Від ідеї до тристоронньої співпраці: загальний контекст візиту

Ініціатором зустрічі виступив Почесний консул України в Бидгощі та Президент WSG University Кшиштоф Сікора. У своєму офіційному листі до генерального директора МУШ у Литві Олени Внуковської він привітав заклад із відкриттям вже шостого відділення у місті Лентваріс та висловив зацікавленість у перенесенні литовської моделі на польський ґрунт.

Університет у Бидгощі вже тривалий час є потужним осередком підтримки українців. За словами декана з питань міжнародних студій та процесів WSG Світлани Кашуби, яка долучилася до переговорів, заклад об'єднує студентів із 42 країн. Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році університет став епіцентром допомоги українцям у Польщі. Наразі там діють 6 україномовних напрямків підготовки, а також щорічно проводяться іспити Національного мультипредметного тесту (НМТ) під егідою УЦОЯО.

Проте польська сторона бачить потребу розширити цю підтримку "по вертикалі" — охопити дітей шкільного віку. Розуміючи польські реалії та вимоги щодо обов'язкової шкільної освіти, ініціативна група розглядає адаптовану модель: створення суботньої школи з онлайн-компонентом для старших класів, що дозволить дітям здобувати офіційні документи українського державного зразка.

На зустрічі, в якій з боку МУШ взяли участь генеральний директор Олена Внуковська, заступник директора з міжнародних зв’язків та університетської освіти Олена Кузьменчук та президент Європейської Освітньої Академії Петро Пирогов, сторони дійшли конкретних домовленостей. Зокрема, йдеться про підписання тристоронньої угоди між школою, університетом та академією. Планується запровадження польської мови у навчання МУШ, проведення спільних онлайн-конференцій для вчителів та організація освітніх подорожей.

Більше того, виникла ідея відкрити суботню школу в литовському місті Шальчинінкай, де навчається багато українських дітей, та з навчальними закладами якого польський університет вже має налагоджену співпрацю. Візит представників МУШ Литви до університету в Бидгощі заплановано вже на квітень.

Детальніше про бачення освітніх процесів, виклики адаптації та збереження української ідентичності за кордоном ми поговорили безпосередньо з представницями делегації — запрошеним професором WSG University Ольгою І та координатором Інституту європейського при WSG, асистентом Почесного консула України в Бидгощі Ольгою Копійкою.

"Справжній українець не лише розмовляє рідною мовою, а й несе українськість там, де він знаходиться"

— Що привело вас до Вільнюса, і якою є основна мета поїздки?

Ольга Копійка: До Вільнюса ми приїхали до наших академічних партнерів — Вільнюської колегії (Vilniaus kolegija / VIKO). Ми приїхали на тиждень, оскільки дуже давно співпрацюємо. Ще одним моїм завданням як асистента консульства було познайомитися і налагодити співпрацю з українською школою, яка тут успішно працює. Я дуже рада, що нам вдалося зустрітися, поспілкуватися, і маю надію, що ця співпраця виросте в дуже корисні речі для наших діток.

— Чому виникла потреба відкрити українську школу саме в Бидгощі?

О.К.: Така потреба є, тому що в Бидгощі досить велика українська діаспора, і діток шкільного віку теж багато. У нашій діаспорі діє "Українська світлиця", де проходять заняття для дітей різного спрямування: дизайн, англійська мова тощо. Також при українській греко-католицькій церкві імені святого архангела Михаїла отець Роман проводить багато часу з родинами заради збереження української ідентичності.

Українські родини присутні в нашому місті у значній кількості, вони активно інтегруються в життя міста. Наприклад, кожного року проводиться фестиваль української музики, діє хор. Але хочеться, щоб наші дітки отримували комплексну освіту саме в українській школі. Коли ми побачили тутешню школу — це настільки теплий колектив, це настільки глибоке відчуття рідного дому, що хочеться, аби малеча в Польщі це також відчувала. Я, наприклад, як бабуся хлопчика дошкільного віку, дуже хотіла б, щоб мій онук навчався саме в такій школі.

Від шкільної лави до вищої освіти: інтерес університету

— Чим вас зацікавив досвід Міжнародної української школи Литви в контексті університетської співпраці?

Ольга Іляш: Зважаючи на те, що я є професором Університету економіки в Бидгощі, напрям міжнародної співпраці мене найбільше цікавить. У нас відкрито велику кількість спеціальностей, яка дозволяє українським студентам навчатися українською мовою. Наразі у нас навчається понад 450 студентів з України.

Чому зацікавила школа? По-перше, це може бути дуже гарна пролонгована діяльність: починаючи зі школи, учні далі можуть обирати ті напрямки навчання, які пропонує наш університет. По-друге, це адаптація українських сімей до освітнього середовища вже зі шкільної лави.

Від початку повномасштабного вторгнення наше керівництво започаткувало програму «Солідарність з Україною». Ми допомогли українцям, яким адаптація давалася складно, отримати нові можливості: стипендії, м'яку інтеграцію в польську спільноту на рівні з польськими студентами. Тому співпраця, що починається зі шкільної лави і переростає у студентство, є вкрай важливою для неперервності процесу та якісної інтеграції дітей у суспільство.

Крім того, це відкриває шлях до спільних дослідницьких проєктів між викладачами різних країн. Ми можемо організовувати програми міжнародної мобільності, від чого студенти отримають потрійну вигоду: досвід різного викладання, нові компетенції та збереження знань про власну культуру.

Баланс між інтеграцією та збереженням ідентичності

— Як ви бачите вирішення проблеми на сучасному етапі: як збалансувати потребу людини інтегруватися в європейське суспільство та водночас залишитися українцем?

О.І.: Саме завдяки таким центрам, школам і таким керівникам, як пані Олена Внуковська, ми успішно долаємо ці виклики. З одного боку, ми допомагаємо адаптуватися і залишитися українцем за кордоном, з іншого — створюємо кар'єрні можливості. Адже одна справа — навчити мови, а інша, коли випускники йдуть у вільне плавання, — показати їм найкращі шляхи професійного становлення.

Тому пріоритетом є тристороння співпраця між університетами, школами та місцевою адміністрацією (литовською чи польською). Місцева влада повинна це підтримувати, бо в майбутньому вони отримають високопрофесійних фахівців, які залишатимуться українцями, але якісно працюватимуть на економіку держави перебування. Таким чином ми спільно вирішуємо питання ринку праці.

— Відомо, що за кордоном на молодих українців часто полює пропаганда через мережу російськомовних шкіл, куди намагаються переманити дітей. Як ця проблема вирішується в Польщі і який досвід ви побачили тут?

О.І.: Скажу так: свідомого українця переманити в російськомовне середовище неможливо. Ми маємо боротися за тих українців, які все ще вагаються, і переконати їх, що залишатися українцем будь-де — це привілей.

Як ми можемо протидіяти загрозі російської пропаганди? Лише поширюючи інформацію про наші успішні освітні проєкти, демонструючи іншу, успішну українську сторону. Росія намагається впускати фейки в суспільство, а ми маємо працювати на випередження. Запрошувати наших зірочок-випускників ділитися позитивним досвідом.

Справжній українець — це не просто той, хто розмовляє українською, а той, хто несе українськість там, де він знаходиться. Школа, яка є сьогодні в Литві, — це можливість уникнути асиміляційних ризиків. Найкраще все працює через спілкування дітей між собою. А що може бути краще, ніж середовище, де найвищий рівень компетентності вчителів, де панує тепло і взаємодопомога? У Британії кажуть, що особистість на 10% формує генетика, а на 90% — суспільство. Дякуючи українській генетиці, ми виборемо своє право бути українцями, але ці 90% давайте довіримо україномовному середовищу — нашим школам та університетам.

Конкуренція за український капітал

— Сьогодні європейські держави (навіть такі складні партнери, як Угорщина) фактично борються за українців ресурсно, вкладаючи в їхню освіту. Як ви відчуваєте, чи Польща та Литва активно інвестують в український людський капітал?

О.І.: Безумовно. Українці, які зараз перебувають у Польщі, створюють власну справу, сплачують податки — вони економічно вигідні державам-партнерам. Допомога, яку отримують українські сім'ї, вже більшою мірою компенсується за рахунок праці українців та українського бізнесу, відкритого в цих країнах.

Ресурсно підтримувати українців — це економічно вигідно. Ми нація, яка ментально дуже близька до сусідів, і водночас надзвичайно працьовита. Тому тут подвійна вигода для Європи. І Польща, і Литва, і інші держави це чудово розуміють. Ми надзвичайно вдячні за підтримку, але наш шлях — це інтеграція не на умовах жорсткої конкуренції, а на засадах справедливості, рівності та взаємної поваги.

О.К.: Погоджуюся. Українці в Польщі створюють економічну додану вартість. З українцями треба дружити і їх треба підтримувати. Допомога школам та університетським програмам — це пряма інвестиція в якісний, мотивований персонал, який працюватиме на благо обох країн у майбутньому.

Підсумковий коментар

Результати зустрічі та перспективи подальшої роботи підсумувала генеральний директор Міжнародної української школи в Литві Олена Внуковська:

"Дуже приємно, що в нас відбулася така плідна зустріч із представниками польського університету. Те, що нам запропонували співпрацю, свідчить про високу оцінку нашої діяльності за кордоном, причому з боку такого славетного закладу. Нас об'єднує спільна мета: надати українським дітям можливість якісного навчання. Наша школа вже активно працює з вищими навчальними закладами України, Франції та Литви. Ми давно збиралися розширити географію на Польщу, і тут нас офіційно запросили як партнерів. Для нашої освітньої академії, яку ми нещодавно відкрили у Вільнюсі, це чудова новина. Наразі ми опрацьовуємо детальний меморандум про співпрацю. Думаю, що вже з квітня ми зможемо пропонувати нашим учням комплексний підготовчий курс до вступу в університети України, Польщі, Литви та Франції. Наша філософія залишається незмінною: незалежність людини — це її знання, а об'єднує наших дітей у всіх куточках Європи рідна українська мова".

Фото і текст: Олег Головатенко

Сьогодні ми розповімо про людину, чий шлях за ці роки вмістив у собі два абсолютно різних світи: запеклі бої на передовій у лавах Збройних сил України і тишу шкільних класів у Литві. Це ветеран ЗСУ, боєць 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, а нині вчитель Міжнародної української школи Литви Владислав Баштинський.

Про те, як це — тримати в руках зброю, а потім брати до рук крейду, і як ветеран знаходить сенси продовжувати свою боротьбу, тримаючи вже освітній стрій, — у відвертій розмові для радіо LRT Klasika.

«Я був дуже злий: у мій дім прийшов ворог»

— Пане Владиславе, маю 30 років журналістського досвіду, але хвилююся, як у перші інтерв'ю. Найперше, що хочу зробити — це щиро подякувати вам за захист. За те, що в потрібну хвилину ви зробили все, що могли, і захистили нас від такого страшного ворога. Давайте знайомитися: звідки ви, і як повномасштабна війна увійшла у ваше життя?

— Я сам із козацького міста Запоріжжя, і моя родина також звідти. Але війну я зустрів у Львівській області, де працював на той момент. Уже зранку 26 лютого я опинився в Запоріжжі. У місті лунали сирени, бомбили аеропорт, літали літаки та гелікоптери. Тоді ми вирішили з дружиною, що потрібно виїжджати.

До війни я працював у Литві, на фабриці «Дзукія» технологом. І керівництво саме зателефонувало мені, запропонувавши допомогу. Вони сказали: «Давайте, якщо потрібно, ми родину зустрінемо». І вони дійсно — я їм дуже вдячний — забезпечили мою сім’юквартирою, їжею, навіть гроші давали на перший час. Це керівники фабрики Рімтаутас та Тадас, а зустрічав сім'ю провідний менеджер Едвардас. Я щиро вдячний Литві та литовському народу за таку потужну підтримку. Ми були впевнені, що тут безпека.

— Родина опинилася в Литві, а ви пішли воювати. Як склався ваш фронтовий шлях?

— Як і багато інших чоловіків на початку війни, я був дуже злий. У мій дім прийшов ворог, і я без вагань пішов до військкомату. 4 березня нас відправили в частину. Десь тиждень тривала підготовка: тактична, медицина, стрільби, отримання форми та зброї. І вже 14 березня я був у Луганській області. Нас привезли в Бахмут, звідти розподіляли по підрозділах. Ми спочатку навіть не мали розуміння, куди нас везуть, на який напрямок.

Виконували різні бойові завдання. Доводилося також і куховарити, тому що війна — це ж не тільки «стрілялки». Бійцю потрібно поїсти, а коли боєць нагодований смачно — це зовсім інший настрій. Ти завжди в броніку, завжди зі зброєю: в одній руці автомат, а в іншій — ополоник.

— За освітою ви технолог харчової промисловості, чи не так?

— Так, ви не помиляєтеся. Багато років я працював шеф-кухарем, потім технологом на кондитерських виробництвах. Страху на фронті не було. Було таке відчуття, що тобі потрібно захистити свій рідний дім. А рідний дім — це вся наша Україна.

«Бригада, в яку я потрапив, прийняла перші бої о 3:40 ранку 24 лютого. Вона захищали Попасну, Рубіжне, Лисичанськ, потім Бахмут. Найважче — бачити поранення побратимів і не мати змоги миттєво допомогти».

Цінність братерства та «птахи» над Новодружеськом

— Що на війні вразило вас найбільше — у людях, у вчинках?

— Мене вразила самовідданість. Я мав двох побратимів, які, на жаль, загинули, — Олег Шакула та Андрій Жук. Олег Шакула був у Нідерландах на заробітках, сам він із Миколаєва. Коли почалася війна, він повернувся і вступив до лав ЗСУ не вагаючись. Андрій Жук жив у Польщі, був одружений на польці. Вона його не пускала, але він сказав: «Ні, я по-іншому не можу, мені потрібно їхати до Батьківщини, я там потрібен».

Мене вразило оце ставлення один до одного. Це братерство залишиться на все життя. Допомога: спорядити магазини, передати набої, коли вони закінчуються. Прикрити побратимів, щоб дати їм змогу відійти, а самому залишитися. Люди чомусь не думають про своє життя особисто, коли знаходяться там. Вони думають за інших більше. Навіть коли був наказ на відхід з Рубіжного, багато хлопців кричали: «Ми залишимось, дамо змогу іншим вийти!». Сперечалися між собою: «Ні, ти йди, а я залишусь!». Оце мене вразило — згуртованість. У бригаді були українці з усіх областей: Західна, Миколаїв, Запоріжжя. Ми не відчували різниці, всі спілкувалися українською.

— Розкажіть про день вашого поранення. Як це сталося?

— Ми поверталися на КСП (командно-спостережний пункт) після виконання завдання. КСП знаходилося в Новодружеську (Луганська область). Був завданий ракетно-бомбовий удар. Того дня загинуло кілька наших побратимів, я отримав важке поранення. На той час уже літали «птахи» — БПЛА. Мабуть, хоч ми й ховали техніку, вони побачили розташування.

Мене врятував мій побратим Олег Шакула. Він витягав мене з-під уламків. Тоді я зрозумів, що не можу пересуватися своїми ногами. Наклали турнікети. Дякую нацгвардійцям, що вони вчасно приїхали і мене повезли. Під час самого поранення страху не було, було багато адреналіну. Біль прийшов пізніше, після першої операції в Лисичанську. Наша бригада тоді стримувала ворога на Луганщині, що давало час іншим підрозділам підтягнутися на Київському напрямку, щоб ворог не з’єднався.

— Ви бачили ворога. Який він? Що росіяни казали, коли потрапляли в полон?

— Коли їх запитували, чому ви сюди прийшли, вони казали: «А почему вы лучше нас живете?». Це було перше. Ми не могли зрозуміти — ми ж працювали для того, щоб жити краще! Український народ дуже працьовитий. Я сам працював по 12–15 годин, щоб досягти результату. Ми не йшли нікого вбивати, щоб отримувати високу зарплату. Ми просто росли як фахівці.

Після поранення я написав вірш, який присвятив побратимам:

В окопі все життя твоє минає,

Ти бачиш радість відбиття атак.

Ти чуєш, коли постріли лунають,

І смерть йде до тебе, наче мрак.

Заглиблені для укриття солдатів

Стоїть наш воїн міцно на ногах.

Для знищення навали окупантів

Стоїть наш воїн, мрія у жнивах.

Тут б'ються за життя хто може —

Вчорашній кухар, слюсар, комбайнер.

В окопах зачищає він лайно вороже,

Стаючи немов грозний бультер'єр.

Кричить наш воїн «Слава Україні!»,

У відповідь у нього стріляє ворог божевільний.

Він знає, що рашист приніс нам горе,

Тому що ця тварина дуже хвора.

Окоп — споруда для життя?

Тут не ховаються солдати.

Ми мусимо кричати, а іноді стогнати,

Але ми маємо долати.

Окоп для оборони та атаки,

Де можуть і проїхати ворожі траки.

Вогонь, удар, граната, черга автоматна —

Реальність у боях давно стандартна.

Ми подолаємо цей темний час,

Коли існує лише одна мета для нас.

Крізь бурю, дим, вогонь і страх —

Ми не зламаємося в цих боях.

«Я перший рік не хотів спілкуватися з дорослими»

— Як дався вам перехід до цивільного життя після того, як ви заглянули в очі смерті?

— Знаєте, по-перше, мені чомусь узагалі не хотілося спілкуватися з дорослими. Коли я приїхав сюди, в Литву, перший рік я спілкувався тільки зі своїми дітьми та їхніми друзями. Вивозив їх на футбольне поле, вони грали, а я був поруч. Не хотів розповідати про війну. Мені було і є важко через те, що я тут, а побратими досі воюють. Хтось загинув, а хтось продовжує захищати Батьківщину. Цей перехід до мирного життя дався дуже непросто.

— І несподівано у ваше життя прийшла школа...

— Так, це було несподівано. Мої діти навчаються в Міжнародній українській школі. Я прийшов продовжувати договори і зустрівся з пані директоркою Оленою. Ми побалакали, і вона запропонувала мені посаду викладача з предмета «Захист України». Я казав: «Я ж не викладач взагалі!». Вона відповіла: «Не бійтеся, все у вас вийде». Тепер я розумію, що сам навчаюся для того, щоб вчити дітей.

«Мій предмет — це не про агресію. Це про оборонну свідомість. Як захистити себе, родину, як не панікувати в екстремальних ситуаціях і надати першу допомогу».

— Чому саме ви навчаєте учнів у Литві?

— Ми вчимо мінної безпеки. Україна зараз — найбільш замінована територія у світі, на 50–100 років наперед. Діти мають знати, як розпізнати вибуховий пристрій, чого не можна торкатися. Хоча діти в Литві не бачать війни, багато хто з них був на окупованих територіях, чув стрілецькі бої. Ми писали з ними «Книгу пам'яті та слави», де вони розповідали про своїх батьків, які воюють або загинули. Багато рефератів зібрали для школи.

— Ви бачите цих дітей щодня. Чи змінюються вони?

— Коли я приїхав після поранення, мої власні діти були психологічно закриті. І зараз, завдяки Литві та педагогам, вони і мої учні починають відкриватися. Починають більше сміятися, бути просто дітьми. Але що важливо — вони рвуться в Україну. Вони хочуть повернутися і будувати своє життя вдома. Це нас, викладачів, дуже надихає.

— Як ви тримаєте дисципліну в класі? З чого починається ваш урок?

— Урок починається з привітання. Коли я заходжу, даю команду «Клас, вставай!», і у нас звучить «Слава Україні! — Героям Слава!». Якщо це перші уроки о 9-й ранку — обов’язкова Хвилина мовчання за захисниками та загиблими дітьми. Учні сприймають це належним чином.

Якщо потрібно заспокоїти клас, ми робимо дихальні практики. Вивчаємо державоустрій, озброєння ЗСУ. Я проводжу тести, розбираємо частини автомата. Дітям це цікаво. Я мрію створити стрілецький гурток — лазерний тир та гурток БПЛА. Це реальність сучасної війни, і учні дуже хочуть практичних занять.

Нещодавно ми провели волонтерський збір для моєї 24-ї бригади. Зібрали речі гігієни, шкарпетки. Литовські партнери допомогли все передати через кордон, а хлопці з фронту прислали дітям відеоподяку. Це було дуже важливо для учнів.

Погляд у майбутнє

— Якби ви мали статус, що б ви порадили європейським партнерам?

— Потрібно готувати і армію, і суспільство для оборони своєї держави заздалегідь. Щоб не було так, як у нас, коли ми до кінця не вірили у повномасштабне вторгнення.

— Яким ви бачите закінчення війни та головні виклики після неї?

— Для себе бачу однозначно тільки перемогу України. Нам потрібно стати потужною державою в Європі, з якою рахуються. Але найважче нас чекає після — це боротьба з корупцією. Це найважчий процес. Ми маємо взяти приклад з Литви чи Польщі, щоб наші діти відчували себе господарями у своїй країні.

— Що б ви побажали українцям наостанок?

— Бажаю миру і віри в перемогу. Хочу зачитати вірш захисника з Кривого Рогу Андрія Варварчина, який був у полоні. Він написав його ще у 2015 році й назвав «Майбутнє України»:

Я вірю у тебе, моя Україна,

Що сонце зійде над полями твоїми.

Не буде війни у рідній державі,

І стануть всі люди до тебе ласкаві.

В Луганську нарешті стрільба закінчиться,

По чистому полю дитина промчиться,

Вернеться Донбас у свої володіння.

І знову смерека пустить коріння.

Настане твій час, ти прокинешся знову.

Ще всі будуть знати твою гарну мову.

Ти всім ще покажеш, яка ти красива.

Я вірю в тебе, моя Україна.

Матеріал підготувала Олена Головатенко
Фото з особистого архіву Владислава Баштинського

Ви часто чуєте їхні голоси в ефірі. Вони розповідають про музичні новинки, діляться цікавими знаннями і фактами, створюють настрій. Але хто ці люди насправді? Що ховається за впевненим «Вітаємо в ефірі»? Сьогодні ми відкриваємо завісу радіокухні у спецпроєкті «Знайомство зблизька». Наша героїня — юна колега, ведуча, одинадцятикласниця Міжнародної української школи Литви Єсенія Басенко. Це розмова про трансформацію характеру, «гарячий мамин борщ», силу відкритих кордонів та мрії про телепортацію додому.

Частина I. Втрачений рай та перші кроки у великий світ

Радіо — це не лише новини, актуальні інтерв’ю та музика, це передусім люди. І сьогоднішня гостя — яскравий приклад того, як молоде покоління українців інтегрується у світовий простір, не втрачаючи свого коріння.

Єсенії шістнадцять. Для багатьох її однолітків цей вік став випробуванням на міцність.

— Привіт, Єсеніє! Сьогодні ти не просто ведуча музичної рубрики, а головна героїня. Розкажи, з чого почалася твоя історія?

— Всім привіт, наші любі слухачі! — голос Єсенії звучить дзвінко, але з нотками ностальгії, коли мова заходить про дім. — Сьогодні я справді представлю не чергову новинку сучасної української музики, а розкажу про свій досвід. Я родом з Чернігова. Для мене Чернігів — це синонім спокою. Це неймовірно зелене місто. Я народилася там і прожила половину свого життя, і кожне місце мені знайоме до болю: вулиці, парки, старі церкви... Це був мій затишний світ.

Але повномасштабне вторгнення змінило все. Єсенія зізнається: від'їзд не був просто зміною місця проживання.

"Я не просто залишила рідне місто. Я залишила там частинку себе. Це відчуття, коли твій дім залишається позаду, а ти мусиш рухатися далі".

Першою зупинкою стала Австрія. Для дівчини з рівнинного, зеленого Чернігова це був культурний та візуальний шок.

Чернігів. П'ятницька церква

— Це був величезний контраст, — згадує вона. — Гори, абсолютна тиша... Це зовсім не схоже на Україну. Інші люди, інший менталітет. Але саме там почався мій шлях адаптації. Я вивчила німецьку мову, знайшла перших друзів за кордоном.

Життя в Австрії відкрило для Єсенії двері до подорожей. Хорватія, Італія, Словенія — кожна з цих країн стала цеглинкою у фундаменті її нової особистості.

— Кожна країна — це нова мова, нові люди, нові звички. Подорожі дуже змінюють людину. Після них ти по-іншому дивишся на світ і, що найголовніше, на себе саму, — зазначає дівчина.

Зараз Єсенія живе у Литві. Вона каже, що процес звикання ще триває, але вдячність переважає над труднощами.

— Тут також все нове, але я вдячна за цей досвід. Моє життя зараз — це довга дорога з Чернігова через різні країни Європи. І я точно знаю, що це ще не кінець.

Чернігів. Дитинець

Частина II. Характер зі смаком перцю та суперсила емігранта

Пробуємо з гостею нашої рубрики Єсенією Басенко поглянути на особистість через призму метафор.

— Єсеніє, де твоє "місце сили"? Де ти почуваєшся максимально комфортно?

— Моє місце сили — це, безперечно, Чернігів. Там пройшла половина мого життя. Але я навчилася знаходити силу і в людях. Я вдячна Литві за класних друзів, Австрії — за навчання. А Чернігову — за те, що він виростив мене.

Далі розмова набуває несподіваного повороту. Ми пропонуємо уявити характер дівчини, як страву.

— Якби твій характер був їжею, що б це було? Щось гостре, екзотичне?

Єсенія сміється і видає фразу, яка ідеально описує українську душу:

"Це гарячий мамин борщ! Я не можу сказати точно, якою я була б стравою, бо в різних ситуаціях я буваю різною. Можу бути домашньою і затишною, а можу — екзотичною, з перчинкою".

Але головна трансформація, за словами Єсенії, відбулася у сфері комунікації. Війна та життя за кордоном змусили її відкритися світу.

— Яка твоя суперсила в еміграції? Яку рису ти в собі відкрила, про яку раніше не здогадувалася?

— Це комунікабельність. Коли я жила в Україні, я була трошки закритою дитиною. Але постійні переїзди, необхідність знаходити спільну мову в нових школах, нових країнах зробили мене відкритою до людей. Я люблю знаходити нові знайомства, мені це стало цікаво.

Частина III. Українська школа у Литві: "Вайб", який не підробити

Окрема тема розмови — феномен навчання українських дітей за кордоном. Єсенія навчається у Міжнародній українській школі Литви. Чи відрізняється це від звичайної школи вдома?

— Як на мене, навчання одне й те саме, — ділиться спостереженнями Єсенія. — І в Україні, і тут, у Литві, в українській школі панує той самий «вайб». Люди ті ж самі. Всі ми — українці, всі ми разом. Ми розуміємо одне одного з півслова.

Поза школою дівчина продовжує "прокачувати" свої скіли. Її головне хобі — мови.

— Вивчення мов дає свободу. Зараз я вдосконалюю англійську і підтягую німецьку, бо планую в майбутньому, можливо, переїхати до Австрії на навчання.

Частина IV. Магія радіо: від табору до мікрофона

Як школярка потрапила до радіостудії? Виявляється, шлях у медіа почався з активної позиції та участі у громадських проєктах.

— У моє життя радіо прийшло через шкільний пресцентр, — розповідає Єсенія. — Все сталося дуже швидко і доволі неочікувано. Я поїхала у табір «Залізна зміна», а потім про цей досвід ми з друзями розповіли в ефірі. І після цього мене затягнуло радіо. Мені почало це подобатися.

Зараз Єсенія веде на Міжнародному освітньому радіо музичну рубрику, де знайомить слухачів із молодими українськими виконавцями, пісенними прем’єрами та “запалює” нові сценічні зірки. А ми цікавимося: які її музичні смаки та  вподобання? 

— Мене цікавить англомовна музика, Кеті Перрі, наприклад. Слухаю їх майже щодня. Але й українські пісні займають величезну частину мого серця, — ділиться радіоведуча.

Частина V. Мрії, Гюррем-султан та Перемога

Вікторія Присяжнюк з Есенією Басенко

І на фінал розмови — наше традиційне бліц-опитування. 

— Яка риса характеру, невидима через мікрофон, є твоїм приводом для гордості?

— Це сміливість і впертість. Я пишаюся тим, що вмію йти до своєї мети, не боятися нічого і не зважати на проблеми. Досягати того, чого хочеш — це мій принцип.

— Радіо «Український Альянс» для тебе — це...?

— Справа, яка мені по-справжньому подобається!

— Якби ти могла взяти інтерв'ю у будь-якої історичної особи, хто б це був?

— Оскільки я люблю турецькі серіали, я би запросила Гюррем-султан! Порозпитувала б у неї щось цікавеньке про життя в гаремі та політику.

— Країна, яку хочеш відвідати наступною?

— Франція. Дуже хочеться побачити Ейфелеву вежу, поїсти справжніх круасанів у Парижі. Щоб було  романтично.

— Обери одну суперсилу: читати думки чи телепортація?

— Переміщатися в просторі. Щоб ці всі дороги, кордони і подорожі не займали так багато часу. Щоб раз — і ти вже в Україні. Раз — і ти в Іспанії. Бути там, де ти хочеш, миттєво.

— Як ти будеш святкувати День Перемоги?

— Ми всі поїдемо в Україну і там весело затусимо з друзями!

Епілог

Ця розмова — не просто знайомство з новою ведучою. Це портрет цілого покоління, яке формується просто зараз. Вони втратили дім, але знайшли весь світ. Вони стали дорослішими, ніж мали б бути у свої 16, але зберегли здатність мріяти про круасани в Парижі та вечірку на честь Перемоги.

Слухайте Єсенію Басенко та інших талановитих дітей на хвилях Міжнародного освітнього радіо «Український Альянс». Ми різні, у нас різні долі, але ми разом. І це — головне.

Підготувала редакція радіо «Український Альянс» за матеріалами програми «Знайомство зблизька»

Фото: Олег Головатенко

Проте є один важливий нюанс: цю лексику, як губка, вбирають наші діти. Для сучасного школяра матюки перестали бути ознакою «поганого хлопця з підворіття». Тепер це звичний розділовий знак або спосіб здаватися дорослішим у світі, де самі дорослі легалізували лайку.

У студії Радіо «Український Альянс» ми шукали відповідь на складне питання: де проходить межа між емоційною розрядкою та мовною деградацією, і чому заборони не працюють?

Експертками ефіру стали координатор неформальної освіти освіти Тетяна Люта та психолог Міжнародної української школи Литви Анастасія Бажинова.

«Коли грубі слова стають нормою, зникає межа між жартом і образою»

Дата ефіру була обрана невипадково. 3 лютого у світі неофіційно відзначають День боротьби з ненормативною лексикою — привід хоча б на 24 години пригадати, що мова має інші інструменти для висловлення гніву чи захоплення.

Проте реальність шкільних коридорів далека від ідеалу. Тетяна Люта, яка щодня працює з дітьми, зазначає, що проблема нецензурної лексики в школі є гострою і ігнорувати її не можна.

«Це притуплює чутливість. Коли грубі слова стають нормою, зникає межа між жартом і образою, між емоцією і агресією. Діти перестають помічати, що ранять інших і самих себе», — наголошує пані Тетяна.

Педагог звертає увагу на глибшу проблему — втрату самоідентичності через бідність словникового запасу. Якщо весь спектр переживань зводиться до лайливих слів, дитині стає важко ідентифікувати свої справжні почуття. Замість усвідомленого «мені боляче» чи «мені страшно», з'являється крик і жаргонізми. Це руйнує емоційну безпеку, без якої неможливий ефективний навчальний процес.

Психологія лайки: від наслідування до «знеболювального»

Чому ж діти матюкаються? Психологиня Анастасія нова виділяє кілька ключових причин, і перша з них — це дзеркало поведінки дорослих.

• Наслідування: Діти засвоюють мовні моделі з родини, TikTok, фільмів та ігор. Якщо лайка звучить довкола регулярно, вона сприймається як норма.

• Емоційна саморегуляція: Підлітки часто не мають навичок екологічного проживання емоцій. Лайка стає швидким способом скинути напругу, злість чи розчарування.

• Самоствердження: Вживання заборонених слів допомагає підлітку відчути себе дорослішим або завоювати авторитет у групі («бути своїм»).

Довідка:

У психології існує термін «лалохезія» (lalochezia) — це емоційне розвантаження через вживання нецензурних слів. Дослідження показують, що лайка може короткочасно зменшувати відчуття фізичного болю або соціального стресу. Проте, як зауважують експерти в студії, коли цей «препарат» вживається постійно, він перетворюється на згубну звичку.

«Заборони не працюють — працює тон»

Традиційні методи виховання через «не можна» і «не роби» у випадку з підлітками часто дають зворотний ефект, викликаючи протест. Обидві гості студії погоджуються: боротися з лайкою через покарання — шлях в нікуди.

Що пропонують фахівці?

1. Техніка «Пауза та усвідомлення»: Замість сварки запитайте дитину: «Що ти хотів саме зараз сказати? Що ти відчуваєш?». Це змушує дитину замислитися і шукати відповідні слова для своїх потреб.

2. Розвиток емоційного інтелекту: Вчити дітей називати емоції (злість, сором, розгубленість). Коли для почуття є легальна назва, потреба в матюці зменшується.

3. Альтернативні джерела авторитету: Якщо дитина матюкається, щоб «бути крутою», батькам варто допомогти їй знайти інші приводи для гордості — хобі, спорт, творчість, у яких вона може бути компетентною та цінною для друзів.

«Яке волокно, таке і полотно»: відповідальність дорослих

Експертки Тетяна Люта та Анастасія Бажинова наголошують: неможливо вимагати від дітей літературної мови, якщо вдома чи в учительській лунає добірна лайка.

«Щоб ми не виглядали в очах дітей лицемірами, самі дорослі також мають працювати над собою», — зауважує Олена Головатенко. Тетяна Люта додає влучне порівняння: «Яке волокно, таке і полотно. Які ниточки діти бачать і чують, таке полотно вони і зітчуть».

Це вимагає спільної роботи школи та родини, щоб уникнути подвійних стандартів.

Етнокод гніву: як замінити російський мат на українську дотепність

Окремим шаром розмови стала культурна складова. Більшість нецензурної лексики, що побутує в Україні, має російське коріння і семантично пов'язана з приниженням. Натомість українська традиція лайки — це часто дотепний код. Українська лайка виразна, експресивна, але вона рідше спрямована на руйнування гідності опонента.

У Міжнародній українській школі Литви вирішили провести експеримент: створити інтерактивну дошку, де діти можуть замінювати звичні мати на колоритні українські фразеологізми.

Топ українських відповідників від гостей студії:

• «Хай тебе качка копне!» 

• «Хай тобі грець!»

«Як до такого роду, то краще з моста у воду», - цей вислів Тетяна Люта пропонує як гідну, історично обумовлену альтернативу фразі про російський корабель. «Для людей, які залишили окуповані міста, маючи власне житло... Краще вже у воду, ніж до такого роду. Це гарний слоган», — вважає освітянка.

Війна легалізувала гнів, але ми не повинні дозволити їй маргіналізувати нашу культуру. Можливо, саме зараз, коли ми виборюємо свою незалежність, час провести і мовний кордон — відмовитися від мови ворога навіть у моменти найвищої люті.

Цього тижня студія відійшла від звичного формату мовлення. У свій день народження гостем прем’єрної рубрики "Знайомство зблизька" став Максим Ліпчевський — один із провідних ведучих радіостанції, актор шкільного театру та учасник Пресцентру. Про життя на дві країни, тугу за Азовським морем та дорослі мрії з юним українцем спілкувалася журналістка та шеф-редакторка проєкту Олена Головатенко.

Про дім, який хочеться перенести силою думки

— Максиме, сьогодні ми відкладаємо традиційний сценарій і говоримо як давні друзі. Розкажи про себе! 

— Я народився в Сімферополі, але перші 13 років свого життя провів у Генічеську. Це затишне місто на морі, зовсім поруч з Азовським узбережжям. Для мене воно назавжди залишиться осередком безтурботного дитинства, сповненим доброти та особливого затишку.

— Чого з рідного міста тобі найбільше не вистачає тут, у Литві? Якби ти мав магічну силу, що б ти переніс сюди?

— Звичайно, я хотів би взяти все місто — отак просто рукою — і перенести сюди. Але якщо говорити про щось конкретне… Я б забрав свій будинок, у якому виріс, навчався і виховувався. А ще мені критично не вистачає моря. Я звик жити поруч із ним. Тому своє рідне Азовське море я теж хотів би забрати до Вільнюса.

Уроки еміграції: як навчитися цінувати своє

— Час спливає швидко. У Литві ти подорослішав, змужнів, закінчуєш школу. Яким ти бачиш своє майбутнє? Це буде Литва, Україна чи, можливо, інша країна?

— Життя навчило мене не загадувати наперед, адже будь-якої миті може статися те, чого ми зовсім не очікуємо. Але надалі я хотів би жити і навчатися на своїй Батьківщині — в Україні, в Києві.

Мені дуже не вистачає нашого суспільства. Мені потрібно чути навколо українську мову. Для мене є принциповим навчатися саме рідною мовою. Я хочу жити і творити для України, щоб вона розквітала. Хочу, щоб іноземці цікавилися нашою культурою та історією, щоб Україна приваблювала світ.

— Кажуть, життя в іншій країні відкриває в людині нові риси. Чого тебе навчила вимушена еміграція?

— Вона навчила мене цінувати те, що я маю. Пам'ятаю, як у дитинстві ми часто їздили відпочивати за кордон. І коли відпустка добігала кінця, мені ніколи не хотілося повертатися додому — хотілося залишитися там, біля басейнів і моря.

А зараз я розумію, що просто не цінував саму можливість повернутися додому. Тепер мені не потрібні "усілякі закордони". Мені хочеться лише одного — щоб у мене знову з'явилася можливість повернутися додому.

Театр, кіно і "Український Альянс"

— Ким ти бачиш себе через п'ять років?

— Я бачу себе щирим українцем. У професійному плані — актором театру і кіно. Хотів би продовжувати письменницьку діяльність та спробувати себе в кінорежисурі.

— Це серйозні заявки. Що ти робиш для здійснення цієї мрії вже зараз?

— Зараз я один із провідних акторів шкільного театру. Також започаткував власний проєкт — учнівський фільм, де вже пробую поєднувати акторство та режисуру. Крім того, пишу власні повісті та вірші.

— Додам, що ти стояв біля витоків радіо "Український Альянс". Що змушує тебе після шести уроків приходити в студію, записуватися, працювати над голосом?

— По-перше, я люблю новий досвід. Робота з голосом дуже допомагає мені як акторові. Я роблю цей процес цікавішим для себе, уявляючи, ніби озвучую мультфільм.

Культурний код: від Сковороди до Бикова

— Що сьогодні читає сучасна молодь? Хто твої улюблені письменники?

— Я захоплююся багатьма. Люблю Ліну Костенко. Дуже подобаються твори "Всякому місту — звичай і права" Григорія Сковороди та "Міст Мірабо" Гійома Аполлінера. Шаную творчість Тараса Шевченка, особливо "Мені тринадцятий минало" та "Заповіт", люблю Лесю Українку. Також мені близька рання творчість Павла Тичини та Володимира Сосюри — того періоду, доки система їх не зламала.

— А хто є твоїм кумиром у мистецтві?

— Леонід Биков. Усі знають його за фільмом "В бій ідуть лише «старики»". Я люблю його не тільки як талановитого актора й режисера, а й пишаюся ним як свідомим українцем. Навіть у часи тоталітарної системи він намагався просувати українське питання. Цікавий факт: він хотів переозвучити "Стариків" українською мовою, але йому не дозволили. Попри заборону, він максимально намагався інтегрувати українську мову у стрічку.

Із сучасних акторів мені імпонує Станіслав Боклан — як характерний артист. Знаю його за ролями у фільмі "Поводир", серіалах "Слуга народу" та "Кріпосна".

Бліц-інтерв'ю: штрихи до портрета

Наостанок розмови Максим Ліпчевський відповів на серію коротких запитань, які найкраще розкривають його характер:

• Тік-Ток чи книга перед сном?
  — Все ж таки книга.

• Українська музика чи світові хіти?
  — Українська музика.

• Ранній підйом чи робота до ночі?
  — У мене це поєднано: я і рано встаю, і пізно лягаю.

• Що найкраще підіймає настрій?
  — Мій театр, мої друзі, моя родина.

• Кого б запросив на інтерв'ю?
  — Свого сучасного кумира Станіслава Боклана.

• Найкращий звук у світі — це...
  — Мамине слово.

Слухайте "Український Альянс" щовівторка на платформі RadioUA.LT. Знайомтеся з тими, хто творить український простір за кордоном, і надихайтеся їхніми історіями.

Вона керує освітніми закладами у двох різних частинах Європи — у стабільному Парижі та динамічному Вільнюсі. Її називають «архітектором української освіти за кордоном», адже вона зводить стіни шкіл там, де їх ніколи не було, рятуючи майбутнє українських дітей від війни. Про феномен швидкого створення школи, вчителів-доцентів та освітні містки додому — у відвертій розмові шеф-редакторки Міжнародного освітнього радіо Олени Головатенко з пані Оленою Внуковською.

Довідка для читача:

Міжнародна українська школа Литви (МУШ) — найбільший освітній осередок для українців у Європі, створений після повномасштабного вторгнення.

• Статус: Школа має п’ятиденну форму навчання, працює за українськими та литовськими освітніми програмами, є білінгвальною, видає українські документи про освіту державного зразка, що визнаються як в Україні, так і в ЄС.

• Масштаб: Заклад налічує 5 відділень у Литві (Вільнюс, Клайпеда, Каунас, Шяуляй, Паневежис) і суботню школу в Лентварисі.

• Особливість: На відміну від суботніх шкіл, МУШ забезпечує повноцінний п'ятиденний навчальний процес офлайн, інтегруючи вивчення литовської та інших іноземних мов.

«Криза народжує нове»: Про два світи та архітектуру школи

— Пані Олено, ви керуєте школами у Вільнюсі та Парижі і мережею відділень МУШ по Литві. Це два зовсім різні культурні контексти. Що їх об'єднує?

— Ви праві, у нас спільна мета і в Українській паризькій школі, і в шести школах Литви — дати можливість дітям «отримати український світ» і, що найголовніше, навчитися жити в ці складні часи війни.

Але контекст різний. Школи в Литві ми створили для тимчасово переміщених осіб — це родини, які масово виїхали, рятуючись від війни. Це трохи інша аудиторія, ніж Українська паризька школа, якій вже 21 рік. Там сформована стала, спокійна громада, яка прийняла нову хвилю батьків і дітей.

У Литві все відбувалося на неймовірному підйомі. Ви назвали мене архітектором, але зазвичай архітектор спочатку створює проєкт на папері, а потім команда його реалізує. У нас вийшло навпаки: задум не був намальований, він виник у тому страшному вирі подій, і ми будували ці стіни всі разом одночасно.

— Як вдалося реалізувати такий масштабний проєкт у рекордні терміни?

— Нам казали: «Ні, це неможливо. Школу потрібно будувати два роки». А у нас вийшло за лічені місяці: влітку 2022 року почали, а вже у вересні прийняли перших дітей. Це справжнє диво, яке стало можливим тому, що кожен педагог, який приїхав з України, за кордоном залишається Вчителем з великої літери.

Коли є криза, народжується щось нове. Досвід Паризької школи, досвід Українського колежу ім. В.О. Сухомлинського у Києві — все це стало підґрунтям. Якби ми зараз спробували створити таку школу в умовній Аргентині чи Бразилії в спокійний час, можливо, так би не вийшло. А коли ти не знаєш, що це «неможливо», і не боїшся — ти просто робиш.

Ми не просто створили школу, ми виконуємо місію «виховання». Це магічне слово — ви-ховання: ми наче ховаємо дітей від лиха, від зла, огортаючи їх традиціями та знаннями.

«Містки додому»: Про повернення та визнання дипломів

— Багато дітей мріють повернутися в Україну. Як ви будуєте процес, щоб інтеграція після повернення була безшовною, а європейський досвід став перевагою?

— Ще у 2010 році ми зробили проєкт «Замок мистецтв», і тоді нашим гаслом було: «Міст. Освіта. Культура». Цей місток справді працює. Міжнародна українська школа (МУШ) була затверджена Кабміном ще у 2007 році, що дозволило тисячам дітей отримувати українські документи державного зразка і вступати з ними у виші Європи без додаткових іспитів (наприклад, НМТ), адже вони паралельно вивчали мови країн перебування.

Зараз у Литві ми зберегли цю модель. Наші випускники отримують атестат державного зразка України, знаючи при цьому англійську, французьку, німецьку та литовську мови. Їх чекають всі виші світу.

— Чи є конкретні приклади успіхів у вивченні мов?

— Статистика промовиста. Нещодавно представники посольства Франції у Литві відзначили: у 2023 році французьку мову у нас вивчали 25 учнів, а у 2025-му — вже понад 500. Ми вчимо мову тієї країни, яка підтримує нас, і це відкриває дітям двері у світ.

Ми підписали договори не лише з європейськими, а й з українськими вишами: Бердянським педагогічним, Чернігівським технологічним, Державним податковим університетом. Ми впевнені: коли дитина здобуде якісну освіту, вона повернеться додому — фізично чи ментально, працюючи над спільними проєктами. Наші випускники 2023 року вже повернулися працювати до школи, і це найкращий показник.

«Вчитися дякувати і відпускати»: Про команду та психологію війни

— Ви керуєте багатотисячним колективом. Більшість вчителів самі тікали від війни. Як вам вдається підтримувати їх, щоб вони мали ресурс бути опорою для учнів?

— Це складна ситуація. Спочатку я була дуже категоричною. Коли формувався колектив, до нас приходили різні люди. Хтось мав диплом педагога, але працював в іншій сфері, хтось приїхав у розпачі. Зараз у нас працює 343 вчителі та помічники, але понад 100 людей пішли.

Школа — це живий організм. Тут треба рости. Мені приємно, що у нас викладають кандидати математичних наук, які раніше працювали в університетах, заслужені артисти України, музиканти симфонічних оркестрів. Вони навчилися бути шкільними вчителями.

Але я навчилася дякувати і відпускати. Якщо вчителька вирішує повернутися до чоловіка-військового в Україну — я їй дякую. Якщо хтось обирає інший шлях — це їхній вибір. Я вчуся не тримати тих, хто "не хоче бути", і цінувати тих, хто залишився. Ті, хто з нами, розуміють: у нас не можна підвищувати голос на дітей. Це основа довіри.

— Ви згадали про травми війни. Як це впливає на буденне життя школи?

— У нас досі немає дзвоників. Ми всі травмовані гучними звуками. Коли в Литві була навчальна тривога, діти, які тільки-но приїхали з України, кричали «поможіть!». Ті, хто тут вже четвертий рік, реагують спокійніше, але нові діти — це відкрита рана. Тому наше завдання — зберегти традиції, дати їм дитинство, якого у них не зможуть забрати навіть у найважчі часи.

Бліц-інтерв'ю: «Натхнення та сенси»

— Пані Олено, уявімо, що ви маєте чарівну паличку. Яку б реформу в освіті ви втілили за одну ніч?

— Я б кардинально подякувала всім, хто втомився, і відпустила їх. А на їхнє місце запросила б тих, хто, можливо, ще не має досвіду, але має велике бажання бути з дітьми. Щоб зберегти віру в дива і добро.

— Яку книгу ви б подарували кожному вчителю?

— Маленьку фіолетову збірку Ліни Костенко. Саме таку мені колись подарувала моя директорка у 1998 році.

— Яке українське слово ви найчастіше чуєте в коридорах школи у Вільнюсі, яке зігріває найбільше?

— «Доброго дня!»

— Якби ви могли покласти під ялинку для всієї України одну суперсилу, що б це було?

— Віра. Віра в те, що ти все зможеш. І відсутність страху.

— Ваше побажання всім українцям.

— Я бажаю добра. Я вірю, що добро перемагає зло. Якщо поруч є добрі люди, ми зможемо здолати все. Зло вже перейшло всі межі, тому нам залишається триматися світла і друзів.

Нова хвиля змін у державному секторі

Учасники програми «Create Ukraine 2.0» інтегровані в роботу шести міністерств, Офісу Президента, Секретаріату Кабінету Міністрів та Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції.

Програма є логічним продовженням успішного пілотного проєкту 2024 року. Тоді лише 10 учасників зуміли реалізувати понад 30 стратегічних проєктів, серед яких:

• Підготовка Угоди про критичні мінерали зі США;
• Розробка ініціатив із залучення прямих іноземних інвестицій;
• Супровід реформ у межах гармонізації українського законодавства з нормами ЄС.

Людський капітал як фундамент відбудови

Литва розглядає програму «Create Ukraine» як інвестицію в інтелектуальну стійкість України. Посол з особливих доручень МЗС Литви Дарюс Скусявічюс, який відповідає за координацію допомоги у відновленні України, підкреслює унікальність цього підходу:

«Хоча допомога Литви охоплює багато напрямків — від енергетики до реабілітації військових, — проєкт «Create Ukraine» стоїть окремо. Він створює чіткий «місток» для повернення додому висококваліфікованої молоді. Ми віримо, що саме ці професіонали стануть рушіями трансформації країни на шляху до ЄС».

Географія повернення: від Японії до Марокко

Попри виклики війни, фахівці другого набору повернулися в Україну з різних куточків світу: від Італії та США до Японії, Марокко та Нової Зеландії. Вони принесли з собою досвід роботи у глобальних корпораціях, міжнародних організаціях та структурах Європейського Союзу.

Заступниця Міністра економіки України Тетяна Бережна привітала учасників, наголосивши на важливості їхнього вибору:

«Бути українцем — це не лише про паспорт, це про відповідальність діяти тоді, коли ти потрібен країні. Ви — частина змін, що починаються з особистого рішення повернутися. Міністерство економіки готове бути вашим партнером у цій великій трансформації».

Ефективність, підтверджена практикою

Державні інституції вже відчули запит на нові підходи. За словами першого заступника Міністра економіки України Олексія Соболева, програма довела свою життєздатність:

«Перший набір показав: професіонали ззовні швидко адаптуються та посилюють внутрішні процеси. Цього року дев’ятеро з 25 учасників обрали саме наше міністерство. Це серйозне підкріплення в часи, коли державній машині потрібні швидкість, дисципліна та сміливість».

Довідка про програму:

• Основа: «Create Ukraine» створена за моделлю литовської програми «Kurk Lietuvai» («Твори для Литви»), що з 2012 року модернізує публічний сектор Литви.
• Виконавець: Центральне агентство з управління проєктами (CPVA, Литва) у партнерстві з Урядом України.
• Фінансування: Фонд розвитку співробітництва та гуманітарної допомоги Литви (Lithuanian Development Cooperation and Humanitarian Aid Fund).

Фото: CPVA

Про те, як особиста травма переросла у велику місію, про навчання в будинку Алена Делона та підлітків, які чинили супротив в окупації, а тепер виходять в ефір, в ексклюзивному інтерв’ю для «Українського Радіо Чернігів» (програма «Полудень» з ведучим Андрієм Соколовим) розповіла шеф-редакторка проєкту Олена Головатенко.

Коли знерухомленість дарує крила

Історії великих проєктів часто починаються не в офісних кабінетах, а в моменти найбільшого особистого виклику. Для Олени Головатенко, української журналістки з тридцятирічним досвідом та керівниці Пресцентру Міжнародної української школи Литви, таким поворотним моментом стала важка травма, що трапилася рік тому. Для діяльної людини раптове знерухомлення є справжнім викликом. В ефірі чернігівського радіо журналістка відверто зізналася ведучому Андрію Соколову:

«Ідея народилася від болю і любові. Звучить, можливо, пафосно, але це правда. Коли ти лежиш у гіпсі, не можеш рухатися, то починаєш думати: що робити далі? Як дати своїм учням щось більше, ніж просто заняття? Саме тоді прийшла думка: а чому б не створити справжнє медіа? Не "дитяче" , не гру, а професійну платформу, де діти стануть повноправними авторами, ведучими та журналістами».

Так народилася концепція, яка об’єднала професійну журналістику та педагогіку, ставши рятівним колом і для самої авторки, і для тисяч дітей, які потребували майданчика для самовираження.

“Український Альянс” як візія Олени Внуковської: стратегія єднання від Парижа до Вільнюса

Проте ідея, якою б яскравою вона не була, потребує надійного фундаменту та стратегічного бачення. Цю роль у проєкті взяла на себе Олена Внуковська — засновниця і директорка Міжнародної української школи Литви. Саме вона виплекала назву та ідеологію бренду «Український Альянс», наповнивши його глибоким змістом.

Для пані Внуковської цей проєкт став логічним продовженням справи всього її життя. Понад двадцять років Олена Внуковська очолює також Українську Паризьку школу, історія якої нагадує кінематографічний сюжет. Школа знаходиться у самому серці Франції, у колишньому будинку легенди світового кіно Алена Делона. Нині там облаштовано куточок пам’яті великого актора. 

Саме в цих стінах, просякнутих історією, навчався син українського журналіста Романа Сущенка, поки його батько був політичним бранцем Кремля у Лефортово. Мама хлопця, пані Анжела, і досі викладає в цій школі.

Олена Внуковська, як справжня візіонерка, мріяла про глобальне об’єднання українських освітніх осередків — Литви, Франції, Польщі — в єдину потужну мережу. Радіо «Український Альянс» стало інструментом втілення цієї мрії. Воно реалізує стратегію  спільного інформаційного поля, даючи дітям відчуття, що вони — частина великої, сильної спільноти, де б вони не перебували.

Екосистема «живої України» у Вільнюсі

Базою для запуску радіо стала Міжнародна українська школа Литви, яка сьогодні нагадує справжній вулик. Тут навчається понад дві з половиною тисячі дітей і працює близько 340 вчителів, більшість з яких теж є біженцями від війни. 

Ця школа стала феноменом самоорганізації, зібравши під одним дахом людей неймовірних професій: художниця із Запоріжжя, колишній директор шахти з Бахмута, професійний юрист з Києва, науковці, технологи харчової промисловості, митці — усі знайшли тут можливості для реалізації. Життя тут вирує настільки потужно, що лише в родинах вчителів за час перебування в Литві народилося п'ятеро немовлят — нових українців, які зростають у рідному мовному середовищі.

Саме в такій атмосфері й формується команда радіо «Український Альянс». Це не роздутий штат, а спільнота однодумців, що працює на волонтерських засадах, але з професійним підходом. Керівником проєкту став досвідчений медіаменеджер і журналіст Олег Головатенко, а до створення контенту долучилися фахові звукорежисери, музиканти та актори. Особливого звучання ефіру надають позивні авторства Юрія Йосифовича — творця «нової автентики». Почувши його композицію «Розшумілись луги», команда зрозуміла, що це ідеальні позивні для станції, і автор особисто благословив проєкт.

Голоси, що пройшли крізь пекло: історії дітей-ведучих

Найбільшим емоційним акцентом інтерв’ю стали розповіді Олени Головатенко про юних ведучих. Це діти з очима дорослих, чиї біографії могли б стати основою для драми. Вони не просто читають текст із папірця — вони проживають кожне слово, бо знають ціну свободі.

В ефірі «Українського Альянсу» можна почути Максима Ліпчевського з Генічеська. Перебуваючи в окупації, цей хлопець чинив свій тихий, але небезпечний спротив, пишучи проукраїнські вірші. Зараз він у безпеці й цілеспрямовано готується до вступу в Київський університет імені Карпенка-Карого, мріючи про велику сцену.

Поруч із ним біля мікрофона — Катя Циганкова з Бердянська. Ця тендітна дівчинка пройшла через російський фільтраційний табір. Попри пережите пекло, вона зберегла в собі неймовірне внутрішнє світло та життєлюбність. Катя мріє стати лікарем, щоб рятувати життя, але радіостудія для неї — це місце сили, де вона зцілює свою душу творчістю.

Особлива, чоловіча історія в Івана Апухтіна з Харківщини. Він уже закінчив школу, але продовжує приходити на ефіри. Його життєва мета чітка — повернутися в Україну та вступити до лав «Азову». Хлопець виснажливо тренується, займається тактикою, страйкболом та спортом, щоб бути гідним захисником своєї землі.

Ще одна зірка ефіру — киянка Марія Папсуєва, справжня інтелектуалка та поліглот. Вона легко перемикається між українською, англійською, французькою та литовською. 

Гармонійно вписалася у колектив юна чернігівка Єсенія Басенко. Вона з родиною опинилася в облозі ще в перші дні російської навали, коли її рідне місто стало непохитним щитом для української столиці. 

Ці діти знають війну, обстріли, ціну втрат. Вони пережили  окупацію, обшуки та нічні втечі при світлі ліхтариків, але тепер їхні голоси звучать на весь світ, стверджуючи життя.

Більше ніж розвага: контент, що навчає та виховує

Ефірна сітка радіо «Український Альянс» побудована професійно і водночас креативно. Тут відмовилися від нудних лекцій. Якщо в ефірі звучить урок литовської мови, то його проводить харизматичний художник і скульптор Петро Пирогов, перетворюючи вивчення іноземної мови на мистецький перформанс.

Якщо мова йде про історію, то в основі рубрик лежать тексти письменниці Валентини Кирилової, колишньої очільниці видавництва «Основи», яка відкриває дітям невідомі сторінки біографій видатних українців. Учні досліджують феномен «Розстріляного відродження», із захопленням розповідають про сучасні гурти, створюють власний радіотеатр та проводять серйозні інтерв’ю. До процесу долучаються й зіркові ментори: відома скрипалька Мирослава Которович, яка започаткувала скрипкову школу при Міжнародній українській школі Литви, та нащадки дисидента Івана Світличного, які також працюють в цьому навчальному закладі й готові поділитися унікальними родинними спогадами.

Місія: «Ми не споживачі, ми — творці сенсів»

На завершення розмови з Андрієм Соколовим Олена Головатенко наголосила, що радіо «Український Альянс» виконує надважливу геополітичну функцію. Проєкт активно протидіє ворожим наративам, які намагаються зобразити українців у Європі виключно як споживачів соціальної допомоги та тягар для бюджету.

«Ми доводимо, що українці — це нація дієва, нація творців. Поки батьки тримають фронт в Україні або працюють в країнах ЄС, допомагаючи фронту, діти тримають культурний фронт. Коли литовські однолітки дізнаються, що в наших учнів є своє професійне медіа, це викликає щире захоплення і повагу», — підкреслила гостя студії.

Та найважливіша мета проєкту — психологічна. Для підлітка в еміграції відчуття втрати дому є нестерпним. Україномовне радіо стає тим простором, куди можна втекти від чужої реальності. Слухаючи ефір чи подкасти «Українського Альянсу», дитина поринає в стихію рідної мови, рідної музики, занурюється в рідний контекст. Вона розуміє: ти не сам, твій дім там, де твої люди.

Творці радіо вірять, що їхні вихованці, здобувши освіту у Вільнюсі чи Парижі, обов’язково повернуться. Адже «Український Альянс» не просто вчить їх бути журналістами — він вчить їх бути українцями, які здатні творити сенси навіть у найтемніші часи.

19 грудня, у день, що символічно відкриває цикл зимових свят, українська співачка TAYNA представила власну інтерпретацію всесвітньо відомого твору Миколи Леонтовича «Щедрик». Новий реліз поєднує автентичні мотиви з сучасним динамічним саундом, переосмислюючи музичну спадщину для нового покоління слухачів.

Трек вже отримав першу ротацію в ефірі «Міжнародного освітнього радіо» — спільного медіапроєкту Міжнародної української школи Литви та телерадіокомпанії «Свобода.ФМ».

Сучасне звучання давнього оберега

У новій версії «Щедрика» артистка прагнула зберегти сакральність оригінальної мелодії, яка вже понад століття є музичним кодом української нації, але водночас надати їй актуального звучання. Візуалізацією пісні став атмосферний відеокліп, сповнений символізму українського фольклору. Режисерська робота створює відчуття таємничості, де пісня постає як живий оберіг, що пробуджується напередодні свят.

«Для мене “Щедрик” — це щось дуже рідне. Кожного разу, коли чую ці ноти, відчуваю тепло, яке повертає у дитинство, до простих моментів, коли вся родина збиралася разом. Я хотіла передати саме це відчуття — тепло й гордість — але в новому звучанні, близькому нам сьогодні. Це моя повага до традиції й сміливість говорити з нею сучасною мовою», — прокоментувала прем’єру TAYNA.

Історичний контекст

Оригінальний твір Миколи Леонтовича, вперше виконаний у 1916 році, давно вийшов за межі української культури, ставши глобальним символом Різдва під назвою Carol of the Bells. Проте саме українські артисти продовжують повертати світові розуміння першоджерела цієї мелодії. Версія TAYNA стає черговим нагадуванням про коріння цього музичного феномену, який єднає українців, де б вони не перебували.

Підтримка освітньої спільноти

Важливою деталлю релізу стала його підтримка українською діаспорою та освітянами. Пісня вже звучить на хвилях «Міжнародного освітнього радіо». Цей проєкт, реалізований Міжнародною українською школою Литви у співпраці з ТРК «Свобода.ФМ», виконує місію збереження національної ідентичності серед українських дітей за кордоном. Поява такого треку в ефірі підкреслює зв'язок поколінь та культурну дипломатію, яку здійснює сучасна українська музика.

Де слухати та дивитися

Відеокліп вже доступний на офіційному YouTube-каналі співачки, а трек можна знайти на всіх стрімінгових платформах.

• Дивитися кліп: YouTube: TAYNA — Щедрик

• Слухати на платформах: Streaming Link

Подія об’єднала довкола українських дітей дипломатів країн G7 та ЄС, представників литовської влади, митців та освітян, засвідчивши, що підтримка України на освітньому фронті залишається пріоритетом для міжнародної спільноти.

Високе представництво та міжнародна солідарність

Захід відвідали поважні гості, чия присутність підкреслює статус школи як важливого гуманітарного хабу у Вільнюсі. Серед почесних учасників були:

• Люсі Степанян (Lucie Stepanyan), Посол Франції у Литві;

• Жанетт Ейлін Соутнер (Jeanette Eileen Sautner), Посол Канади у Литві;

• Іван Єржеціч (Ivan Jerzečić), Тимчасовий повірений у справах Хорватії;

• Паскаль Сліванські (Pascal Sliwanski), Радник з питань культури Посольства Франції та директор Французького інституту в Литві;

• Ольга Нікітченко, Посол України в Литві.

Генеральна директорка школи Олена Внуковська відкрила захід промовою, яку виголосила двома мовами — українською та французькою. Вона наголосила, що для тисяч дітей, які вимушено залишили свої домівки через російську агресію, школа стала другим домом, а міжнародна підтримка дозволяє їм не втрачати зв’язок зі світом.

«Сьогодні ми не просто святкуємо Різдво. Ми демонструємо, що освіта і культура здатні долати кордони. Відкриття Литовсько-Українсько-Французького культурного центру — це наш спільний крок до європейського майбутнього наших дітей», — зазначила пані Внуковська.

Вектор розвитку: Трикутник Литва-Україна-Франція

Кульмінацією офіційної частини стало символічне перерізання червоної стрічки, що ознаменувало старт роботи Литовсько-Українсько-Французького культурного центру. Ця ініціатива спрямована на поглиблення вивчення мов, культурний обмін та реалізацію спільних проєктів між трьома країнами.

Варто зазначити, що співпраця з французькою стороною вже має історію: гостям презентували слайд фільм про життя МУШ Литви та літні французькі табори, які школа організовувала протягом 2022–2025 років, що стало яскравим прикладом сталої підтримки.

Мистецький фронт: від Скорика до листівок на передову

Особливу атмосферу заходу створила насичена мистецька програма. Гості мали змогу почути живу легенду української скрипкової школи Мирославу Которович, яка виконала «Мелодію» Мирослава Скорика — твір, що став неофіційним гімном української надії.

У концертній програмі взяли участь творчі колективи школи, які продемонстрували високий рівень підготовки:

• Вокальний ансамбль учнів старших класів "Lumen" (керівник Лариса Бондар) та вокальний ансамбль вчителів «Берегиня» (керівник Оксана Віткунєнє) виконали всесвітньо відомий «Щедрик»;

• Ансамбль «Джерело» (керівник Оксана Віткунєнє) подарував різдвяні хіти;

• Танцювальний колектив «U-danse» (керівник Анастасія Бєсєдіна) вразив постановкою «Козацькому роду нема переводу».

Важливим емоційним моментом стало підписання різдвяних листівок для Захисників і Захисниць України. Дипломати та діти разом залишали теплі побажання тим, хто зараз тримає фронт, нагадуючи, що свято у тилу можливе лише завдяки воїнам.

Інтеграція та освіта

Гості ознайомилися з інфраструктурою закладу, відвідавши білінгвальні класи (де викладають англійською, французькою та литовською мовами) та дошкільне відділення. Показовим стало те, що під час візиту дипломатів в одній з аудиторій відбувався іспит для вчителів школи на рівень володіння литовською мовою (категорія B1). Це підтверджує серйозність намірів педагогічного колективу щодо інтеграції в литовське суспільство при збереженні української ідентичності.

У галереї Школи мистецтв (Menų Mokykla) були представлені роботи учнів та викладачів, зокрема керівників напрямків дизайну та живопису Надії Воєводіної та Віри Овчаренко.

Смак свята і вдячність партнерам

Завершився день теплим різдвяним чаюванням. Вихованці кулінарного гуртка під керівництвом Світлани Сергієнко частували гостей власноруч виготовленими смаколиками та вручили їм печиво в подарункових мішечках, а Марія Шеремета презентувала традиційні українські короваї.

Окремі відзнаки та книгу «NOMINA. Імена України» (авторства Валентини Кирилової) було вручено не лише дипломатам, а й партнерам школи. Зокрема, вшанували звукорежисерку Литовського національного радіо і телебачення (LRT) Сонату Ядавічєнє (Sonata Barčytė Jadevičienė). Її професіоналізм допоміг голосам дітей МУШ зазвучати на всю країну в україномовній передачі #УкраїнськаХвиля.

Цей день у Міжнародній українській школі став ще одним доказом того, що українці в Литві — це потужна, організована спільнота, яка будує мости дружби та впевнено крокує до Перемоги разом із надійними партнерами.

Довідка:

Міжнародна українська школа Литви (Tarptautinė Ukrainos mokykla) — один із найбільших освітніх закладів для українських дітей за кордоном, заснований після початку повномасштабного вторгнення. Школа працює за українською програмою, затвердженою МОН України, з поглибленим вивченням литовської та іноземних мов, забезпечуючи атестатами державного зразка.

Українська співачка та композиторка Всюдисвоя (Ulyana Malyniak), яка проживає у Лос-Анджелесі, презентувала новий мініальбом (EP) під назвою «Різдво і Радість». Реліз присвячений темі збереження українських традицій далеко від дому та об’єднанню українців через музику, незалежно від георгафії.

До нової платівки увійшли авторські переосмислення улюблених народних колядок та щедрівок артистки. За словами співачки, яка мешкає у США з 2014 року, цей альбом став спробою відтворити атмосферу родинного затишку та справжнього українського Різдва на чужині.

«З усього мого життя саме святкування Різдва справило на мене найглибше враження: 12 пісних страв, безліч традицій та чудові колядки, які ми співали усією дружньою родиною. Цього мені дуже не вистачає тепер, в дорослому віці. Тому я вирішила записати декілька колядок, щоб передати атмосферу радості та спокою, якими було наповнено моє дитинство в Україні», — коментує вихід альбому Всюдисвоя.

Артистка також наголосила, що ці пісні мають на меті не лише повернути слухачів у безтурботні часи, але й дати надію на те, що «Світло якомога швидше переможе темряву».

Ротація на міжнародному рівні

Музична новинка вже отримала підтримку в медіапросторі. Пісні з EP «Різдво і Радість» офіційно увійшли до ротації «Міжнародного освітнього радіо». Це спільний просвітницький проєкт Міжнародної української школи Литви та Телерадіокомпанії «Свобода.ФМ», спрямований на популяризацію української культури та освітнього контенту за кордоном.

Довідка про артиста

Всюдисвоя (Уляна Малиняк) — українська співачка, авторка пісень та композиторка. Її творчість вирізняється особливою поетичністю текстів, де простота поєднується з глибокою проникливістю. У музичному доробку виконавиці — три повноформатні альбоми, два EP та понад десять синглів, записаних у дуеті з чоловіком, відомим українським реп-виконавцем Вовою зі Львова.

Реліз «Різдво і Радість» вже доступний для прослуховування на цифрових майданчиках.

Корисні посилання:

• Instagram: vsiudysvoia

• YouTube: Vsiudysvoia Official

Відсутність покарання та репарацій за радянську окупацію Литви, Латвії та Естонії створила ілюзію вседозволеності для Москви, що зрештою призвело до вторгнення в Грузію та війни проти України. Про це заявив міністр закордонних справ Литви Кястутіс Будріс під час дипломатичної конференції у Гаазі.

Заява пролунала у вівторок, 16 грудня 2025 року, під час церемонії підписання конвенції про створення спеціальної Компенсаційної комісії — міжнародного органу, покликаного забезпечити відшкодування збитків, завданих Україні російською агресією.

Історичні паралелі та уроки минулого

Підписавши документ від імені Литовської Республіки, Кястутіс Будріс наголосив, що притягнення Росії до реальної відповідальності є не просто питанням справедливості, а єдиною умовою для сталого миру в Європі. Він провів пряму паралель між подіями середини XX століття та сучасною війною.

«Наша історія вчить, наскільки життєво важливими є репарації і відповідальність за міжнародні злочини. Свого часу не було жодних репарацій за радянську окупацію Литви та інших балтійських держав за пактом Молотова-Ріббентропа. А тепер Путін і його режим діють так, ніби цих злочинів ніколи не було!» — підкреслив дипломат.

За словами очільника литовського МЗС, саме відсутність правової оцінки та матеріальної відповідальності за злочини тоталітарного радянського режиму стала каталізатором для реваншистської політики Кремля.

Ланцюг агресії: від Грузії до України

Будріс зауважив, що ігнорування світовою спільнотою необхідності покарання за минулі злочини "надихнуло" Росію на нові військові кампанії.

• 2008 рік: Агресія проти Грузії.

• 2014 рік: Окупація Криму та початок війни на Донбасі.

• 2022 рік: Повномасштабне вторгнення в Україну.

«Це заперечення злочинів і ця безкарність надихнули Росію на агресію», — резюмував міністр, закликавши розширити коло підписантів конвенції та залучити всі відповідні держави до процесу примусу агресора до виплат.

Довідка та контекст

Радянська окупація Балтії

Згадка про пакт Молотова-Ріббентропа стосується таємних протоколів до договору про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною від 23 серпня 1939 року. Згідно з ними, Східна Європа була поділена на "сфери впливу". У червні 1940 року Радянський Союз, погрожуючи силою, ввів війська до Литви, Латвії та Естонії, анексувавши ці незалежні держави. Окупація супроводжувалася масовими репресіями та депортаціями місцевого населення до Сибіру.

Росія, як правонаступниця СРСР, досі офіційно не визнає факту окупації, називаючи це "добровільним приєднанням", і категорично відмовляється від виплати будь-яких компенсацій, попри неодноразові вимоги балтійських столиць.

Компенсаційний механізм для України

Створення Компенсаційної комісії, про яку йшлося в Гаазі, є наступним етапом після запуску Міжнародного реєстру збитків (RD4U).

1. Реєстр збитків: Фіксує заяви українців про втрату майна, здоров'я чи життя (запрацював у 2024 році).

2. Компенсаційна комісія: Розглядатиме ці заяви та присуджуватиме суми виплат.

3. Компенсаційний фонд: Акумулюватиме кошти (зокрема, за рахунок заморожених російських активів) для здійснення виплат.

Створення такого механізму, на думку Будріса, стане сигналом для Москви, що агресія ніколи не буде легітимізована, а фінансова розплата є неминучою.

Фото: Міністерство закордонних справ Литовської республіки / www.mfa.lt

Українська співачка Angela, відома своїми яскравими поп-маніфестами та харизматичним вокалом, презентує нову роботу. Цього разу артистка відійшла від іронічних образів, щоб подарувати слухачам справжню зимову казку — трек “Новорічне диво”.

Прем’єра вже доступна на всіх цифрових майданчиках і претендує на статус одного з найатмосферніших релізів святкового сезону.

Від іронії до ніжності: новий етап творчості

“Новорічне диво” знаменує повернення Angela до романтичної лірики. Шанувальники, які звикли до гострих та іронічних треків співачки, таких як вірусні “Твій салонний огірчик” та “Це не мій рейс”, або до осінньої рішучості пісні “Листопад”, відкриють для себе нову грань її таланту.

Музичні критики відзначають, що востаннє настільки відверто та ніжно Angela звучала у композиції “Ти не такий як всі”. Новий реліз продовжує цю лінію, огортаючи слухача теплим, сучасним поп-звучанням.

“Мені хотілося заспівати про любов, яка не тисне і не коле, а зігріває — як маленьке полум’я у великій зимі. Це про тих, хто стає для когось теплом, навіть коли вітер вибиває двері”, — коментує прем’єру Angela.

Про що пісня?

“Новорічне диво” — це історія про двох людей, які створюють свій власний всесвіт посеред засніженого міста. Текст пісні наповнений кінематографічними образами: світло ліхтариків, тепло долонь та погляд, що зігріває крізь хуртовину.

Артистка наголошує, що головний меседж пісні — це цінність людської близькості, яка важливіша за будь-які дати в календарі.

“Я дуже хотіла, щоб ця пісня стала маленьким теплом для всіх, хто зараз закоханий, хоче закохатися або просто мріє про свою людину. Нехай вона нагадує: диво — це не дата. Це хтось, хто поруч”, — додає співачка.

Цитата з пісні

Особливого емоційного забарвлення треку надає приспів, який звучить як обіцянка підтримки та вірності:

Як би сильно не віяло холодом —

Я буду твоїм теплим вогником.

Щоб не завело під чуже вікно,

Я стану Різдвяним дзвоником.

Де слухати?

Трек вже доступний для завантаження та стримінгу. Angela закликає своїх слухачів дозволити музиці зігріти їх у найхолодніші дні та ділитися своїми враженнями у соціальних мережах.

Слухати та слідкувати за новинами артистки можна тут:

• Instagram: @angelasinger_

• TikTok: @angelasinger_

• YouTube: @angelasinger_

• Spotify: Angela

Юний український виконавець KIRO PARIENKO відкриває зимовий музичний сезон прем’єрою авторської композиції «Різдво». Пісня поєднує в собі атмосферу родинного затишку, іронічні підсумки року та несподівані футбольні метафори.

Новий реліз артиста — це спроба осмислити швидкоплинність часу, знайому кожному: коли здається, що рік лише розпочався, а календар вже вказує на грудень. Утім, замість меланхолії, KIRO PARIENKO пропонує слухачам заряд мотивації. Трек закликає не фокусуватися на втрачених можливостях («наловив достатньо гав»), а сміливо вриватися у новий етап життя.

Футбольний драйв та святковий настрій

Особливістю треку стало нестандартне для різдвяних пісень порівняння. У приспіві ліричний герой закликає діяти рішуче, як бразильська зірка футболу Неймар у штрафному майданчику. Рядки «Це переможний новий рік, це наше праймове Різдво» задають оптимістичний тон усій композиції, перетворюючи її на гімн нових починань.

Автором музики виступив сам Кирило Парієнко, а текст написав Артем Мартика.

«Я давно мріяв, щоб у мене була власна пісня про Різдво, але це завжди здавалося чимось далеким. Коли ми з командою зібралися вперше, я мав лише кілька ідей і наспівував окремі рядки. Пам’ятаю, як уперше почув демо-версію — у голові промайнула думка: "ВАУ, це воно!". Я відчув, що ця пісня має особливу енергетику», — ділиться KIRO PARIENKO.

Родинна підтримка у кадрі

Візуалізація пісні стала логічним продовженням її змісту. За словами співака, головною метою було передати справжнє тепло домашнього свята, тому до зйомок він залучив найближчих людей.

«Родина завжди була моєю головною підтримкою. Коли я поділився з ними ідеєю кліпу, вони одразу погодилися взяти участь. Ми хотіли показати атмосферу, де всі разом, де панує радість. Спільна підготовка ще більше нас об’єднала», — розповідає артист.

Пісня «Різдво» вже доступна для прослуховування на всіх цифрових майданчиках. Артист зазначає, що цей трек — більше ніж музика; це нагадування про те, що навіть якщо рік «проспав», ніколи не пізно змінити хід гри на свою користь.

Довідка про реліз:

• Назва: «Різдво»

• Артист: KIRO PARIENKO

• Музика: Кирило Парієнко

• Слова: Артем Мартика

• Соціальні мережі: Instagram | TikTok

Українська співачка та авторка пісень iSKra представила нову композицію під назвою «Твоє право». Прем’єра треку, що позиціюється як маніфест для жінок, відбулася 12 грудня. В основу пісні лягла реальна історія матері виконавиці, яка стала прикладом незламності та особистісного зростання після складних життєвих випробувань.

Історія створення та сенси

Нова робота артистки піднімає гострі соціальні питання: тиск суспільних очікувань, втрата власного «Я» у шлюбі та право жінки на самовизначення. За словами iSKra, пісня «Твоє право» — це заклик віднайти внутрішню опору в момент, коли здається, що життя перетворилося на суцільний обов'язок без підтримки та розуміння.

Головним натхненням для треку стала особиста драма мами співачки. Залишившись після розлучення з маленькою дитиною на руках, вона зуміла не лише подолати кризу, а й трансформувати складні обставини у поштовх для розвитку.

«Мама зробила свідомий вибір на користь особистісного зростання. Вона стала тією, хто надихає мене своєю впевненістю, неймовірною красою та баченням світу. Вона – доказ того, що найскладніші обставини можуть стати трампліном для розквіту», — розповіла iSKra.

Символізм пісні

У тексті композиції лірична героїня проходить шлях від «зручного терпіння» до емоційного вибуху, який співачка порівнює з динамітом. Цей вибух стає початком нового життя, де жінка має право «бути стрімким торнадо» та «кохати неслухняно».

Артистка наголошує, що цей трек резонуватиме з кожною жінкою, яка хоч раз відчувала, що її прагнення до розвитку не знаходять підтримки у близькому оточенні.

«Цей маніфест – нагадування, що жінка може все, коли вона впевнена у собі! Завжди знайте, що у вас є неймовірна сила, яка здолає всі труднощі на життєвому шляху», — коментує прем'єру виконавиця.

Де слухати

Пісня «Твоє право» вже доступна для прослуховування на всіх стрімінгових платформах. Одночасно з релізом співачка презентувала відеокліп, який візуально підкреслює енергетику треку.

• Слухати пісню: https://orcd.co/tvoye_pravo

Довідка:

iSKra — українська співачка та сонграйтерка, яка у своїй творчості поєднує сучасне поп-звучання з глибокими ліричними текстами, часто звертаючись до тем самоідентифікації та внутрішньої сили.