Олена Головатенко: При цьому ви встигли вчитися і в самій Франції, чи не так?

Олексій Корж: Я мав чудову нагоду навчатися там протягом п'яти місяців за студентською програмою обміну Erasmus, яка дозволяє європейським студентам мандрувати країнами. Цей час я провів у прекрасному регіоні Лотарингія (французькою — Lorraine), а саме в його центрі — історичному місті Нансі. Це дало мені колосальний мовний Ñ– культурний досвід.

Олена Головатенко: Тоді дуже просте, на перший погляд, питання: як вивчити французьку?

Олексій Корж: Питання дійсно звучить дуже просто, але, як на мене, відповіді на нього просто не існує. Чому? Тому що ми фізично не можемо вивчити мову повністю. Як Ñ– будь-що в цьому світі. Ми — живі люди, а не роботи, у які можна завантажити словник. Ми можемо лише вивчати Ñ– вивчати протягом усього життя.

Навіть зараз, під час нашої спільної освітньої поїздки на Рів'єру, я дізнався стільки нових слів, виразів та нюансів! Тобто я так само продовжую навчатися разом із вами та учнями. Можливо, це відбувається вже на дещо іншому рівні, ніж у тих, хто отримує свій найперший досвід контакту з французькою, але суть залишається незмінною — ти вчиш мову все життя. Не буває такого моменту, коли ти прокидаєшся Ñ– кажеш: «Ð’се, я все розумію, я вивчив французьку». Такого немає в жодній мові світу. І, мабуть, це стосується будь-якої сфери нашого життя: щойно ми зупиняємося Ñ– самовпевнено вважаємо, що досягли абсолютної вершини Ñ– знаємо все — починається неминуча деградація.

«Ð£ мене трусилися ноги»: вантаж учительської династії та покликання

Олена Головатенко: Чи не страшно було такому молодому фахівцю починати педагогічну працю? Як взагалі далося вам вчителювання?

Олексій Корж: О, на це питання в мене буде дуже довга Ñ– особиста відповідь. Справа в тому, що я походжу з великої династії вчителів. Обидві мої бабусі — вчительки. Моя мама — не лише вчителька, а й директорка школи. Моя тітка — також директорка школи. Тобто в нас дуже довге, глибоке коріння в освіті. З цією професією я знайомий буквально з дитинства. Можна сказати, я виріс у школі.

Ще підлітком я неймовірно захопився мовознавством Ñ– самою ідеєю того, що колись, можливо, теж працюватиму вчителем. Десь у десятому класі я почав активно працювати в Малій академії наук України (МАН). Я брав участь у конкурсах два роки поспіль. У десятому класі в секції англійського мовознавства я посів друге місце на всеукраїнському рівні зі своєю науковою роботою, а в одинадцятому класі — здобув перше місце в Україні. До чого я це веду? Весь цей час я мав честь працювати з видатними вчителями англійської мови, з науковцями, які теж Ñ” педагогами в найвищому сенсі цього слова. Ці люди завжди були поруч.

«Ð’читель — це приклад для інших. Дитина мусить мати в житті орієнтир. Це не просто людина, яка механічно передає знання, це той, хто здатен підтримати у важку хвилину, розділити щиру радість у добру мить. Вчитель іде пліч-о-пліч із дитиною дуже довгий час, Ñ– його роль важко переоцінити».

У кожного з нас Ñ” цей досвід: ми пам'ятаємо або надзвичайно світлих, добрих наставників, які стали для нас яскравим дороговказом, або, навпаки, дуже злих Ñ– токсичних вчителів. Мені щиро хотілося знайти цей глибокий сенс у житті — робити щось дійсно корисне. Хотілося віддячити всесвіту: віддати ту теплоту Ñ– знання, які колись подарували мені, стати для когось тим самим світлим прикладом, допомогти розділити важливі життєві моменти.

Але чи було страшно починати? Неймовірно страшно! Пам'ятаю свій перший урок: я прийшов до десятого класу. У мене трусилися ноги, тремтів голос від хвилювання. Я бачив цих дітей вперше, вони мене — теж. До того ж я молодий: у нас різниця у віці була зовсім невеликою, приблизно сім років, а з одинадцятикласниками взагалі п'ять-шість. Проте цей бар'єр швидко зник. Ми знайшли спільну мову, діти потягнулися до мене, а я щиро полюбив Ñ—Ñ…. Відтоді ми дуже класно Ñ– продуктивно проводимо час разом.

Олена Головатенко: Ви — вимогливий вчитель?

Олексій Корж: Я вважаю, що я вимогливий, але винятково там, де це дійсно треба. Там, де не треба, я цілком можу закрити очі, подивитися на ситуацію крізь пальці. Проте, коли йдеться про речі концептуальні, коли я бачу дітей, у яких Ñ” вогонь, бажання навчатися Ñ– потенціал — до них я вимогливий. І що найважливіше — діти чудово розуміють, що це не просто так, не тому, що мені так заманулося чи в мене такий настрій. Вони знають, що це робиться для їхнього ж майбутнього.

Смартфон як вікно у новий всесвіт та ілюзія чарівної таблетки

Олена Головатенко: На вашу думку, чому покоління ваших батьків, старанно Ñ– роÐ&o