з глибокого дитинства. Моя мама була вчителькою, тож я була дуже добре обізнана у всіх тонкощах цієї праці. Коли була зовсім маленькою, завжди розкладала ляльки і гралася з ними: уявляла, що я — вчителька, а вони — мої учні. Тому я змалечку твердо знала свій шлях. Закінчила школу, потім педагогічний інститут. Ще коли була студенткою, працювала вожатою у шкільних таборах, тобто з дітьми я пліч-о-пліч дуже давно.

Після інституту сім років пропрацювала вчителькою англійської мови. А свій шлях керівника я починала зі спеціальної школи для дітей з інвалідністю, які мали розумову відсталість. Саме там я багато чому навчилася — перш за все, працювати з різними людьми, шукати підхід до кожної, навіть найскладнішої дитини. Згодом я стала директоркою звичайної загальноосвітньої школи, пропрацювала там п'ять років і перейшла до нинішнього ліцею. Мій загальний педагогічний стаж — 21 рік, з яких 15 я очолюю навчальні заклади. Завжди намагалася залишити світлий слід у кожному колективі. Зараз у нас дуже гарна школа — відомий у місті навчальний заклад із глибокими традиціями, власною історією та великими досягненнями.

Шкільне укриття, російські танки та уроки на самовиживання

Олена Головатенко: Ви керуєте Херсонською школою, яка продовжує роботу під час повномасштабної війни. На мою думку, українські педагоги — це ті люди, які по цеглинці збирають фундамент новітньої української нації. Як вам вдалося втримати цей мур, коли навколо психологічне виснаження, відсутність інтернету та світла, а учні і вчителі розпорошені по всьому світу?

Світлана Корж: Зберегти школу — це було надзвичайно важке завдання. Я в деталях пам'ятаю той день, коли почалася повномасштабна війна. Першою емоцією, як і у всіх, була розгубленість: що робити далі? Як діяти? Наш ліцей знаходиться в самому центрі Херсона, зовсім поруч із військовою частиною. Того ранку я пішла на роботу. Ми вже зрозуміли, що почався наступ — російські десантники висаджувалися на Антонівському мосту.

У цей час перелякані люди з найближчого села Антонівка почали масово тікати в місто. І ми з колективом прийняли тверде рішення — відкрити двері ліцею і приймати біженців. Ми створили справжній волонтерський хаб. Разом із нашими вчителями, батьками та переселенцями ми жили під одним дахом цілий місяць, разом готували їжу і підтримували одне одного. Так тривало, поки російські танки не проїхали просто повз наш навчальний заклад і не почали обстрілювати сусідню військову частину. Нас врятувало шкільне укриття. Ми всі миттєво евакуювалися туди, і це зберегло нам життя.

Якийсь час ми були розгублені щодо того, як продовжувати освітній процес. Але наприкінці березня сіли і прийняли рішення — переводимо всіх учнів на дистанційний формат. У нас вже був гарний досвід часів ковіду. Завдяки цьому ми змогли успішно виконати всю програму і завершити 2021/2022 навчальний рік. Особливо важливо це було для наших одинадцятикласників: вони змогли отримати документи і вступити до омріяних вишів.

Влітку ми зібралися знову: до війни у нас була тисяча учнів. З 1 вересня ми відновили роботу, запровадивши ще й індивідуальну, сімейну та екстернатну форми. Почали працювати у дві зміни, щоб дітям, які роз'їхалися по всьому світу, було зручно відвідувати уроки в різних часових поясах — від Америки до Європи. Зараз у нас дистанційно навчається 700 дітей. Відповідно до рекомендацій Міністерства освіти, ми запровадили українознавчий компонент (українська мова, література, історія України), щоб наші діти, хай би де вони були, не втрачали зв'язку з Батьківщиною.

Окупація і порятунок бази даних бійців АТО

Олена Головатенко: А що відбувалося безпосередньо в окупованому Херсоні? Ви ж опинилися сам на сам із ворогом.

Світлана Корж: Життя в окупації було дуже небезпечним, але ми діяли активно. Коли окупанти тільки зайшли, вони почали поступово, мов метастази, захоплювати всі сфери діяльності. Але наші херсонці — неймовірно безстрашні люди. Вони масово виходили на мітинги проти окупації, жодного дня не підтримуючи ворога.

«Можу вам чесно сказати: ми змогли вивезти і сховати всі матеріальні цінності ліцею. Але найголовніше — ми врятували всі персональні дані наших учнів та їхніх батьків. Дуже багато батьків наших школярів були ветеранами АТО. Якби ці списки потрапили до рук росіян, наслідки були б катастрофічними».

Ми заховали всі особові справи, шкільні журнали, документи про освіту — абсолютно все. Вони не одразу втрутилися в наш процес, бо ще вивчали місто. Тому ми встигли офіційно завершити навчальний рік 29 квітня. А вже 1 травня нашу школу було фізично захоплено. Росіяни призначили свого, так званого, «нового директора», набрали якихось 20 учнів і намагалися запустити процес за своєю програмою.

Олена Головатенко: Ваші колеги, які погодилися на співпрацю з окупантами, вони потім втекли чи й досі живуть у Херсоні?

Світлана Корж: З гордістю можу наголосити: з мого особистого колективу жоден вчитель не погодився працювати на окупантів! Жоден! А ті колаборанти, які прийшли з інших навчальних закладів викладати в захопленій школі, як тільки почули про наступ ЗСУ і звільнення Херсона 11 листопада — одразу ж повтікали. У місті їх зараз немає. Проти них відкриті кримінальні справи за колабораціонізм: дехто втік до Криму, дехто на тимчасово окупований лівий берег Дніпра.

Болюча зрада подруги та втеча під обстрілами

Олена Головатенко: Пані Світлано, чи маю я право спитати, як особисто ви виривалися з того пекла?

Світлана Корж: Так, звичайно. Коли захопили гімназію, я гостро відчула небезпеку для власного життя. Мені почали постійно телефонувати і запрошувати на "співпрацю". А найболючіше було те, що моя близька подруга, директорка іншого херсонського навчального закладу, з першого ж дня підтримала окупацію. Вона щодня телефонувала мені і монотонно вмовляла перейти на бік ворога. Коли я відмовлялася, вона вичитувала мені справжні лекції: мовляв, як це гарно, що "рускій мір" прийшов сюди надовго і нікуди він не піде. Я їй тоді твердо відповіла: "Ми ще подивимося, куди він піде".

Невдовзі окупанти почали приходити безпосередньо до школи, розпитували, чи я не з'являлася. Я зрозуміла, що чекати більше не можна. 10 червня я прийняла рішення виїжджати з міста. Дорога через Василівку була страшною. Ми їхали під постійними обстрілами. Першого разу нас не випустили, розвернули назад. Другого разу колону знову обстріляли, але ми якимось дивом змогли прорватися крізь вогонь і виїхати до Запоріжжя. Мої батьки залишилися в місті — вони й досі живуть у Херсоні. Рівно через тиждень після мого від'їзду до їхнього дому вломилися військові. Шукали мене. Мама відповіла, що не знає, де я. Після того страшного візиту і пережитого стресу в мами стався інсульт...

Граната для "директора" і золото з черлідингу

Олена Головатенко: Як взагалі не втратити віру в людей після такого? Війна стала жорстоким лакмусом, де більше немає півтонів — є тільки чорне і біле, ворог і друг.

Світлана Корж: Я розкажу вам історію, яка є найкращою відповіддю на це запитання. Це реальний героїчний подвиг моєї заступниці Ірини Радецької. Коли росіяни окупували нашу школу і посадили туди свого "директора", вона десь на вулиці знайшла гранату.

«Вона прийшла просто до школи, зайшла в кабінет до цього призначеного окупантами чоловіка, подивилася йому в очі і сказала: "Ви тут ніхто. Яке ви маєте право? Забирайтеся звідси!" — і кинула гранату».

Ірина Радецька у СІЗО, де її тримали російські військові. Фото: приватний архів

Мабуть, вона просто не зуміла її правильно розкрити, тому вибуху не сталося. Зараз, збоку, це може здатися трохи нерозважливим, але тоді це був нестримний порив, щирий і відчайдушний протест української жінки проти окупації. Звісно, після цього приїхала військова комендатура. Ірину забрали "на підвал". Близько тижня вона провела там, проходячи через страшні допити. Зрештою, їй дивом вдалося вирватися на волю, хоча її здоров'я після цього підвалу дуже похитнулося. Пізніше я подала відповідні документи, Ірину Радецьку офіційно нагородили медаллю за відвагу. Я знаю багатьох колег, які опинилися в катівнях тільки через те, що не встигли виїхати вчасно. Мені просто пощастило вислизнути за тиждень до того, як за мною прийшли.

Олена Головатенко: Що сьогодні вас сьогодні тримає і надихає?

Світлана Корж: Мене надихають мої вчителі, які продовжують активно волонтерити. Ми не просто ведемо уроки — ми тримаємо свій тиловий фронт. У нашому закладі засновано філіал «Швейної роти». Наша вчителька трудового навчання організувала роботу, і ми маємо зв'язок із закордоном. Діти на заняттях гуртків шиють спеціальний адаптований одяг для поранених українських військових (він необхідний при опіках, після складних операцій на кінцівках) і передають його у шпиталі. Ми вже третій рік поспіль купуємо і ремонтуємо автівки для армії, збираємо на генератори.

Готуємо їжу для біженців у школі

А ще мене вражає наш професіоналізм. Уявіть, ми беремо участь у військово-спортивній грі "Пліч-о-пліч" і нещодавно посіли перше місце з... черлідингу! Як це можливо онлайн? Наша вчителька розписала кожній дитині рухи, діти виконували їх вдома перед камерами, а потім вона так професійно і геніально змонтувала це відео, що картинка склалася у фантастичний, синхронний малюнок справжнього виступу! І це в умовах блекаутів, коли вчителі живуть під обстрілами, ходять у "пункти незламності" ловити інтернет і ведуть уроки онлайн. 

Віра як єдиний шлях у майбутнє

Готуємо їжу для біженців у школі

Олена Головатенко: Наостанок з якими словами ви би хотіли звернутися до своїх колег-освітян, які щоранку прокидаючись після важких ночей, вмикають камеру, щиро посміхаються дітям і кажуть: "Усе буде добре!”

Світлана Корж: Я б хотіла попросити всіх: ніколи не втрачайте віри. Бо коли є віра — тоді є майбутнє. Треба вірити, надіятись і жити. Завжди, коли я зустрічаюся зі своїм неймовірним колективом, я кажу їм, що найголовніше — це віра в те, що цей жах закінчиться і перемога буде за нами. Віра в наших учнів, віра у власний професіоналізм. Ми змогли зберегти нашу шкільну родину, тому я бажаю кожному українському вчителю наснаги, витримки і непохитної надії у наш завтрашній день.

Підготували:
Олена ГОЛОВАТЕНКО, Олег ГОЛОВАТЕНКО

фото: з особистого архіву Світлани КОРЖ

На головній фото: Мітинг під час окупації

Для українських дітей, які через війну опинилися за тисячі кілометрів від дому, цей день став чимось набагато більшим, ніж просто змаганням юних кухарів з різних міст. Це глибока, пронизлива історія про те, як серед складних життєвих обставин створюється власне «місце сили», де Art de vivre (мистецтво жити) стає найкращими ліками проти щоденного стресу та болю.

«Вчити французьку треба смакуючи!»: філософія високого польоту

Урочиста частина розпочалася зі звернення очільниця школи, голови комісії Олени Внуковської. Нещодавно пані Олена була удостоєна високої нагороди Верховної Ради України, проте сама директор скромно і категорично зазначає: ця відзнака належить всій великій шкільній родині.

«Якби не було дітей, не було вчителів, один директор сам би того не зробив. Ми чекали сьогодні депутатів з Верховної Ради, які просили переказувати вітання, із захопленням кажучи: "Боже, в цій школі є все!". Ми зробили це з покинутої будівлі. А будинок живе, коли в ньому живуть люди!» — наголосила вона, відкриваючи фінал четвертої «Французької весни».

Звертаючись до учасників з п'яти відділень школи (Вільнюса, Каунаса, Клайпеди, Шяуляя, Паневежиса), пані Олена розкрила головний секрет вивчення іноземної культури:

«Ми вчимо французьку. І краще її вчити, коли ми щось смакуємо! Все можна в житті, немає неможливого, а справжні радощі — це відчуття родини та друзі поруч».

Конкурс став можливим завдяки потужному розвитку неформальної освіти у закладі — у кожному відділенні МУШ діють гуртки української та європейської кухні. З 2011 року керівництво підтримує дружні зв'язки з державною Вищою готельною школою Парижа (École Supérieure à Paris). А головним призом для всіх фіналістів стала поїздка до Нормандії в липні, у літню школу «Замок мистецтв».

«Все наше життя, як казав Шекспір, — це театр. Я бажаю вам бути не тільки акторами, я бажаю вам бути режисерами, сценаристами свого життя. Як ви його напишете, як ви його реалізуєте — так і буде! До речі, це все французькі слова ("реалізатор", "продюктор"). Тому ми вивчаємо не тільки гастрономію, ми вивчаємо мову і культуру одночасно!» — надихнула учасників Олена Внуковська, додавши, що Франція та Литва сьогодні — це найдружніші для України країни.

Координаторка неформальної освіти початкової школи Тетяна Люта представила себе як «Володарку вогню та спецій», запросивши всіх у магічний світ французької кухні. А благословив початок заходу ігумен Єремія (Константинопольський патріархат Литовської екзархії): «Французька кухня — це завжди свято. Бачу вражені очі дітей, які радіють усьому. Участь у цьому конкурсі — це вже перемога!»

«Ні на що не треба дивитися серйозно в житті, крім меню»

Оцінювати кулінарні шедеври запросили безпрецедентно потужне міжнародне журі. До нього увійшли голова Tarptautinis Ukrainos švietimo labdaros ir paramos fondas Дарюс Матвієкас, директори відділень Кястутіс Рупюлявічус (Клайпеда), Ґедімінас Вішняускас (Шяуляй), Марюс Рєґаловскіс (Каунас) український скульптор Петро Пирогов, мистецтвознавиця Лаура Вілцане та інші почесні гості.

Абсолютною несподіванкою стала присутність депутата Сейму Литовської республіки, колишнього мера Вільнюса, а нині почесного президента всесвітньої гільдії гурманів Chaîne des Rôtisseurs (організації, заснованої ще у XV столітті) Артураса Зуокаса. Досвідчений поціновувач високої кухні був відверто вражений рівнем підготовки школярів.

«Від знання, як їсти, що їсти і як готувати, починається щасливе життя. Це його фундамент, — поділився пан Артурас. — Дуже відомий режисер Паоло Соррентіно зняв хороший фільм "Велика краса". Там є цитата, яку я завжди згадую: "Ні на що не треба дивитися в житті серйозно, крім меню". З цього починаються і кохання, сварки на кухні, і здоровий образ життя. Це основа!»

Дегустація викликала у колишнього мера столиці щире захоплення: «Я дуже здивований. За салат я б усім дав по 10 балів! Дуже-дуже добре приготовано. Кіш дуже хороший — дві команди я би трохи виділив, бо вони навіть тісто робили самі. А десерт — це взагалі підняття до неба! Так як наша гільдія гурманів робить вечері в різних ресторанах, переможців конкурсу я візьму із собою на таку спеціальну вечерю в один із ресторанів Вільнюса!»

Естетичний та культурний вимір страв відзначила мистецтвознавиця Лаура Вілцане: «Недарма кажуть, що французька кухня має привілейований ступінь в ЮНЕСКО за культурою споживання їжі. Пані Внуковській вдалося перенести цю культуру сюди. Ми мали насолоду цим мистецтвом насолодитися. Це було креативно і весело, хочеться ще!»

«Вершки — це мілілітри, а сир — це грами»: коли учні перевершують майстрів

Засновниця і модераторка конкурсу, заступниця директора з навчальної частини відділення в Шяуляї та досвідчена кулінарка Віта Ткаченко, розповіла, що сучасні діти кардинально відрізняються своїм підходом до готування.

«Кухня — це майстерня, а кухарі — майстри. Юні кухарі діють інтуїтивно, поєднують непоєднуване, створюють шедеври. Коли я починала працювати з дітьми (2-3 класи), вони мені кажуть: "Пані Віто, ви знаєте, що вершки — це мілілітри, а сир — це грами?". Мене це просто вразило наповал! Я навіть розгубилася. Вони пояснюють: "Бо це рідина, а це тверде". Сьогоднішні діти не хочуть, щоб їм просто пояснювали, вони хочуть робити самі. Вони нас навчають!» — захоплено ділиться пані Віта.

Вона ж вивела ідеальну формулу гастрономічного синтезу: «Всі кухні пішли з української. Французька — королева, італійська гідно бореться, але технологія загальна. Додати трошки шарму — це Франція. Трошки яскравості кольорів, “вишивки” — це Україна. Трошки стриманий варіант — Литва. Але головне: душа повинна бути в будь-якій справі, як і в страві!»

Від шакшуки до власного ресторану: відверті розмови з переможцями

Змагання передбачало приготування трьох класичних страв: салату, гарячої закуски (кіш-лорен) та десерту. У номінації «Поєднання смаку» тріумфувала команда з Клайпеди, яку представляли юнаки Марк і Дмитро та дівчина Уляна. Хлопці в кухарських ковпаках підкорили всіх не лише стравами, а й дорослою витримкою.

«Мене просто одного дня запросили готувати, і я не відмовив. Люблю готувати шакшуку та десерти, — розповідає Дмитро. — Головна риса на кухні — витримка. Складно зорієнтуватися, коли багато людей, кидає то в жар, то в холод. Там плита гаряча, там вже холодно. Головне — залишатися спокійним та ні за що не переживати. Не боятися пробувати нове, бо це мистецтво і експеримент одночасно».

Керівниця клайпедського гуртка Тамара Кутахова розкрила рецепт їхнього успіху: «Ми готували всі три страви, і секрет — у поєднанні смаку. Соуси треба зробити гармонійними. У дітей вийшов дуже смачний кіш-лорен і парфе, до якого додали шоколад, і чіпси власного приготування до збитих вершків».

Мама однієї з учасниць конкурсу, пані Марина, підтвердила, що довга і виснажлива дорога з Клайпеди цілком вартувала тих неймовірних емоцій: «Я вперше на такому заході, і загальна атмосфера, енергетика дійства мені дуже зайшла!»

Абсолютними зірками стали дівчата з команди Шяуляя (Алевтина, Настя і Катерина).

«У мене бабусі та батьки дуже добре готують, — каже одна з переможниць. — Коли дізналася про гурток, вирішила спробувати. І зрозуміла, що це моє! Мені подобається готувати, міняти спеції. Спершу я трохи нервувала, але за п'ять хвилин втягнулася, і ми дуже гарно працювали як команда. У мене багато планів на життя, і, можливо, я відкрию свій ресторан!»

Володарка вогню і капелюшки: терапія красою та перехід у задзеркалля

Окрім гастрономії, конкурс став справжнім вибухом стилю. Цьому неабияк сприяла декораторка Школи мистецтв МУШ пані Надія Воєводіна. Саме вона створила унікальні капелюшки та атмосферну фотозону.

«Франція для мене — це не тільки смачна їжа, в першу чергу це мода, — розповідає мисткиня. — Я створила капелюшки, щоб кожен міг змінити свій образ і побачити себе в новому ракурсі. Наприклад, додати вам вуса — і вас можна не впізнати! Всі фотографуються, радіють, міняють образи під французьку музику».

Для українських вчителів, більшість з яких є біженцями від війни, це свято мало колосальний терапевтичний ефект. Координаторка конкурсу Тетяна Люта констатувала:

«Школа наповнилася такою енергією, якої раніше не було. Я чи не вперше бачу щасливі очі, а не засмучені. Вперше відчуваю таке тепло від жінок. Таке враження, що ми перенеслися в якесь дивовижне місце і на мить стали феями. Відчуття казки, радості, свободи! Багато сміху, танців, співу, обіймів. У нас є всі засоби, щоб за хвилину перейти в те задзеркалля, де ми зараз знаходимося. І я впевнена, що цей досвід буде для всіх величезним ресурсом».

Місце сили: мрії про ресторан і порятунок від щоденного стресу

Завершуючи захід, Олена Внуковська відверто поділилася особистими кулінарними уподобаннями та масштабними планами школи. Виявляється, навіть генеральний директор великої школи продовжує вчитися у своїх учнів.

«Минулого року я не знала, як правильно приготувати яйце-пашот. Я навчилася цього від наших учнів! Сама я дуже люблю готувати солоні пироги кіш із лососем чи грибами. А куштувати скрізь у світі люблю французьке крем-брюле. Воно нагадує молозиво, яке запікала в духовці моя бабуся. Великий секрет: я ніколи не дотримуюсь рецепту, завжди роблю на свій смак», — зізнається директорка.

Вона розповіла, що створення справжнього українського закладу харчування у Вільнюсі — це велика мрія всіх мам школи. Перші кроки вже зроблено: створено ансамбль «Берегиня», два роки поспіль в школі готують макові пироги та вареники, а нещодавно вчителі-технологи блискуче організували бенкет на 80 персон до ювілею першої вчительки литовської мови пані Ангелє. «Як вчила мене моя бабуся: якщо хочеш, щоб тебе любили, годуй свою родину!» — усміхається пані Олена.

Але найважливішим підсумком «Французької весни» стали не оцінки і не рецепти. Головне — це порятунок людських душ.

«Ми намагаємось "tirer vers l'excellence" — тягнути дітей до бездоганності, — резюмує Олена Внуковська. — Життя настільки складне і буденне... Зла дуже-дуже багато. Якщо закритись, як кінь шорами, забралом, тоді не варто взагалі жити, вчитись, мріяти. Батьків стрес і біда часто настільки накриває, бо ми не вдома. Тому ми створили собі свій дім, якою стала школа! І всім у цьому домі затишно. Якщо десь є негаразди, ми біжимо сюди, і стаємо сильнішими. Бо тут наше місце сили!»

Олег ГОЛОВАТЕНКО, Олена ГОЛОВАТЕНКО

фото: Олег ГОЛОВАТЕНКО

Як сприяють такі мандрівки оволодінню французькою мовою? Що допомагає знайти підхід до сучасних підлітків? У чому секрет ефективного вивчення іноземних мов у цифрову епоху? І чому інколи вчителеві є чого повчитися у своїх учнів? Про це в ефірі радіо «Український Альянс» у рубриці «Люди з іскрою» розповів учитель французької мови Каунаського відділення МУШ Литви Олексій Корж.

«Мамо, найми мені репетитора», або Французька як доля

Олена Головатенко: Олексію, ви не просто до нестями закохані у французьку мову, а й здатні закохати в неї інших. Розкажіть, як це — ще в дитинстві обрати для себе таке захоплення, розпізнати покликання і знайти справу всього свого життя?

Олексій Корж: Знаєте, чесно кажучи, я зараз навіть не можу пригадати, коли саме я захопився французькою мовою. Здається, що вона була зі мною завжди. Я думаю, що це був сильний вплив музики або культури на той час, але це відчуття зі мною ще з глибокого дитинства. Я дуже чітко пам'ятаю, як постійно ходив за батьками і благав: «Мамо, найми мені репетитора з французької! Я дуже хочу вчити французьку мову». Я просив про це досить довго, і врешті-решт допросився так, що французька таки з'явилася в моєму житті. І сьогодні я неймовірно радий, що все склалося саме так.

Олена Головатенко: При цьому ви встигли вчитися і в самій Франції, чи не так?

Олексій Корж: Я мав чудову нагоду навчатися там протягом п'яти місяців за студентською програмою обміну Erasmus, яка дозволяє європейським студентам мандрувати країнами. Цей час я провів у прекрасному регіоні Лотарингія (французькою — Lorraine), а саме в його центрі — історичному місті Нансі. Це дало мені колосальний мовний і культурний досвід.

Олена Головатенко: Тоді дуже просте, на перший погляд, питання: як вивчити французьку?

Олексій Корж: Питання дійсно звучить дуже просто, але, як на мене, відповіді на нього просто не існує. Чому? Тому що ми фізично не можемо вивчити мову повністю. Як і будь-що в цьому світі. Ми — живі люди, а не роботи, у які можна завантажити словник. Ми можемо лише вивчати і вивчати протягом усього життя.

Навіть зараз, під час нашої спільної освітньої поїздки на Рів'єру, я дізнався стільки нових слів, виразів та нюансів! Тобто я так само продовжую навчатися разом із вами та учнями. Можливо, це відбувається вже на дещо іншому рівні, ніж у тих, хто отримує свій найперший досвід контакту з французькою, але суть залишається незмінною — ти вчиш мову все життя. Не буває такого моменту, коли ти прокидаєшся і кажеш: «Все, я все розумію, я вивчив французьку». Такого немає в жодній мові світу. І, мабуть, це стосується будь-якої сфери нашого життя: щойно ми зупиняємося і самовпевнено вважаємо, що досягли абсолютної вершини і знаємо все — починається неминуча деградація.

«У мене трусилися ноги»: вантаж учительської династії та покликання

Олена Головатенко: Чи не страшно було такому молодому фахівцю починати педагогічну працю? Як взагалі далося вам вчителювання?

Олексій Корж: О, на це питання в мене буде дуже довга і особиста відповідь. Справа в тому, що я походжу з великої династії вчителів. Обидві мої бабусі — вчительки. Моя мама — не лише вчителька, а й директорка школи. Моя тітка — також директорка школи. Тобто в нас дуже довге, глибоке коріння в освіті. З цією професією я знайомий буквально з дитинства. Можна сказати, я виріс у школі.

Ще підлітком я неймовірно захопився мовознавством і самою ідеєю того, що колись, можливо, теж працюватиму вчителем. Десь у десятому класі я почав активно працювати в Малій академії наук України (МАН). Я брав участь у конкурсах два роки поспіль. У десятому класі в секції англійського мовознавства я посів друге місце на всеукраїнському рівні зі своєю науковою роботою, а в одинадцятому класі — здобув перше місце в Україні. До чого я це веду? Весь цей час я мав честь працювати з видатними вчителями англійської мови, з науковцями, які теж є педагогами в найвищому сенсі цього слова. Ці люди завжди були поруч.

«Вчитель — це приклад для інших. Дитина мусить мати в житті орієнтир. Це не просто людина, яка механічно передає знання, це той, хто здатен підтримати у важку хвилину, розділити щиру радість у добру мить. Вчитель іде пліч-о-пліч із дитиною дуже довгий час, і його роль важко переоцінити».

У кожного з нас є цей досвід: ми пам'ятаємо або надзвичайно світлих, добрих наставників, які стали для нас яскравим дороговказом, або, навпаки, дуже злих і токсичних вчителів. Мені щиро хотілося знайти цей глибокий сенс у житті — робити щось дійсно корисне. Хотілося віддячити всесвіту: віддати ту теплоту і знання, які колись подарували мені, стати для когось тим самим світлим прикладом, допомогти розділити важливі життєві моменти.

Але чи було страшно починати? Неймовірно страшно! Пам'ятаю свій перший урок: я прийшов до десятого класу. У мене трусилися ноги, тремтів голос від хвилювання. Я бачив цих дітей вперше, вони мене — теж. До того ж я молодий: у нас різниця у віці була зовсім невеликою, приблизно сім років, а з одинадцятикласниками взагалі п'ять-шість. Проте цей бар'єр швидко зник. Ми знайшли спільну мову, діти потягнулися до мене, а я щиро полюбив їх. Відтоді ми дуже класно і продуктивно проводимо час разом.

Олена Головатенко: Ви — вимогливий вчитель?

Олексій Корж: Я вважаю, що я вимогливий, але винятково там, де це дійсно треба. Там, де не треба, я цілком можу закрити очі, подивитися на ситуацію крізь пальці. Проте, коли йдеться про речі концептуальні, коли я бачу дітей, у яких є вогонь, бажання навчатися і потенціал — до них я вимогливий. І що найважливіше — діти чудово розуміють, що це не просто так, не тому, що мені так заманулося чи в мене такий настрій. Вони знають, що це робиться для їхнього ж майбутнього.

Смартфон як вікно у новий всесвіт та ілюзія чарівної таблетки

Олена Головатенко: На вашу думку, чому покоління ваших батьків, старанно і роками вивчаючи іноземну мову в школі, врешті-решт мали лише базовий багаж знань, але вільно не володіли нею? І чому сучасні діти так легко долають цей бар'єр і починають говорити?

Олексій Корж: Я переконаний, що корінь проблеми лежить у методиках та підходах до викладання. Їх існує безліч: є старі класичні методи, є новітні. Я не стверджую, що старі методи не працюють взагалі. Вони б не дожили до наших днів, якби не давали певного результату з певним типом людей. Наприклад, старий вірний граматичний спосіб: ми завчаємо правила, перекладаємо тексти, пишемо вправи. Це працює, але для величезної кількості учнів це нестерпно нудно.

Часи кардинально змінилися, і діти змінилися разом із ними. Сучасні восьмикласники чи дев'ятикласники відрізняються навіть від мого покоління, хоча минуло не так багато часу! Сьогодні колосальну роль відіграє мотивація і розуміння того, навіщо ти взагалі це вчиш. У нинішніх дітей є смартфон. Яким би суперечливим не був цей гаджет, це справжнісіньке вікно в інший всесвіт. Через цей маленький екран дитина може зазирнути у Францію, Сполучені Штати, Британію чи Швейцарію і на власні очі побачити, що за межами її звичного мікрокосмосу існує величезний, цікавий світ. І це шалено мотивує до навчання.

Завдяки технологіям ми можемо використовувати на уроках автентичні матеріали, робити процес живим. Гра, розвага, інтерактив — це не забаганка, це цілий аспект навчання, який знімає психологічні блоки і дозволяє дитині бути відкритою до нового досвіду. Бо якщо навчання — це лише нескінченна «зубрьожка», це виснажує і не дає результату. Не існує магічного набору слів, який можна вивчити за ніч і раптом заговорити. Формула успіху залежить від усіх учасників процесу, але найбільше — від учня. Вчитель може дати 10% зусиль, батьки можуть створити умови і дати ще 10%, але вирішальні 80% — це бажання і праця самої дитини.

Вся правда про грасирування та інформаційне сміття у смартфонах

Олена Головатенко: Який, на вашу думку, існує найпоширеніший міф щодо вивчення французької мови?

Олексій Корж: Чесно кажучи, всі міфи, які ви тільки чули про французьку мову — це чиста правда! Кажуть, що це надзвичайно складна мова? Так і є. Кажуть, що вона неймовірно красива? Абсолютно. Це вже стало певною легендою, але вона відповідає дійсності.

Єдиний реальний міф, який варто зруйнувати — це те, що французьку нібито неможливо вивчити. Це абсолютна неправда! Її цілком реально вивчити, і навіть за відносно короткий час можна досягти гарних результатів. Навіть славнозвісне французьке «Р» (грасирування) навчитися вимовляти далеко не так складно, як більшості здається.

Олена Головатенко: А як щодо сучасних інструментів? Роль штучного інтелекту та тематичних мовних додатків у смартфонах перебільшена? Чи варто витрачати на них час?

Олексій Корж: Тут треба чітко розмежовувати. Є речі, які дійсно приносять користь. Як вчитель я активно використовую спеціалізований штучний інтелект, розроблений методистами. Він допомагає мені генерувати та адаптувати матеріали для уроків з професійної точки зору.

Але якщо ми говоримо про популярні мовні застосунки для самостійного вивчення... Я вважаю, що вивчити мову виключно через них просто неможливо. Там дуже багато відвертого інформаційного сміття. Взяти, до прикладу, відомий Duolingo. На мою думку, це найжахливіша річ для комплексного вивчення мови, яка часто робить тільки гірше. Там купа відірваних від реальності фраз, які не мають жодного сенсу в живому спілкуванні. Можливо, він згодиться, щоб механічно відпрацювати структуру речення чи пригадати пару слів, але якщо ви хочете справді вивчити мову — краще видаліть цей застосунок і забудьте про нього. Основна мета будь-якої мови — це жива людська комунікація, а не натискання кнопок.

Щодо штучного інтелекту для учнів (наприклад, ChatGPT), то його можна використовувати з розумом. Учень може написати: «Привіт, чи можеш ти виправити мої помилки в розмові?» або попросити розіграти певний сценарій діалогу. Це позитивний аспект. Але не варто цим надто захоплюватися, адже в мережі багато непотребу, і треба вміти фільтрувати, що дійсно допоможе, а що краще не чіпати.

Олена Головатенко: Тоді як найкраще вчити французьку: щодня по 15 хвилин, по годині, чи брати інтенсиви по кілька годин на тиждень?

Олексій Корж: Вчитися треба так, як комфортно саме вам, зважаючи на ваші потреби та життєві ресурси. Не у всіх є час на багатогодинні інтенсиви. Але є одна універсальна порада, яку я даю всім своїм учням: якщо ви не живете у франкомовному середовищі, ви мусите штучно себе ним оточити.

Це нічого не коштує! Шукайте фільми чи мультфільми французькою. Просто вбийте в YouTube «пряме телебачення TV5Monde» і нехай воно грає фоном. Слухайте музику. Ваш мозок поступово налаштується на цю хвилю, і вам стане набагато легше сприймати мелодику мови. Це може бути 15 хвилин на день чи година — головне, щоб була стабільна регулярність. Без регулярності не буде жодного результату. Це як у спорті: якщо ви підете в спортзал один раз на місяць і трохи розімнетеся, чи з'являться у вас м'язи? Навряд чи. З мовою працює те саме правило — потрібні систематичні зусилля.

«Вони несуть у собі стільки болю...»

Олена Головатенко: Олексію, а чому вчать вас ваші учні?

Олексій Корж: Знаєте... Діти, з якими я зараз працюю в Міжнародній українській школі, — це особливі діти. Будемо відвертими перед собою і світом: це діти війни.

«Мене кожного божого дня вражає їхня сила. Це незбагненно, скільки вони несуть у собі глибокого, недитячого болю від втрати звичного життя. Але водночас мене захоплює те, скільки в них неймовірної сили жити з цим болем далі. Вони продовжують навчатися, вони знаходять у собі світло будувати плани на майбутнє, розважатися, заводити нових друзів. Їхня стійкість і жага до життя — це те, що надихає мене найбільше».

Від автора:

Історія молодого педагога Олексія Коржа — це яскравий, живий доказ того, як українці за кордоном не просто адаптуються до нових реалій, а продовжують творити, розвиватися і будувати надзвичайно міцні, свідомі спільноти. Вчителі Міжнародної української школи сьогодні виконують титанічну роботу. Вони не лише відкривають дітям двері до європейської освіти, а й стають для них психологічною опорою, лікуючи зранені війною душі та допомагаючи віднайти твердий ґрунт під ногами.

Тож підтримуйте українські освітні ініціативи у ваших країнах перебування, цінуйте самовіддану працю педагогів і обов'язково слухайте живі, щемкі та надихаючі історії незламних українців на хвилях Міжнародного радіо «Український Альянс». Адже саме з таких яскравих іскор, які несуть у собі ці люди, щодня розгорається велике полум'я нашого спільного переможного майбутнього.

Франкофонія, що об'єднує нації

Фестиваль «VIVE LE TALENT», організований за підтримки Посольства Франції та Французького інституту в Литві, об'єднав школярів, закоханих у французьку мову. Як зазначила аташе з питань співробітництва Посольства Франції у Литві Коралі Кренер (Coralie Crèner), підтримка подібних заходів є важливою місією амбасади, адже вони сприяють інтеграції та культурному обміну.

«Посольство Франції та Французький інститут щороку раді підтримувати велику кількість заходів, присвячених інтеграції та поширенню французької культури. Це вперше такий фестиваль проходить у прогімназії Басанавічюса. І я вважаю, що залучення великої кількості закладів, серед яких і українська школа — це справжній шанс для цих дітей», — наголосила пані Кренер.

Окремо аташе відзначила високий рівень підготовки українських школярів:

«Я була дуже вражена талантами учнів, особливо групи з української школи, які зразково представили французьку мову та культуру. Французька — нелегка мова, вона потребує певної сміливості та зусиль для вивчення. Але для дітей та підлітків, які її відкривають, в майбутньому з'являється безліч можливостей — у навчанні, кар'єрі, і навіть у роботі в європейських інституціях».

«Маленький принц»: класика крізь призму українських реалій

Виступ театральної студії «Крилаті» Міжнародної української школи Литви змусив зал затамувати подих. Діти представили хореографічно-театральний етюд за мотивами легендарного твору Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» (Le Petit Prince).

Сцена наповнилася яскравими барвами: дівчатка у пишних зелених спідницях та капелюшках у формі розкішних різнокольорових пелюсток втілювали сад троянд. Згодом на сцені з'явилися Маленький Принц у своєму незмінному жовтому шарфі зі світлим плащем та казковий Лис. З дитячих вуст ідеальною французькою лунали вічні істини про дружбу, відповідальність та любов.

Зі сцени прозвучав відомий діалог з твору:

Le Petit Prince: Je cherche des amis. Qu'est-ce que signifie « apprivoiser » ? (Я шукаю друзів. Що означає «приручити»?)

• Le Renard: C'est une chose trop oubliée. Ça signifie « créer des liens »... Tu deviens responsable pour toujours de ce que tu as apprivoisé. Tu es responsable de ta rose... (Це поняття занадто забуте. Воно означає: прихилити до себе... Ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою троянду...)

Для українських дітей ця казка набула особливого, щемливого змісту. Як пояснила генеральний директор Міжнародної української школи Литви Олена Внуковська, постановка мала глибокий підтекст:

«У нас сьогодні був спектакль про Маленького принца. Він зрозумів, що всі ті троянди, які є у світі, — вони не його, а любить він лише свою, єдину троянду. І сьогодні наша троянда була в кольорах України, нашого прапора. Це дуже символічний виступ. Коли ви втратили все і опинились за кордоном, у вас має бути місце вашої сили».

Місце сили та інтеграція без асиміляції

Участь Міжнародної української школи Литви у такому масштабному європейському заході — це не лише демонстрація талантів, а й свідоцтво успішної інтеграції українців у литовський та європейський контекст. За словами Олени Внуковської, школа впроваджує потужну багатомовну модель освіти в рамках освітнього проєкту «Шато де Арт» (Замок мистецтв).

«Литовські колеги питали мене: як це можливо, стільки мов? Це ж так важко! Литовська та українська для нас у школі — рідні. Далі йде перша іноземна — французька, англійська, друга — німецька або іспанська. Мета досягнута: ми в Литві не гості, ми вже стали частинкою литовського суспільства. Діти збудують себе, збережуть себе від зла, і, звичайно, ми повернемося додому, до України. І немає значення, скільки років знадобиться, щоб її розбудувати. А коріння ми можемо пускати скрізь».

Крім театральної постановки, учні 9-х та 11-х класів МУШ Литви також виконали на фестивалі пісню «Cerf-volant» («Повітряний змій»).

Враження учасників: від хвилювання до тріумфу

За лаштунками вирували емоції. Керівниця театрального гуртка МУШ Литви Марина Харченко поділилася своїми відчуттями:

«З дитинства французька мова мені дуже імпонує. Сьогодні було не просто приємно, а було особливе відчуття, коли все оповито таким шармом, красою, але при цьому дуже легко, щиро, без зайвої метушні. Нам сьогодні було так щемливо, бо ми вперше показували цей номер».

Вчителька французької мови МУШ Литви Вікторія Климок додала, що фестиваль став чудовим майданчиком для обміну досвідом:

«Діти мали змогу не лише себе показати, а й подивитися на однолітків, побачити, як вони вивчають мову. Репетиції були напруженими, адже це вистава іноземною мовою. Але все вдалося! Більше того, завдяки цій виставі до нас уже підходили вчителі з литовських шкіл і пропонували співпрацю — наприклад, зробити спільний конкурс читань "Маленького принца"».

Самі ж маленькі актори, попри втому, не приховували радості. Учениці початкових класів Катерина Войтенко, Аліна Яцюк та Дар'я Новік розповіли, що не лише грали у виставі, а й самі почали читати книгу Сент-Екзюпері. А школярка Міленія влучно пояснила мотивацію до вивчення мов:

«Якщо вчити іноземні мови, можна куди завгодно полетіти чи поїхати. Ти будеш усіх розуміти і зможеш сама вільно говорити з іншими!».

Свято франкофонії у Вільнюсі довело: мистецтво та мова не мають кордонів. Для українських дітей цей виступ став не просто мовною практикою, а впевненим ствердженням своєї ідентичності, таланту та європейського майбутнього у дружній Литви.

Олег Головатенко, RadioUA.LT
фото: Вікторія Куруоглу, Олег Головатенко